«Ми їхали на захід, а додому, на схід, поверталися журавлі», – через рік після евакуації з рідного Дніпра згадує Леся Скорик. Українська поетеса, журналістка та волонтерка виїхала до Німеччини разом чотирирічною донькою Уляною на третьому тижні повномасштабної війни, вмістивши життя в «один наплічник». Відтоді досі вона не бачила дому. Натомість жінка знайшла спосіб привезти Батьківщину за собою. Поки Леся активно вивчає німецьку мову, інших навчає української. Рідне середовище, каже, допомагає витримати життя на чужині.
Як виглядає життя біженців у Німеччині, країні, яка прийняла понад мільйон українців, і про те, як не втратити зв’язок із домом, Леся Скорик розповіла проєкту Радіо Свобода «Ти як?».
Початок повномасштабної війни й рішення виїздити
У те, що в Україні може розпочатися повномасштабна війна, каже Леся Скорик, їй не вірилося, але передчуття – було. Із 22 лютого жінка вирішила кілька днів не водити дитину в садочок, перечекати. У ніч на 24-те вона не спала, стежила за новинами. Заснула під ранок, тож перших вибухів не чула.
«Почув мій чоловік, але вирішив мене не будити, пожалів. Коли я прокинулася вже о дев’ятій ранку, він зайшов у спальню – і я побачила його обличчя, то зразу зрозуміла, що щось сталося. Він відповів одним словом: «Війна». Як і більшість із нас, я не повірила, було неприйняття. Хоча в мене була складена тривожна валізка, я готувалася зовсім до іншого – що буде наступ на лінії фронту, яка є», – розказує Леся.
Коли я побачила, що бомби падають скрізь, то зрозуміла, що місця безпечного в Україні немаєЛеся Скорик
У неї було декілька варіантів. Спершу сім’я думала поїхати до її батьків у сільську місцевість, сподіваючись, що там буде безпечніше: «Однак за лічені тижні, якщо не дні, ворог наскільки близько підійшов до мого рідного селища на Криворіжжі, що залишалося буквально 30 кілометрів до фронту. Був план Б – їхати на захід України, але коли я побачила, що бомби падають скрізь, то зрозуміла, що місця безпечного в Україні немає».
Була також думка лишатися в Дніпрі. Але підвал у будинку непристосований для перебування людей, а до найближчого укриття – 15 хвилин ходу. Перші дні жінка з дитиною сиділи за стіною в кімнаті, яка здавалася їм найбільш захищеною. Паралельно Леся встигала волонтерити в телефонному режимі.
Я працювала волонтером на лінії, яку організувало МОЗ
«Моя дитина питала: «Мамо, чому ми спимо тут, чому ми не спимо у своїх ліжках?». Було страшно, тому що ти розумієш, що захисту нема. Я працювала волонтером на лінії, яку організувало Міністерство охорони здоров’я. Тоді була дуже важка ситуація з ліками, і нас попросили приймати заявки від людей із цілої України на життєво необхідні медикаменти, наприклад, від діабету або для щитоподібної залози. Я теж приймаю ліки для щитовидки, у мене був невеликий запас, але я розуміла, що скоро і я можу залишитися без життєво необхідних ліків», – каже вона.
«Зрозуміла, що ми вже в безпеці»
Рішення виїздити з країни, говорить Леся, прийшло, коли на Дніпро впала перша ракета. Три дні вона вмовляла рідних, і зрештою 13 березня вони поїхали на вокзал – Леся з чотирирічною дитиною та її сестра зі своєю 9-річною донькою.
Коли ми перетнули польський кордон, аж тоді я це внутрішньо відпустила, зрозуміла, що ми вже в безпеці
«У мене був один рюкзак, а другий – у дитини. У сестри з її донькою – так само. Якби мені хтось сказав, що можна все своє життя вмістити в один наплічник, ніколи б не повірила, але так воно було. Нам ще пощастило з вагоном: у купе нас було вісім людей. Ми спали по двоє на одній полиці, нам пощастило, – згадує ті березневі дні 2022 року Леся. – Потім, коли ми їхали автобусом до кордону, був вражаючий кадр – ми їхали на захід, а додому, на схід, вертались журавлі. Вони летіли майже в рівень з нами… Коли ми перетнули польський кордон, аж тоді я це внутрішньо відпустила, зрозуміла, що ми вже в безпеці», – розказує Леся.
Із Польщі Леся з рідними переїхала до Німеччини, спершу – у Франкфурт-на-Одері, потім – у Берлін, зрештою – до містечка Вормс на території федеральної землі Рейнланд-Пфальц. Це – одне з найстаріших міст у Європі, літературно відоме – тут відбувалися події з «Пісні Нібелунгів».
«Тоді ми ще нічого не знали про місто. Фактично за дві доби ми проїхали 2,5 тисячі кілометрів. 15 березня, я б сказала, розпочалася бюрократична тяганина. У Німеччині все робиться непоспіхом, з чергами, до цього треба звикнути, треба мати час, бути дуже уважним до документів. Ми реєструвалися за 24 параграфом. Це спеціальний параграф в Євросоюзі, який відповідає за українських біженців, тобто – ми маємо право перебувати в Німеччині два роки. Рік уже минув. Можемо повернутися в Україну в будь-який момент, як забажаємо. Якщо ситуація не покращиться, то, можливо, буде продовжено термін. Ми маємо право працювати й маємо право на соціальні пільги, як й інші біженці у Німеччині», – говорить Леся.
Вивчення німецької мови
Квартиру Лесі з сестрою допомогли знайти німецькі друзі. Поки жінки не працюють і не заробляють, житло їм оплачує держава і так само покриває частину комунальних витрат. На роботу, каже вона, можна було піти хоч на другий день після отримання німецького документа, але без знання мови – це важко.
Майже рік Леся вивчала німецьку на курсах, і нещодавно склала іспит на середній рівень знання. Тепер планує удосконалювати мову.
«Мову треба знати, і я вчуся із задоволенням. Моє життєве кредо було в Україні – треба знати мову держави, у якій живеш, і я не відступаю від нього і тут», – говорить вона.
Коли Леся евакуювалася, знала лише з десяток слів німецькою. Курси з вивчення мови, розказує, має пройти кожен біженець, який приїздить в Німеччину. Вони платні. Але усім охочим українським біженцям навчання оплатила держава.
Щоправда, перед цим була бюрократична тяганина – отримання посвідчення особи, написання заявки, підтвердження статусу біженця тощо.
Здивувало у вивченні німецької мови – надзвичайно багато спільного з українською
«Зрештою ми отримали дозвіл на відвідування курсів безкоштовно. Але нас попередили, що це буде – як наша робота. Пропускати без причини не можна. Група у нас була – 99% українців і тільки один чоловік з Сирії. Здивувало у вивченні німецької мови – надзвичайно багато спільного з українською, починаючи від відмінків. Знахідний і давальний вживаються абсолютно точно так, як в українській! Роди іменників – це, напевно, найважче для всіх, хто вивчає німецьку, бо там логіки нема, як і в українській мові. Це треба просто завчити й знати. Ще спостереження – німецька мова багата на синоніми», – говорить біженка.
«Неофіційні» курси з німецької
Окрім офіційних курсів німецької мови, Леся відвідувала ще волонтерські.
«Це було надзвичайно цікаво, тому що це не було за програмою. Нам викладала жінка, яка перед цим вчила сирійських біженців. Було дуже весело, коли наша викладачка, починаючи із найпростіших фраз, наприклад, «сядьте-встаньте-підійдіть до вікна», – вчила нас розуміти німецьку на слух. Від неї ми почули багато нюансів. Наприклад: те, що ми вчимо на курсах, називається «висока німецька», і насправді в Німеччині так говорить не дуже багато людей, адже в усіх землях є свої діалекти. Вона багато нам розповідала про свята в Німеччині, про нюанси менталітету, про цікавинки, про традиції. І цей метод вивчення мови – через сприйняття на слух, без фіксування на папері – я й собі на вус мотала, бо теж хочу використовувати. І трішки вже використовую з моїми дітками», – каже жінка.
Леся пригадує кумедний випадок, який стався з нею на початку перебування в Німеччині.
«На початках нам важко було з їжею, а потім, коли ми почали розбиратися, одна з улюблених німецьких страв стала – кньодлі. Це швидка страва: терта картопля з борошном формується в кульки й вариться, щось схоже на ліниві вареники. Моя Улянка дуже їх полюбила. Дзвоню мамі в Україну, розповідаю рецепт – кньодлі. А мама каже: «Так я готувала в себе вдома таке». Моя мама народилася в місті Городенка на Франківщині, у них ця страва зветься «книдлі», – говорить Леся.
Навчання української мови
Задовго до війни, в Україні, Леся Скорик працювала журналісткою на радіо та в газеті. Але газета розпалася, і жінка постала перед вибором – шукати нову чи заснувати власну справу. Розказує: довго не розмірковувала, взялася за те, що знає й любить з дитинства, – навчати української мови. Її мама – вчителька мови в рідному селищі жінки на Криворіжжі.
Майже 15 років у Дніпрі Леся була приватною репетиторкою з української. Як волонтерка викладала мову на безкоштовних курсах для дорослих та вела курси з підготовки до ЗНО для дітей-переселенців.
Викладання мови Леся продовжила й у Німеччині. Розказує: зараз багато українців вирішили перейти на українську мову, і це, вважає вона, вплив війни.
До неї все частіше звертаються з проханням допомогти «підтягнути» мову. Зараз вона веде дистанційні заняття для дорослих й очні для німецькомовних дітей в містечку, де живе.
Такого досвіду в мене ще не було – викладати німецькою українську мову
«Кілька місяців 2022 року я викладала для дорослих. Це була група активістів із житлового масиву в Дніпрі, які захотіли вивчати українську. Дехто навіть з німців і з українців-біженців, які перебувають в Німеччині, долучилися до цих занять. Ще один проєкт – це викладання мови дітям українців, які давно живуть в Німеччині. Це дошкільнята або учні молодших класів. Вони німецькомовні, українську знають ледве-ледве, і я допомагаю їм опанувати мову пращурів. Це надзвичайно цікаво! Такого досвіду в мене ще не було – викладати німецькою українську мову. Але діткам подобається і мені теж», – говорить біженка.
Толока, хор, українсько-німецьке волонтерство
Фактично на другий тиждень після переїзду до Німеччини Леся познайомилася з українсько-німецькою родиною, яка мешкає неподалік, та разом з іншими біженцями й почала долучатися до місцевого волонтерства.
«Мені подзвонила пані Зінаїда Ющак і сказала: «Лесю, ми збираємо гуманітарну допомогу, ліки на Україну, чи можете допомогти – попідписувати все українською?». Звичайно ж, я пішла з Улянкою. Ми сиділи пізно ввечері разом з медсестрою, дуже втомленою після чергування, сортували й підписували все зі словником. Улянка допомагала – малювала сердечка на коробках. Так ми зблизилися з родиною Ющаків».
Жінка, про яку говорить Леся, народилася в Казахстані, у неї тато – українець, член ОУН УПА, який був засуджений підлітком. Її мама – так само була засуджена, оскільки намагалася як етнічна німкеня повернутися в Німеччину. Родина пані Зінаїди не могла виїхати з СРСР 30 років, адже вони мали тавро «ворогів народу». Зрештою пані Ющак виїхала до Німеччини. Діти пані Зінаїди, коли почалася війна, активно долучилися до допомоги Україні. Зараз це вже організація, яка регулярно відправляє гуманітарні вантажі – ліки, засоби гігієни, одяг, стільчики для немобільних людей, милиці, генератори, авто, розказує Леся.
Ще вдома, коли Леся викладала на безкоштовних курсах з української мови, вона була лідеркою невеликого кола однодумців, її дорослих учнів.
Люди різного віку й професій збиралися разом – вивчали мову, допомагали армії, відвідували поранених у шпиталях.
«Із 2014 року ми проводили коляду для військових. Назвали її «Дніпровська коляда». Щороку ми писали новий сценарій. Був у нас, наприклад, «Путін» і в нього замість корони була «кремлівська стіна», а на шиї виносив краник від газової труби. Ця коляда – один з найяскравіших спогадів. Коли ми бачили усміхнені обличчя поранених бійців, коли хлопці просили сфотографуватися з учасниками вертепу, ми розуміли, що робимо важливу справу», – розказує Леся.
Так само у Вормсі за участі Лесі та інших біженців реалізовують волонтерські проєкти на підтримку України та українців. Минулого літа в місті провели толоку й посадили соняхи. Біля них розташували таблички з QR кодами, які допомагали більше дізнатися про цей український символ. Українські біженці у Вормсі також заснували український хор для дітей та дорослих, ставлять аматорські вистави.
Вони також видали дві українсько-німецькі книжки для дітей, зараз планують третю.
«Ілюструвала цю книжечку художниця із Києва. Вона також евакуювалася до Німеччини й зараз мешкає в нашому місті, ми з нею вчилися в одній групі на курсах з німецької. Загалом над текстом і завданнями першої книжки, яка розповідала про історію Святого Мартіна, працювало шестеро людей, – каже Леся, додаючи, що видання надрукували за пожертви. – Книжечки розійшлися, як гарячі пиріжки. Ми зробили більш як 200 примірників. І зрозуміли, що продовжимо цю традицію. Наступна наша українсько-німецька книжечка – історія Різдва, там і розповідь, і цікаві завдання. Малювала її знову художниця з Києва. Зупинятися не будемо. Уже думаємо про третю книгу – можливо, до Великодня».
Про ставлення німців до українських біженців і мрію про дім
Нам треба весь час проводити якісь акції, щоб нас чули й бачили
«Те, що я бачу, відчуваю в Німеччині – підтримка людей дуже велика, звичайних людей. Звісно, лунають голоси про подорожчання комунальних послуг, німці так само стикаються з проблемами через війну, яку розв'язала Росія, через енергетичний шантаж, але вони готові витримувати це й далі підтримувати. А нам треба весь час проводити якісь акції, щоб нас чули й бачили», – каже вона.
Жінка з дитиною не планують залишатися в Німеччині після війни. Удома, каже, чекають нездійснені поки мрії.
«Як і в більшості з нас, у мене 24 лютого тривало цілий рік. Я ловила себе на тому, що не розуміла, яка зараз пора року. Однак віримо в ЗСУ, віримо в перемогу України. Я хочу повернутися додому, вдома чекає чоловік і батьки. Але поки що це небезпечно, тому тут, у Німеччині, намагаюся бути корисною. Я Україну привезла сюди, з собою, можливо, тому й витримую чужину – роблю українське середовище біля себе, як робила вдома», – додає Леся.
«У нас з чоловіком була мрія – побудувати свій будинок. Від цієї мрії ми не відмовимося. Однак тепер я впевнена: ми це зробимо в нашому новому будинку, підвал, якесь максимально захищене місце, якщо росіянам захочеться іще раз на Україну піти війною. Ця мрія мене зараз підтримує», – говорить жінка.
Масштабна війна Росії проти України
24 лютого 2022 року Росія атакувала Україну на землі і в повітрі по всій довжині спільного кордону. Для вторгнення на Київщину із наміром захопити столицю була використана територія Білорусі. На півдні російська армія, зокрема, окупувала частину Запорізької та Херсонської областей, а на півночі – райони Сумщини та Чернігівщини.
Повномасштабне вторгнення президент РФ Володимир Путін називає «спеціальною операцією». Спочатку її метою визначали «демілітаризацію і денацифікацію», згодом – «захист Донбасу». А у вересні та на початку жовтня Росія здійснила спробу анексувати частково окуповані Запорізьку, Херсонську, Донецьку та Луганську області. Україна і Захід заявили, що ці дії незаконні. Генасамблея ООН 12 жовтня схвалила резолюцію, яка засуджує спробу анексії РФ окупованих територій України.
Російська влада заявляє, що армія не атакує цивільні об’єкти. При цьому російська авіація, ракетні війська, флот і артилерія щодня обстрілюють українські міста. Руйнуванням піддаються житлові будинки та об’єкти цивільної інфраструктури по всій території України.
На кінець жовтня Україна оцінювала втрати Росії у війні у понад 70 тисяч загиблих військових. У вересні Росія заявила, що її втрати менші від 6 тисяч загиблих. У червні президент Зеленський оцінив співвідношення втрат України і Росії як один до п'яти.
Не подолавши опір ЗСУ, вцілілі російські підрозділи на початку квітня вийшли з території Київської, Чернігівської і Сумської областей. А у вересні армія України внаслідок блискавичного контрнаступу звільнила майже усю окуповану до того частину Харківщини.
11 листопада українські Сили оборони витіснили російські сили з Херсона.
Після звільнення Київщини від російських військ у містах Буча, Ірпінь, Гостомель та селах області виявили факти масових убивств, катувань та зґвалтувань цивільних, зокрема дітей.
Українська влада заявила, що Росія чинить геноцид. Країни Заходу беруть участь у підтвердженні фактів масових убивств та розслідуванні. РФ відкидає звинувачення у скоєнні воєнних злочинів.
Пізніше факти катувань та убивств українських громадян почали відкриватися чи не у всіх населених пунктах, які були звільнені з-під російської окупації. Зокрема, на Чернігівщині, Харківщині, Херсонщині.
З вересня 2022 року запеклі бої російсько-української війни ідуть на сході і на півдні України.
6 червня 2023 року була повністю зруйнована гребля Каховського водосховища (перебувала під контролем російської армії із початку березня 2022 року, а у жовтні була замінована окупантами), що призвело до затоплення великої території, людських жертв, знищення сільгоспугідь, забруднення Дніпра і Чорного моря. Україна назвала це екоцидом.
Загалом, за час повномастабної війни від 24 лютого 2022 року по кінець червня 2024 року ООН верифікувала дані про щонайменше 33 878 постраждалих цивільних, серед них 11 284 загиблих.
Реальна кількість втрат, зазначають експерти, набагато більша. Тільки під час блокади і бомбардування Маріуполя, як заявляє українська влада, могла загинути понад 20 тисяч людей.
