Перед чиновниками Криму поставлене завдання: не допустити того, щоб правда про окупацію та оборону Маріуполя, Херсона й інших українських міст просочилася у Крим та регіони Росії разом із людьми, яких російські війська змусили виїхати на свою територію.
Для цього член громадської палати Криму Анжеліка Лучинкіна створила спеціальну групу з психологів, яка під виглядом «психологічної допомоги» обробляє біженців. За їхньою термінологією – «допомагають біженцям знайти ясність, силу духу, сенс життя, залікувати опіки війни, втрат». Записи Анжеліки Лучинкіної публікує газета російського парламенту Криму «Крымские известия», всі охочі можуть ознайомитися з ними та переконатися, наскільки зміст роботи психологів не відповідає реальним обставинам подій.
Один із матеріалів, щоправда, на зовсім іншу тему, парламентська газета супроводжувала заголовком: «Цинізм, помножений на лицемірство». Але він у цьому випадку якнайкраще підходить для характеристики публікацій самої газети та сенсу роботи «психологів». Це і є цинізм, помножений на лицемірство.
Отже, що ж напрацювали «психологи» на зустрічах із біженцями?
Насамперед, вони працюють із дітьми. Дорослі, які потрапили до Криму, зазвичай розуміють, що вони в руках агресора: вони намагаються хитрувати, щось вигадувати, про щось помовчати. У дітей легше випитати про настрої батьків, про дійсні події.
У дітей легше випитати про настрої батьків, про дійсні події
Наприклад, ось які спогади у шестирічного хлопчика Родіона: «Стріляють погані люди. Дуже погані люди. Вони приходять і стріляють у хороших людей». І ось тепер завдання психологів – зламати свідомість Родіона і показати йому, що, нібито, не погана російська армія прийшла на чужу територію і стріляє в хороших людей, як у нього склалося в голові, а все навпаки. І ось: «Ірина (одна з психологів – авт.) проводить реконструкцію наративу – змінює разом із Родіоном закінчення історії: всі живі, всі врятовані». Тобто хлопчика змусили думати, що ті, хто прийшов та вбиває, не погані люди, а герої-рятівники. Так діє практика спотворення свідомості людини.
В этом месте просто повисает вопрос: «Кто не пускал?»
З дорослими так не виходить. У розмові з матір'ю Родіона жінці ставлять питання щодо можливості виїхати з Маріуполя ще кудись, крім Криму. Вона стверджує: «Ні, ще в Запоріжжя. Але там ми бачили, що не пускали. Ми бачили, як повертали праворуч і стояли». Тут просто зависає питання: «Хто не пускав?». Але відповідь на нього пропущена, тому що раніше у тексті стверджується, що Маріуполь уже зайнятий російською армією, місто оточене і дороги контролюються російськими військовими. Тому відповідь зрозуміла для обізнаної людини. Але оповідачка звертається саме до необізнаних, і контекст змушує подумати, що це українські військові перекрили дорогу, хоча постійно циркулює інформація про те, що дороги контролює російська армія і вона спрямовує потоки біженців до Криму, перекриває шляхи до інших українських регіонів.
Як це не бачили російську армію в Маріуполі? То хто ж тоді блокував місто, хто його штурмував, хто бомбардував?
Ще приклад відвертої брехні: «Велика сім'я. Багато родичів. Загалом семеро дітей. Зупиняємося. Поки одні працюють з дітьми, інші спілкуються з дорослими. «Нам було дуже страшно. Ми двадцять п'ять днів ховалися у підвалах. І дівчаток своїх ховали. Від 12 років і більше. Їсти було нічого. Ми шукали їжу, а вони нас розстрілювали і не давали вийти», – каже старша жінка в іншій кімнаті. Уточнюємо – хто саме розстрілював. На нас дивляться здивовано, а потім майже в один голос відповідають троє дорослих людей: «Українська армія. Росію ми в Маріуполі не бачили. Там були українці».
Як це не бачили російську армію в Маріуполі? То хто ж тоді блокував місто, хто його штурмував, хто бомбардував, хто обстрілював ракетами? Україна? Своє місто? Навіщо, якщо воно і так було українським?
І таких нестиковок – на кожному кроці. «Потім у розмову вступають донька та невістка. Вони розповідають, як діти іноді вибігали з підвалу за їжею чи речами, а їх ловили військові. Хлопчаків роздягали до трусів, а з дівчаток зрізали колготки…» Це якийсь дивний вид розправи, про який раніше ніхто й не розповідав?
Далі автори публікації в газеті російського парламенту Криму наводять ще одну цитату, нібито жительки Маріуполя: «Якби ви знали, в якому пеклі ми жили. Це все розпочалося 24 лютого. З 5 березня ми стали жити у коридорі без світла, води та газу. В нас не було їжі. Чим годувати дитину? А потім ми жили у підвалі. Я молилася, якби не молитви, ми б не вижили. Ми знали, що можемо померти будь-якої секунди». У цьому фрагменті навмисне пропущено головне – «пекло» створене обстрілами міста ракетами з території Росії, бомбила і штурмувала місто російська армія. А в тексті вина перекладається нібито на Україну…
І знову камуфлюється питання про те, хто ж бомбардував і обстрілював українське місто з мінометів?
І так в усіх випадках. «Одна з жінок із відсутнім виразом обличчя каже: «До нас прилетіло. Вийшли, а там дитина зі знесеною головою і ручка окремо валяється. У розмову включається її чоловік: «На сусідньому дворі , 7-й будинок, хлопця вбило. На міні». І знову камуфлюється питання про те, хто ж бомбардував і обстрілював українське місто з мінометів? Оповідачі намагаються створити враження, що це робила нібито не російська армія.
У плутанині оповідей спливає тема про драмтеатр і пологовий будинок. Журналісти пишуть: «До розмови долучається чоловік. Він розповідає про драмтеатр у Маріуполі: «Людей із Сартани евакуювали до цього театру. Драмтеатр вони (нацисти) замінували та підірвали людей. Там діти були». Люди поспішають говорити, боячись не встигнути висловитись: «І в пологовому будинку вони були. Ці бородаті нацисти. А сказали, що шість немовлят загинули». Журналісти у такий спосіб намагаються обдурити читачів. Але навіть у Криму знають, що бомбардування пологового будинку російською армією зафіксували на фото та відео кілька документалістів. Опубліковано також супутникові знімки зруйнованого Маріупольського драмтеатру, на яких видно, що він розбитий потужною бомбою або ракетою через дах.
Навіть ту правду, яка ненароком проривається в розповідях біженців, «психологи» блокують своїми питаннями
І навіть ту правду, яка ненароком проривається в розповідях біженців, «психологи» блокують своїми питаннями: «Запитуємо, як вони вижили. У відповідь спокійно для непосвячених: «У підвалі. Звісно, страшно. Усі сидять у підвалі. Діти двомісячні, шестимісячні. І одна жінка сидить і розповідає, як росіяни нас гранатами закидуватимуть. Усі бояться». Ми цікавимося: «Як ви відрізняли росіян від українців?». І отримуємо чергове: «Так не було там росіян. Там українці були».
При цьому, спілкуючись із журналістами, маріупольці не приховують, що їхньою метою не є Росія: «Жінка схлипує і каже, що вони не хочуть залишатися в Росії: на них чекають родичі в Прибалтиці. І вони поїдуть до Москви, потім до Пітера, а звідти – до родичів».
Тим часом, після всіх сумних розповідей людей, «психологи» не відмовляються від пафосу: «Вони називають нас росіянами. Усіх. Тому що для них росіяни – це не національність, а місія. Вони нам вірять. Ми сідаємо у машину. Повертаємося до Сімферополя. Мовчки».
І справді, є від чого «місіонерам» замовкнути...
Костянтин Подоляк, журналіст
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
