Дарія Воловик досі живе четвергом 24 лютого: пам’ятає дуло російського танку перед собою і ракети, які летіли в будинки друзів. Майже рік тому дівчина з мамою та маленьким братом емігрувала до Швеції – вони змогли вибратися з окупованого на той час Тростянця, що на Сумщині. У новій країні Дарія встигла вивчити мову та стати членом молодіжної ради одного з найбільших міст Швеції Гетеборга.
Сьогодні вона – єдина українка серед 110 членів самоврядування. Однією з її цілей у шведській політиці є робота над проблемами українських підлітків, які опинилися у вимушеній міграції через агресію Росії.
«Війна почалася, а в нашій сім’ї цю звістку першою сказала я»
З першого дня повномасштабного вторгнення РФ до України Тростянець потрапив під окупацію. Для сім’ї Дарії відкрита війна була абсолютно неочікуваною. Дівчина розповідає, того ранку прокинулася раніше, щоб зібратися на навчання, та отримала повідомлення від подруги: «Не йди до школи, почалася війна».
«Мої батьки ще спали й п’ятирічний брат також. Вони не мали уявлення, що відбувається. Мені довелося порушити їхній сон. Потім я дізналася, що всіх будили батьки й казали, що війна почалася, а в нашій сім’ї цю звістку першою сказала я», – згадує Дарія.
Протягом місяця сім’я дівчини не могла виїхати з окупованого Тростянця – не було безпечного способу покинути місто. 12 березня вони отримали повідомлення, що можна виїхати з міста «зеленим коридором».
«Це був перший день за три тижні повномасштабної війни, коли я вийшла на вулицю. До того ми були лише вдома або в укритті», – каже дівчина.
Під час виїзду з міста сім’ї Дарії довелося проїхати сім російських блокпостів, дорога до Полтави зайняла понад 12 годин, з них 5 вони провели в перевірках військових РФ. Дівчина каже, оглядали все до дрібниць: «Здавалося, ті блокпости кожні 10 метрів. Вони перевіряли буквально все – машину, речі, телефони».
«Було дуже страшно, коли біля мого будинку зупинився російський «Буратіно»
Дарія ділиться історіями, які особливо врізалися в пам’ять за місяць життя в окупації. Єдиним способом втечі від подій навколо були підготовка до ЗНО і заняття спортом – у підвалі під час повітряних тривог.
«Було дуже страшно, коли біля мого будинку зупинився російський «Буратіно» (реактивна система залпового вогню – ред.) і так стояв. Я пам’ятаю, як один з їхніх танків направив своє дуло у те місце, де я стояла. Ми думали, що він почне стріляти. На щастя, цього не сталось. Але ти ніколи не міг передбачити, що буде далі, оскільки російські війська поводили себе абсолютно нелогічно. Вони могли покинути танки, ходити вулицями з автоматами й направляти їх куди завгодно. І ніхто не знав, чого очікувати від них».
Крім того, каже Дарія, окупанти грабували магазини, пили багато алкоголю і ходили напідпитку по вулицях. «Кричали: «Ми прийшли вас звільняти. Беріть усе, що хочете в цих магазинах чи кафе»... Було таке, що написали на будівлі «руский мир», а тоді просто її підпалили», – розповідає вона.
«В екстрену валізу спакувала найкрасивіші сукні»
Ще перед евакуацією мама Дарії вчила її, як складати екстрену валізу.
«Коли мені довелося пакувати валізу я просто поклала туди всі найкрасивіші сукні й абсолютно забула про шкарпетки, теплий одяг – усе, про що мама казала… Я збиралася так, наче я більше ніколи не повернуся до своєї кімнати».
Близький друг Дарії, з яким вона пережила місяць в окупації, залишився у Тростянці. Коли вона з батьками евакуювалася та проїжджала повз будинок товариша, навіть не могла попрощатися чи бодай подзвонити. Телефони мали бути сховані дуже добре, сім’ю попередили: будь-який ґаджет, який знаходили російські військові на блокпостах, вони одразу викидали. Евакуювалися сім’ями, каже дівчина. Люди старалися триматися разом, так було безпечніше.
Ніхто не знав, у який момент цей військовий почне стріляти по нас
«Моя сім’я домовилися евакуюватися з сім’єю мого друга. На одному з блокпостів російський військовий почав кричати на машини, він підійшов до авто мого друга, кричав на його батька, розмахуючи пістолетом. Той сидів і просто мовчав. Ніхто не знав, у який момент цей військовий почне стріляти по нас...»
«По-справжньому стало страшно лиш у Швеції»
Батько дівчини залишився у Полтаві, а мама, Дарія та її п’ятирічний брат вирушили до Польщі. Поїзд їхав добу. В одному купе було приблизно дев’ятеро людей. Дівчина каже, що спала на найвищій поличці, на якій зберігають матраци. Сім’ї довелося проїхати через всю Польщу, щоб згодом дістатися Швеції.
«Мій стан під час евакуації був на повному нулі. Я нічого не відчувала, не знала, що мені робити. Ні в Польщі, ні у Швеції я не змогла зрозуміти, що я вже в безпеці. А по-справжньому стало страшно лиш у Швеції – там, де нема реальної небезпеки, увімкнувся мозок, і почалось усвідомлення усього пережитого досвіду».
Як тільки Дарія приїхала до Швеції, то одразу почала вчити мову і шукати роботу. Це був її спосіб уникнути думок. Окрім того, вона знайшла недільну школу української мови. Саме звідти дівчина почала громадську діяльність у Гетеборзі.
«Перший тиждень у Швеції я сильно захворіла, не могла вставати з ліжка. Потім одразу взялася вчити мову, а тоді – шукати роботу, нових друзів, нові заняття – всі можливості, які були, я брала. Кожного дня я мала завдання, яке потребувало розв'язання. Тільки так я могла не думати про війну і про те, що позаду».
Я не хотіла повертатися подумки в лютий, тож я приділила багато часу вивченню шведської
Дівчина каже, що вже на п’ятий-шостий місяць перебування тут, шведи з якими вона спілкувалась, дивувались її володінню мови. Лише після їхніх коментарів, зрозуміла, як добре просувається у навчанні.
«Я не хотіла повертатися подумки в лютий, тож я приділила багато часу вивченню шведської. Коли за кілька місяців я спілкувалася зі шведами, вони не могли зрозуміти, як так швидко я опанувала мову. Хоч поки не почула їхні відгуки, я сама не вірила у це», – розповідає Дарія.
Єдина українка серед 110 членів молодіжного самоврядування Гетеборга
«Ундунсфульміктеґе», або ж Молодіжне самоврядування Ґетеборга – це організація підлітків міста, яка працює за зразком міської ради. Члени «Ундунсфульміктеґе» опікуються питаннями, які стосуються молоді. Серед основних завдань – дозвілля, безпека дітей у місті, якісна освіта та психічне здоров’я. Двічі на тиждень члени ради мають зустріч, окрім того, офіс відчинений для усіх підлітків міста, які можуть сюди прийти зі своїми ідеями чи проблемами.
«Як члени молодіжного самоврядування ми маємо можливість обрати політичну партію у міському самоврядуванні, яка нам до вподоби, і відвідувати їхні зустрічі та співпрацювати», – каже дівчина.
Працюємо разом на рівних правах
Дарія зазначає, що особливо цінує свободу у своїй роботі й відсутність будь-якого тиску в «Ундунсфульміктеґе» На зустрічах, які відбуваються двічі на тиждень, кожен член ради може вільно висловлювати свої думки. Ментори спостерігають за роботою та дають поради. Дівчина легко знаходить мову з колегами, спільно вони розробляють проєкти, які згодом передають у міську раду для обговорення. «Працюємо разом на рівних правах. Це цінно для мене», – ділиться вона.
Рада обирається кожного року шляхом голосування. Кандидатами можуть стати всі охочі віком від 12 до 17 років, які зареєстровані в Гетеборзькій комуні.
Вирішила: я можу не лише голосувати, я повинна балотуватися
Далі кандидати пропонують свої програми на рік, а молодь міста голосує. Дарія розповідає, лист про можливість голосувати на молодіжних виборах отримала на поштову скриньку: «Вирішила: я можу не лише голосувати, я повинна балотуватися».
«Робота у молодіжному самоврядуванні Гетеборга може нагадати про Україну, про те, що українці можуть бути разом та допомагати. Ми не тільки біженці, ми можемо разом покращувати країни, в яких маємо прихисток, а не просто брати ресурси», – каже дівчина.
Громадську діяльність Дарія розпочала ще в Україні. Вона була президентом школи у своєму місті, а також членкинею дитячої дорадчої ради при міському голові Тростянця.
Після подачі заявки на вибори у Швеції Дарія сформувала свою агітаційну програму. У школі, де дівчина вивчає шведську, вона знайшла викладача, який допоміг розробити промоцію для її програми. Так дівчина стояла на вході до навчального закладу та розповідала про свої цілі у молодіжному парламенті на наступний рік, щоб зібрати голоси.
Стипендія для українських підлітків – одна з головних цілей Дарії
Брак коштів для отримання вищої освіти – це та проблема, яка турбує Дарію й інших підлітків, які приїхали з України через вторгнення Росії. Згідно зі статисткою Шведської міграційної агенції, протягом 2022–2023 року 10-мільйонна країна прийняла понад 51 тисячу українських громадян. Українці, які рятуються від російської агресії, мають змогу перебувати в ЄС згідно з Директивою про тимчасовий захист.
Проте це не означає, що вони автоматично отримують статус біженця. Такий статус потребує окремої процедури й розглядається індивідуально для кожного випадку та регулюється Женевською конвенцією. Директива ж дає надає дозвіл на тимчасове проживання та базові права.
У Швеції українці, які отримали прихисток за Директивою, можуть податися на навчання до університету та бути звільненими від сплати за освіту. Проте вони не мають права отримати студентську позику (CSN), яка забезпечує коштами на проживання під час навчання.
Однією з вимог для її отримання є статус біженця, а також заявка на отримання притулку в країні. Поки що ж більшість українців перебуває тут лише згідно з Директивою. Вони намагаються інтегруватися в суспільство, що ж стосується підлітків – вони хочуть розпочати чи продовжити навчання, але дещо обмежені у цьому.
«Я не отримую кошти ні від Міграційної служби, ні від фонду CSN, тобто повинна навчатися і працювати одночасно, щоб забезпечити собі життя», – каже Дарія.
Дівчина також розповідає, за час перебування у Швеції стикнулася з проблемою браку інформації. Вона каже, біженцям з України надають житло, інколи харчі, проте зазвичай живуть вони за містом та позбавлені інформації, що робити і як рухатися далі у чужій країні самостійно.
Потрібно багато копати самому, немає уніфікованої інформації для українців
«Наприклад, щоб зрозуміти, що тобі робити як підлітку у Швеції надалі, потрібно багато копати самому, немає уніфікованої інформації для українців. Або ж – звертатися в благодійні організації, які також треба знайти самому», – каже вона.
Сьогодні у Дарії, так би мовити, «два життя». В одному вона пробує мріяти про майбутню професію і якось планувати навчання. В іншому – не знає ні нинішнього дня, ні дати. Думками вона з татом, який залишився в Україні, яку атакує армія РФ. Дівчина не будує планів на далеке майбутнє: «Ніхто не знає, що буде завтра. Від першого дня повномасштабного вторгнення у мене кожен день четвер 24 лютого. Тоді мені просто зірвали життя».
