У Дніпрі відкрили перший в Україні соціальний гуртожиток для родин з Маріуполя. Він створений коштом міжнародних доброчинників та міського бюджету і зможе розмістити 35 родин. Переселенці проживатимуть у ньому безоплатно, розраховуватимуться лише за комунальні послуги.
Кореспондентка проєкту Радіо Свобода «Ти як?» завітала до гуртожитку, познайомилася з його мешканцями і довідалася про умови проживання у закладі.
Хол будівлі нового прихистку для маріупольських переселенців нагадує затишний європейський готельчик. М’які диванчики, кавоварка, у вазах – квіти. У цій невимушеній атмосфері Людмила Сухобокова розпочинає свою розповідь. Вона – з Маріуполя. У рідному місті до повномасштабної війни жили дружною родиною – з донькою, зятем і 15-річним онуком.
24-те лютого застало її на роботі – вона пенсіонерка, але далі працювала вихователькою в дитсадку. Була надія, що бойові дії ненадовго, каже Людмила, тож вони з родиною вирішили не виїздити. У заблокованому місті під обстрілами їм довелося прожити два місяці.
У перші два дні зв'язок ще був, потім – слабшав. На початку березня зникли вода й газ. У будинок влучив снаряд. Вони з сусідами перебралися жити в напівпідвальне приміщення. Їжу готували всі разом – на вогні просто під під’їздом. Харчі зносили із вцілілих домівок – у кого що було. Передусім, старалися нагодувати дітей.
«Почали збирати й топити сніг. Діти мої збирали дрова. Готували прямо під будинком. А березень був холодний, морозний. І оці вибухи – з найпершого дня. Ліжка ходили ходуном. Але це, виявляється, були ще дрібниці в порівнянні з тим, що було далі», – каже маріупольчанка.
Під час обстрілів люди лягали на бетонну підлогу в сховищі. Серед них було багато людей поважного віку і дітей.
«З нами було двоє хлопчиків – з інвалідністю. Вони не розуміли, що відбувається, вони мочилися, кричали, це такий стрес... Мені шкода було їхню маму, яка не могла їх ні обмити, ні переодягти, ні просушити речі. У дітей почалися висипи», – пригадує Людмила.
Після кожного обстрілу, глянеш – мертві прямо на вулиці лежать. Їх було стільки!Людмила Сухобокова
«Після кожного обстрілу глянеш – мертві прямо на вулиці лежать. Їх було стільки! Чоловіки, які гинули від куль снайперів, коли виходили за дровами. Уявіть собі стан рідних. Людей хоронили прямо у дворі. Присипали землею. А потім, у квітні, все це почало швидко танути», – говорить жінка.
Зрештою з напівпідвального сховку їм довелося вийти. Під обстрілами знайшли інше місце, де перейти, – підвал, де був фітнес-центр. Там прожили ще три тижні. Зрештою евакуаційними автобусами через уже захоплену росіянами територію родині вдалося виїхати спершу до сусіднього селища Нікольського, потім – до родичів у село, також уже захоплене. Звідти вже виїздили на підконтрольну уряду України територію. Це коштувало великої суми, згадує Людмила.
Ми відчули, що таке приниження. Російські солдати примусили винести всі сумки з машин і перевіряли речіЛюдмила Сухобокова
«Ми з самого початку знали, що вибиратимемося на неокуповану частину України. Донька знайшла перевізників. Звичайно, нам треба було зібрати суму… По 10 тисяч гривень з людини брали. А вибору в нас не було. Це був початок червня. Спека, колони машин. У Василівці, яка вже була окупована, ми відчули, що таке приниження. Російські солдати примусили винести всі сумки з машин і перевіряли речі. За Василівкою ми виїхали в «сіру зону». Балки, пагорби, дощі пройшли – багнюка... І зрештою ми проїхали «сіру зону» і виїхали на трасу. А там – свої! Прапори, люди. Ми виходили з машин, землю цілувати! Всі вийшли, всі попадали на землю, стільки людей», – каже жінка.
Так Людмила з ріднею опинилася в Запоріжжі. Там родина прожила рік у студентському гуртожитку. І тепер їм запропонували поселення в соціальному гуртожитку для маріупольців у Дніпрі. Облаштовуються вчотирьох у двокімнатній «квартирці». Донька і зять поки шукають роботу, онук – закінчив шкільне навчання дистанційно.
«Це не гуртожиток, це – скарб. Добре облаштувалися! Тільки Богу дякуємо, що ми вижили. Про повернення в Маріуполь поки що не йде мова. Коли деокупують, я поїду обов’язково додому», – ділиться своїми надіями жінка.
Історія родини поліцейської
Серед пожильців гуртожитку – і Людмила Матієнко з родичами. Жінка з чоловіком, двома синами та мамою – також із Маріуполя. Ледь не вся її родина служить у поліції: вона сама, її чоловік і старший син.
Людмила чітко запам'ятала перший день повномасштабного вторгнення. О 3-й ночі пролунали вибухи – їх з чоловіком підняли за тривогою.
«Ми встали, стали збиратися. Старший син – також, він тоді був курсантом. Молодшого сина – до бабусі. А ми з чоловіком – на роботу: я у свій райвідділок пішла пішки, він – у свій. Думки виїздити не було – робота ж. Ще 23 лютого нам на постійне носіння видали зброю, тобто припускали, що щось буде. Евакуації як такої не було, частина наших співробітників виїхала. Кілька днів я ще заступала на службу. А 27 лютого нас, жінок, розпустили. Чоловіків – ні», – пригадує жінка.
Людмила з меншим сином і мамою та ще кількома родичами 10 днів прожили в підвалі батьківського будинку. Це була стара купецька споруда з міцними стінами. Зникли світло й газ, але в підвалі були ліжка, запас їжі та води. Готували надворі – на вогнищі. Люди тижнями не бачили хліба. З борошна й води на багатті смажили палянички.
Ми так раділи дощу! Можна було набрати водуЛюдмила Сухобокова
«Ми так раділи дощу! Можна було набрати воду. Снігу раділи! Топили сніг. І морозу раділи – він допомагав зберігати продукти», – каже Людмила.
Її син, 15-річний Кирило, згадує: «Ми стояли в черзі за хлібом. Я був 327-й. А хліб так і не привезли!»
А його бабуся Алла боролася за життя в черзі за дровами: «Привезли, люди хапають. Я одну дровиняку схопила, хтось вирвав, другу – так само. А за третю я вже міцно вхопилася. Думаю: все, не віддам. Триметровий брусок, де й сили взялися!.. Треба було вижити».
«Ідеш по воду і просиш: «Господи, коли що, то давай зразу – щоб не без рук і без ніг, а тільки раз – і все», – каже Людмила.
Чоловік Людмили працював вибухотехніком. Він одним з перших виїздив на місця обстрілів – на розмінування. З розбомбленого російськими військами пологового будинку він виносив на руках породіль і немовлят. Найбільше родина боялася за нього, каже жінка.
«Коли пологовий будинок розбомбили, він прибіг додому. Стоїть. 43 роки чоловікові. Він стоїть, ридає: «За що? За що отаким малесеньким дітям», – розповідає вона.
Потім родина перебралася жити до родички в інший район, який здавався безпечнішим. Обстріли, згадують, були з усіх боків – і з неба, і з моря.
П’ять секунд тиші – і вибух. Вибухнуло на «Азовсталі», увесь будинок затряссяКирило Матієнко
«Коли тата відпустили на один день, ми лежали всі в підвалі. Коли чуємо: летить винищувач. Гул! Він пролетів. П’ять секунд тиші – і вибух. Вибухнуло на «Азовсталі», увесь будинок затрясся. Тато каже: «Тут небезпечно». Вранці тато пішов на роботу, але раптом повернувся. Дав нам п’ять хвилин на збори. Бабуся – як була, так і вийшла», – згадує їхній син Кирило.
Людмила додає: «Гради», артилерія – нам уже було все одно. Ми готували їсти під обстрілами. Єдине – літак. Такий гул! Коли летів літак – усі в розсипну. А він же не один літав».
П’ять разів родина намагалася вибратися з Маріуполя. Ні евакуації, ні зв’язку, ні «зеленого коридору» не було, каже переселенка. Зрештою пощастило – виїхали власним авто.
«Чоловік поголився, щоб його не сприйняли на блокпостах за військового. Зібралися і поїхали. Наша машина була ціла. Ми проїхали 16 блокпостів ворожих. Перші 10 були найстрашніші – багажник, бардачок, документи, все дивилися. У нас був напис «Діти» – то зазирали в машину, перевіряли, чи є діти», – говорить Людмила.
На одному з блокпостів було особливо страшно, згадує Кирило: «Кажуть: «Дайте картку з реєстратора». Ми кажемо: «Та він у нас не працює». І тоді отой російський військовий зробив такий рух зброєю, що ми зрозуміли – нас тут же можуть розстріляти».
Зрештою через Мангуш і Бердянськ родина дісталася Запоріжжя.
«Я прокинувся, дивлюся: наш, український блокпост! Тато каже: «Ми в Запоріжжі». Це була така радість! Я так був радий побачити українські прапори!» – згадує хлопчик.
Всі випробування з родиною пережив домашній улюбленець – домашній тхір на ім’я Умка. Тваринці чотири роки.
«Це хижак, ми його годуємо м’ясом, розповідає Кирило. – Усі дні в Маріуполі він пережив з нами. Спершу давали м'ясо, але коли у м’яса з’явився тухлий душок – ми не стали ризикувати, перевели його на сухий корм. Скількись-то днів він взагалі нічого не їв, у підвалі, дуже схуд».
Коли нам дали гуртожиток, телефоную мамі, кажу: «Ну що, ми виграли приз!»Людмила Матієнко
За понад рік, який минув з дня виїзду з дому, родина поміняла не одне місце проживання. Весь час сім’я була розділена: батько зі старшим сином служать на Донбасі, Людмила – також на службі, але в іншому місті, її мама з сином – в одному з містечок Дніпропетровщини.
Соціальний прихисток, який запропонували в Дніпрі, каже Людмила, – справжня знахідка в їхній ситуації: «Коли нам дали гуртожиток, телефоную мамі, кажу: «Ну що, ми виграли приз!» Це сприймалося, як подарунок. Скрізь класний ремонт, душ, туалет…»
«Я дуже важко переносила все це. З пів року я ридала. У своїй квартирі в Маріуполі я прожила понад 40 років! Мені дуже важко звикати до нових умов. Прокидаюся вранці – чужі стіни. З собою немає звичних речей, футболка, штани і пальто тільки… Зять жартує: «Ви кудись виїздили, подорожували?». «Ні, кажу». «От тепер подивитеся всю Україну», – розповідає її мама Алла. Жінка налаштовує себе, що війна закінчиться скоро – щоб повернутися додому: «Коли проїздили Дніпром, він нам здався чимось схожим на Маріуполь. І все ж – ближче додому».
Про гуртожиток: умови поселення та проживання
Соціальний гуртожиток для переселенців з Маріуполя в Дніпрі – перший в Україні. На сучасну будівлю перетворили споруду, якій понад пів сотні років – останні п’ять років вона стояла пусткою.
На кожному поверсі кухня, вбиральня та душові. Облаштували пральню та зону коворкінгу, де дорослі зможуть працювати, а діти – навчатися онлайн. Поруч – дитяча кімната з іграшками.
Тут працює штатний педагог – Ольга. «Організовую дозвілля дітей з 9-ї до 18-ї. Діти, які живуть у гуртожитку, – приходять. Від 3 до 15 років. У нас тут є все для активності: можна сісти, бавитися в ігри, сухий басейн із кульками, книжки й ігри для розвитку дрібної моторики», – розповідає Ольга.
У гуртожитку – 35 обладнаних житлових кімнат. Переселенці проживатимуть у ньому безоплатно, розраховуватимуться за спожиті послуги. За попередніми підрахунками, в неопалювальний період родина з чотирьох-п’яти людей платитиме приблизно тисячу гривень на місяць.
Керівниця гуртожитку Надія каже: мешканців обирали за певними критеріями соціальної вразливості. Пріоритет – родини з дітьми, люди з інвалідністю, сім’ї українських військових тощо.
Будівля взята в оренду до кінця воєнного стану плюс ще три рокиНадія Астаніна, керівниця гуртожитку
«У штаті гуртожитку – семеро співробітників, зокрема є прибиральниця, яка прибирає зони загального користування. Але мешканці також підтримують чистоту своїми силами, адже знають, що вони тут – надовго. Будівля взята в оренду до кінця воєнного стану плюс ще три роки. А потім, ми всі на це дуже сподіваємося, наші маріупольці повернуться додому, а ця будівля залишиться Дніпру», – розказала в. о. директора гуртожитку Надія Астаніна.
У міськраді Маріуполя кажуть, що цей гуртожиток – «пілотний» проєкт. Він дає старт для переоблаштування у Дніпрі ще двох закладів на понад 300 кімнат. Обіцяють також, що такі гуртожитки з’являться й в інших регіонах України.
