Світлана Маланю
Івано-Франківськ – Учителька початкових класів Івано-Франківського ліцею №7 Леся Павлюк увійшла до 50-ти найкращих педагогів світу за версією Global Teacher Prize-2025. 33-річна педагогиня переконана – для неї це шанс розказати закордонним колегам про те як в Україні, в умовах повномасштабної війни, триває освітній процес, і як українські педагоги, попри все, намагаються давати дітям знання. І під час повітряних тривог.
Радіо Свобода познайомилося із учителькою.
Вона поспішає до першого уроку, коли на вулицях Франківська ще темно. На невесоких підборах. Охайно вбрана і усміхнена. Дорогою, каже, налаштовується на день, який починається, і хвилюється, в якому настрої прийдуть до школи її «першачки». Від цього залежить наскільки продуктивними для діток будуть ці уроки.
Лесі Павлюк – 33 роки. Вона – вчителька початкових класів Івано-Франківського ліцею №7.
Це уже вчетверте вона веде школяриків від їхнього першого дня у школі, куди вони прийшли у шість років, і до завершення четвертого класу. Тоді вони вже перейдуть до старшої школи.
Учителька не встигає зайти у клас, як її школярики біжать назустріч. Обіймають ще у коридорі, показують нові іграшки, розповідають останні новини. Збоку це виглядаэ, як розмова друзів різного віку. Але саме так і має бути, переконана Леся Павлюк.
Виховати емоційно зрілих дітей можна лише, коли збудуэш з ними партнерські відносини, що ґрунтуються на повазі та взаємопорозумінні, без жодного страху чи осуду, переконана педагог.
Експериментувала на молодшій сестрі
Досі згадую свою першу вчительку, хотілось бути схожою на неїЛеся Павлюк
«Те, що я буду вчителькою початкових класів, я знала, ще коли сама навчалася у початковій школі. Й досі згадую свою першу вчительку, хотілось бути схожою на неї. Але головним майданчиком для педагогічних експериментів була моя молодша сестра. У нас різниця 6,5 років і я, граючись, її навчала, мені це дуже подобалось. Тому коли я закінчила 9 клас школи, то вирішила – піду вчитися на вчительку» , – згадує Леся Павлюк.
Базу для педагогічної діяльності, каже вчителька, дав Коломийський коледж, там було чимало продуманої, організованої практики. Тому йти на перші уроки, в якості вчителя було не страшно.
Найбільшою несподіванкою, каже Леся Павлюк стало те, що вчитися треба й після закінчення коледжу та університетів.
«Я думала, що коли прийду на роботу – навчанню кінець. Але насправді виявилось, що вчитись треба щодня, і дуже багато. Доводиться постійно шукати якісь нові методики. Приміром у нас ніхто не готував до того, що буде глобальна пандемія, коронавірус і учні підуть на дистанційне навчання. Але довелось підлаштовуватись, проводити заняття онлайн, шукати відповідні платформи. Зараз взагалі війна, і у дітей, так само як і у дорослих, всі почуття загострені. Вони зовсім по-іншому концентруються, реагують на навколишній світ. І все це доводиться враховувати під час навчання», – розповідає Леся Павлюк.
І продовжує, що маленькі діти інколи її називають мамою.
Щоб цього досягти, доводиться постійно і самій демонструвати повагу до них
«Учням треба зробити процес перебування в школі комфортним і не страшним, безпечним, щоб вони хотіли йти до школи, хотіли щось розказати. Важлива повага між усіма нами. Щоб цього досягти, доводиться постійно і самій демонструвати повагу до них. Приміром, дякую їм, коли вони виконали щось, про що я попросила, і навіть дали відповідь на питання. Коли бувають такі випадки, я десь помилилася, і діти це помітили – вони не соромляться мене виправити. І я це дозволяю і дякую за це. Тоді вони відчувають, що вони важливі у класі», – говорить педагог.
Про виклики навчання під час війни
Історія з премією Global Teacher Prize Ukraine почалася ще у 2019 році. Тоді, каже Леся Павлюк, її подали анонімно, вона й досі не знає хто номінував її. Того року Леся Іванівна завершувала свої інші освітні ініціативи. Тож свою участь у премії вирішила відкласти на рік.
У 2020 вдалося увійти у пів сотню кращих учителів України та повторити успіх у прийдешньому році. Два перші роки війни премія змінила формат, тоді відзначали героїчних вчителів, які працюють у складних умовах, пов'язаних з війною. А у 2024–му премію поновили. Леся Павлюк спочатку перемогла в Україні, а у 2025 році потрапила і до 50 найкращих світу за версією премії Global Teacher Prize.
Я вважаю, що ми навіть розвиваємо освіту. І розказати про все це – моя величезна відповідальність
«Завдяки цьому у мене є можливість розказати про війну в Україні тим колегам, з якими я буду бачитись в рамках заходів, які проводитимуть організатори. Я зможу розказати їм про навчання під час повітряних тривог, про те як діти переживають війну, розуміють її причини та наслідки, реагують на все це. Ми зараз у таких складних умовах, але навчання продовжується, ми адаптовуємо весь процес до тих умов, які є навколо, і я вважаю, що ми навіть розвиваємо освіту. І розказати про все це – моя величезна відповідальність», – розповідає Леся Павлюк.
«Діти які зараз ходять в мій клас, не пам`ятають мирну Україну»
Забезпечити нормальне навчання в умовах постійних повітряних тривог – окремий виклик для педагогів. Коли діти приходять до школи невиспані через нічні атаки, то дуже важко сконцентрувати їхню увагу на читанні чи математиці, каже вчителька.
Тому у такі дні для дітей трохи міняють програми занять, обирають легші завдання. Коли ж тривоги звучать вдень, під час уроків – вчителька веде свій клас в укриття.
Діти відчувають, коли їм говорять неправду, щось від них приховують
«У мене зараз навчаються в класі діти, які народились у 2018 році. Тобто тоді вже була ООС, в 2022 почалось повномасштабне вторгнення. Вони вже майже пів життя чують сигнал повітряної тривоги. Тому в такі моменти ми спокійно, без паніки йдемо в укриття і просто пояснюємо дітям, що під час тривоги треба перебувати у безпечному місті і дати нашим військовим нас захистити. Діти відчувають, коли їм говорять неправду, щось від них приховують. Тому важливо, доступно, відповідно до їхнього віку пояснити реальні речі, які відбуваються», – каже Леся Павлюк.
Аби діти не лякались звуків сирени та бомбосховища, клас Лесі Павлюк час від часу спускається в укриття навіть без тривоги. Тут проводять деякі уроки.
Чи запитують молодші школярі про війну і як їм відповісти?
Із війни повертаються герої, і не завжди вони можуть бути такими, якими вони були раніше
«Слово «війна» вже настільки міцно засіло у нашому повсякденному житті, що про неї, чи про її причини діти майже не запитують. Це все їм вже пояснили вдома. Інша справа делікатні питання, пов'язані, приміром, з пораненнями Захисників. Як пояснити учням, чому у дяді немає ноги, як на це правильно реагувати. Це трохи було сенситивне питання. Цей мій клас ще дуже маленький, діти «першачки», ми поки це не обговорювали. Такі розмови ще попереду. Але попередній клас, який випустився навесні минулого року, там такі питання поставали. Тому ми спеціально проводили виховні заняття на яких пояснювали, що з війни повертаються герої, і не завжди вони можуть бути такими, якими вони були раніше. Може бути інвалідність, інші особливості. І важливо приймати це і розуміти», – говорить вчителька.
Її тішить те, що її вихованці у свої 6 років, якщо бачать говорять пораненим воїнам «Слава Україні», посміхаються і дякують за захист. А це вже той важливий паросток, якій вчительці вдалося закласти в дитячі серця. Бо важливо, щоб вони виросли, передусім, людьми з моральними засадами.
Форум