«Побили, виставили бандитом і показали на БТ». Свідчення катувань у Білорусі

Білоруська служба Радіо Свобода збирає свідчення жертв жорстокості міліції на вулицях, у відділках міліції та в'язницях Білорусі протягом останніх місяців, після оголошення результатів президентських виборів. 9 серпня, у день президентських виборів у Білорусі, коли перші офіційні екзит-поли повідомили, що Олександр Лукашенко набрав майже 80% голосів, а Світлана Тихановська – менш ніж 7%, у Мінську й інших містах Білорусі люди вийшли на вулиці, висловлюючи недовіру цим результатам.

За різними даними, силовики затримали тисячі людей; затриманих били, утримували у нелюдських умовах, не надавали медичної допомоги.

Ось розповіді декотрих свідків:

• Олександр Д., 18 років, перукар, Мінськ:

«Зараз уся родина в шоці від того, як телеканал «Білорусь-1» мало не перетворив мене на терориста. А я просто гуляв біля крамниці зі своєю дівчиною.

На підтвердження моїх нібито радикальних поглядів у сюжеті БТ показані кадри оперативної зйомки з демонстрацією моїх татуювань.

Я обурений тим, що силовики та журналісти виставили мене як цілковитого бандита, залякували моїх батьків, побили і показала мене на БТ.

12 жовтня ми прогулювалися біля супермаркету «Рига», було близько 19:30. Ми спускалися сходами. Бачили людей, які стояли, розмахуючи прапорами. Коли силовики розпочали затримання, ми навіть не втікали, адже ми ж лише гуляємо. У підсумку виявилося, що ті, хто брав участь в акції протесту, втекли, а затримали тих, хто пішов до крамниці. Я це знаю – тоді мені довелося відсидіти з людьми більше ніж добу. Звичайно, я проти затримання та побиття мирних протестувальників, але якщо це станеться, якщо ви просто ідете з дівчиною біля крамниці...

Вони завели мене в мікроавтобус. Я відразу сказав, що не буду чинити опору, дав себе обшукати.

У мікроавтобусі під час транспортування мене поставили на коліна, обличчям до задніх дверей, руки зафіксували пластиковою стяжкою. Я досі не можу нормально друкувати – великі пальці не реагують. Вони захопили ще більше людей і прийшли, як я пізніше зрозумів із розмов, до Радянського РВВС. Там люди із закритими обличчями, не у міліцейській формі, били мене та інших затриманих.

Від мене вимагали визнати, що я анархіст. Цей висновок був зроблений з того факту, що на тілі у мене є конкретні татуювання.

Били палицею, руками, ногами. «Говори, що ти анархіст», – наказували вони. Били, я думаю спеціально, щоб не було слідів. Є синці, але не такі, як можна було б очікувати. Я навіть не почав знімати побої, думаю, це марно. Мене вразило, як сильно вони побили 19-річного хлопця – п’ять людей на одного. Він невисокий, навіть не скажеш, скільки йому років. Звали його Євген. На «Білорусі-1» його показали в бронежилеті.

В результаті я підписав протокол, в якому погодився, що брав участь у несанкціонованому заході.

Зайшов якийсь чоловік і каже: «Хто хоче їхати до Жодіна?» Вони вирішили, що поїду я та інші. Дорогу я провів на підлозі автомобіля – головою в проміжку між сидіннями. Багато хто, в тому числі і я, билися головою, поки їхали. У Жодіні один чоловік сказав, що він «контакт першого рівня» – мати, яка живе з ним, хвора. Нам видали маски. Запитали, чи потрібна вода. Дали одну пляшку на всіх. Запобіжні заходи були такими – коронавірусний п’є останнім.

В автозаку нас було 25, у камері виявилося 21. Одного вивели посеред ночі: мені здається, його до нас підсадили підслуховувати розмови. Куди подівся той 19-річний хлопець, не знаю.

Двадцять людей спали на десяти ліжках, на залізних прутах не було ні матрацу, ні білизни. Так ми провели близько двох днів – спали по черзі.

Наступного дня було дуже холодно. Я був у футболці, дуже просив куртку, дали через кілька годин.

В результаті визнали винним за ст. 23.34 (участь у несанкціонованому заході), штраф – 10 базових, і відпустили.

Комусь виписали такий самий штраф, комусь п’ять базових. З моменту звільнення минуло кілька днів, документів із суду немає. А вилучені речі поки що не повернули.

Коли я сидів у Жодіні, найбільше хвилювався за маму, у неї хворе серце. Пізніше я дізнався, як родина дивилася сюжет на БТ, де мене показували. Усі плакали. Мене звільнили 14 жовтня.

Коли я вийшов, я побачив багато волонтерів – вони складають списки, допомагають дістатися додому. Мені також запропонували, але мій батько був під в’язницею. Він передачу привіз, довго там простояв. Я сів у його машину, ми ще трьох людей підвезли до Мінська. Коли маму побачив, зрозумів, що вона дуже сильно хвилювалася. І батько переживав.

Я вважаю, що постраждав незаслужено – я не був на мітингу. Однак до тих, хто бере участь у мирній акції протесту, не можна поводитися так, як до мене. Вони називають нас фашистами, але мені здається, це вони, силовики – фашисти. У Білорусі діється повне беззаконня. У цій країні такого не повинно бути».

«Погрожували вивезти з країни живу або частинами»

• Марія Колеснікова, 38 років, членкиня Президії Координаційної ради, Мінськ:

«7 вересня мене викрали в центрі Мінська. Після мого викрадення мене завезли і силоміць потягли до кабінету М.М. Карп’янкова (керівника ГУБАЗіК МВС), де він кричав, ображав та залякував. У його кабінеті «розмова» відбувалася ще з двома джентльменами (Казакевич Г.О., перший заступник міністра внутрішніх справ, та Павлюченко О.Ю., керівник Оперативно–аналітичного центру). Їх часто можна побачити в офіційних ЗМІ.

Вони поставили ультиматум: я виїжджаю з країни і роблю те, що хочу, з-за кордону, або мене вивезуть – живою або частинами. Зламають пальці, закриють на 25 років у зоні, де буду шити сорочки силовикам. Розмова точилася пару годин із перервами на «відпочинок» в одиночній камері.

Мене перевезли до СІЗО КДБ, де після обшуку помістили в одиночну камеру на верхньому поверсі. Я там «відпочила» пару годин, і мене відвели до будівлі КДБ для розмови з трьома офіцерами (один із них – К.Ф. Бичак, начальник слідчого управління КДБ).

Прокурені, темні, похмурі коридори, де зі стін дивиться дід, вітрини з вимпелами, прапорами та іншими кадебешними артефактами, залишили дивне враження. Це ніби потрапляєш у старий радянський фільм.

«Захоплива розмова» тривала до пізньої ночі. Серед безлічі запитань їх цікавила інформація про мене: хто автор текстів, чому я стверджую про фальсифікації, на яких підставах я стверджую, що Тихановська перемогла, чи організовувала я несанкціоновані масові заходи, чи намагалася перешкодити діяльності державних органів, чи пов’язана я з «кимось» і які цілі має Координаційна рада. Чи розумію я, що відповідальність за побитих, убитих лежить на мені, а не на тих, хто віддавав накази.

Ці та інші теми викликали у мене щирий подив. Вони справді вірять, що існують «ляльководи», що хтось із зовні намагається вплинути на ситуацію в Білорусі, а ті, хто виходить на вулицю – злочинці, а не мирні білоруси.

Влада не чує волі народу. Вони не можуть змиритися з думкою, що білоруський народ хоче іншого життя, готовий до змін і несе відповідальність за своє майбутнє та майбутнє своїх дітей.

Ми – білоруси. Ми – народ, а не народець. Ми живемо в центрі Європи, а не на клаптику землі. І ми можемо все змінити. Ви неймовірні. Я відповідаю за свої слова і можу детально змалювати всі кабінети, коридори, кімнати, в яких я була. Готова опізнати всіх учасників подій, що трапились зі мною 7-8 вересня 2020 року. Я подала заяву про порушення кримінальної справи за статтями 182, 183, 186 Кримінального кодексу до Слідчого комітету, Генеральної прокуратури.

Так, мені було страшно. Я справді боялася потрапити до в’язниці і що мене могли вбити, розчленувати. Але головне в цій ситуації – це усвідомлення того, що цей «безлад і хаос», цей жах, насильство повинні скінчитися, справжні злочинці повинні бути покарані, і білоруський народ стане вільним.

Я ні на хвилину не шкодую про своє рішення залишитися. Я не боюся кримінальної справи, тюрми і я абсолютно впевнена, що боятися мають ті, хто вчиняє злочини.

Білоруський народ ніколи не пробачить вбивств, образ, насильства.
Ми сильні, сміливі, мудрі, ми разом, і любов сильніша за страх».

«У Білорусі щодня викрадають і катують людей»

• Надія Погодаєва, Мінськ:

«Мене викрали 16 жовтня.

Вони сказали: «Доброго дня, Надю», і потягли мене до машини. Потім був чорний мішок на голову, наручники та КДБ (?), де я довідалася, що мене затримали за те, що я нібито брала участь у недільному марші 11 жовтня.

Кілька годин я не знала, де я і з ким розмовляю. З адвокатом, як мені сказали, поговорити на можна, «тому що»; родичам про затримання не повідомили.

Підписувати що-небудь і свідчити проти себе я відмовилась. Дали 12 діб. Наступні 6 днів я провела на Окрестіна без переодягання та будь-яких предметів гігієни. Наприклад, замість прокладок нам із співкамерницями дали пачку вати.

Тож коли мене повезли до Жодіна, я подумала, що потрапила в рай. Мене зустріли прекрасні жінки. Здавалося, у камері є все, про що тільки можна марити.

Від того, що мене перевезли в четвер вранці, я залишилася без передачі (у Жодіні їх приймають по середах, а на Окрестіна – по четвергах). Тому дівчата ділились зі мною їжею зі своїх передач, одягом, дали мені зубну щітку та трусики. Сестринство – це любов.

Дні в Жодіні були назагал добрими. Ми багато читали, малювали, розгадували кросворди, робили зарядку і раділи, коли нас виводили на прогулянку. Мені навіть пощастило сходити там під душ – на десятий день після затримання.

Тиждень тому я вийшла із жодінської тюрми.

На прощання працівник цього закладу вирішив іще побити чоловіків за моєю спиною, коли нас уже виводили на волю. А потім він галантно подав мені руку, обійняв і сказав: «То чого ти плакала?» Я скинула його руку з плеча.

Цього тижня я панічно боялася виходити на вулицю. Тепер працюю з психологом.

Під час арешту я натрапила на три схожі історії з викраденнями, та й за прикладами далеко ходити не треба – вчора вийшов Строцов Дмитро після 13 днів ув'язнення. Його викрали у такий самий спосіб.

У Білорусі людей викрадають і катують (у в'язнів немає чистої води, засобів гігієни), людей б'ють і утримують у нелюдських умовах.

Це відбувається щодня.

Знай це і не мовчи, будь ласка».

• Роман Курпаченко, 21 рік, програміст, Могильов:

«Мене забрали 10 серпня близько 20-ї години на пішохідній вулиці Ленінській.

Чоловіків хапали по одному і саджали в автозаки. У одного із затриманих стався епілептичний напад. Він розповів омонівцям про хворобу, а коли посадили в одиночну камеру в автозаку, де вже було троє людей, попередив, що йому буде зле. Так і сталося. Він почав задихатися, його схопили судоми. Хлопця вивели з камери і побили, щоб «заспокоїти», і він криком заходився, поки не приїхала швидка допомога. Все це я бачив...

Нас привезли до Ленінського відділку міліції, а група омонівців стояла рядком до спортзали на третьому поверсі. Дорогою били ногами, руками, кулаками. У залі, в кращому випадку, штовхали обличчям до стіни, а в гіршому – валили на підлогу і ставили в «позу равлика». Мене омонівець схопив за потилицю і вдарив головою об стіну. Біля неї я простояв кілька годин.

Персонал був не набагато старший за мене, тому «шанобливо» ставилися до «літніх людей». Серед тих, хто знущався, були жінки-службовці. Вони більше кричали і ображали. Двоє стояли в коридорі і з задоволенням спостерігали за тим, що відбувається в залі.

Людей було багато. Більшість в'язнів у залі протримали години в «позі равлика». Кожного, хто рухався чи просив про щось, били.

ОМОН виправдовував насильство, оскільки, за їхніми словами, ми порушили громадський порядок та законодавство. Також стверджували, що ми дурні і вийшли протестувати за гроші. Вони були в цьому переконані. Вони отримували задоволення від биття. Вони реготали, коли хтось показував, що йому боляче.

Ніхто не слухав заперечень. Співробітник, який працював зі мною, був дуже здивований тим, що я працюю програмістом за чималу зарплату. Він був упевнений, що люди виходять протестувати за гроші.

Нас, 16 осіб, протримали в слідчому ізоляторі протягом п’яти годин. Автомобіль був розрахований на десятьох. Нам не вистачало повітря. Води не було.

О пів на шосту ранку я був у слідчому ізоляторі. У ньому приниження і побиття припинилися. Охоронці, здавалося, розуміли, у чому справа, бо серед невільників були освічені, культурні люди. Першого дня нам нічого не казали. Було жахливо думати, що рідні не знають, де ти.

В камері були клопи, на прогулянки нас не водили, вентиляція не працювала.

Наступного дня нас почали водити до слідчих кримінального розслідування. Вони запитували, хто в камері «революціонер», кому за протест заплатили і хто чим не задоволений. Вони всіляко мотивували «видати» співкамерника. Лунали образливі зауваження.

Я провів у слідчому ізоляторі три дні. Наступного дня у мене боліла голова, я відчував, що підскочив тиск, не міг дивитись на світло.

Мої співкамерники побачили, що я хворий. Охоронців просили допомогти. Вони пообіцяли, що «швидка» приїде, але тримали мене в такому стані до суду, який проходив у слідчому ізоляторі.

На розгляд справи водили тричі. Суддя відмовився починати процес, бачачи мій стан. Перед третьою спробою слідчий сказав: «Або ти визнаєш свою провину і до тебе пускають медиків, або ми веземо тебе до відділку міліції». Я хотів прожити довше, тому визнав провину. Присудили 5 діб і відразу передали до рук лікарям, які сказали, що варто везти до лікарні.

Звичайно, кожен, хто зазнав такого насильства, живе з психічною травмою. Коли тепер я бачу омонівця, немає страху чи паніки, я просто стискаюся, щоб стриматися, бо ненавиджу цих людей».

Побиття і катування учасників акцій вивело на вулиці Білорусі десятки тисяч людей. Масові мирні марші у Мінську проходять щовихідних, менші акції – щодня.

Протести тривають уже четвертий місяць, як і затримання, а також катування затриманих силовиками. За оцінками правозахисників, число тих, хто пройшов через затримання з часу початку нинішніх протестів, становить уже понад 18 тисяч.