Як це – вчити дітей під час війни? Вчителька з Франківська увійшла в число 50 найкращих педагогів світу

Світлана Маланюк

Івано-Франківськ – Учителька початкових класів Івано-Франківського ліцею №7 Леся Павлюк увійшла до переліку 50 найкращих педагогів світу за версією Global Teacher Prize-2025. Вона оцінює це, як шанс розказати закордонним колегам про те як в Україні, в умовах повномасштабної війни, триває освітній процес, і як українські педагоги, попри все, намагаються давати дітям знання. І під час повітряних тривог.

Радіо Свобода познайомилося із учителькою.

Вона поспішає до першого уроку, коли на вулицях Франківська ще темно. На невисоких підборах, охайно вбрана і усміхнена. Дорогою, каже, налаштовується на день, який починається, і хвилюється, в якому настрої прийдуть до школи її «першачки». Від цього залежить наскільки продуктивними для діток будуть ці уроки.

Лесі Павлюк – 33 роки. Вона – вчителька початкових класів Івано-Франківського ліцею №7.

Це уже вчетверте вона веде школяриків від їхнього першого дня у школі і до завершення четвертого класу. Тоді вони перейдуть до старшої школи.

Учителька не встигає зайти у клас, як її школярики біжать назустріч. Обіймають ще у коридорі, показують нові іграшки, розповідають останні новини. Збоку це виглядає, як розмова друзів різного віку. Але саме так і має бути, переконана Леся Павлюк.

Виховати емоційно зрілих дітей можна лише, коли збудуєш з ними партнерські відносини, що ґрунтуються на повазі та взаєморозумінні, без жодного страху чи осуду, переконана педагог.

Експериментувала на молодшій сестрі

«Те, що я буду вчителькою початкових класів, я знала, ще коли сама навчалася у початковій школі. Й досі згадую свою першу вчительку, хотілось бути схожою на неї. Але головним майданчиком для педагогічних експериментів була моя молодша сестра. У нас різниця 6,5 років і я, граючись, її навчала, мені це дуже подобалось. Тому коли я закінчила 9 клас школи, то вирішила – піду вчитися на вчительку» , – згадує Леся Павлюк.

Базу для педагогічної діяльності, каже вчителька, дав Коломийський коледж, там було чимало продуманої, організованої практики. Тому йти на перші уроки, в якості вчителя було не страшно.

Найбільшою несподіванкою, каже Леся Павлюк стало те, що вчитися треба й після закінчення коледжу та університетів.

«Я думала, що коли прийду на роботу – навчанню кінець. Але насправді виявилось, що вчитись треба щодня, і дуже багато. Доводиться постійно шукати якісь нові методики. Приміром у нас ніхто не готував до того, що буде глобальна пандемія, коронавірус і учні підуть на дистанційне навчання. Але довелось підлаштовуватись, проводити заняття онлайн, шукати відповідні платформи», – розповідає Леся Павлюк.

Зараз, під час війни, виклики стали ще більшими: у дітей, так само як і у дорослих, загострюються почуття, вони зовсім по-іншому концентруються, реагують на навколишній світ. І все це доводиться враховувати під час навчання.

Леся каже, що першокласники інколи її називають мамою. Тому її завдання – зробити процес перебування в школі комфортним і не страшним, безпечним, щоб діти хотіли йти до школи, прагнули щось розказати, поважали себе і один одного.

Щоб цього досягти, каже вчителька, доводиться і самій постійно демонструвати повагу до них. Коли діти роблять щось, про що їх просять, навіть якщо це відповідь на питання, прохання щось полічити чи прочитати – вона дякує учням.

Дякує й коли діти виправляють її помилки. Наприклад, коли під час уроку вчителька раптом каже «січень» замість «лютий», і один з хлопчиків сміливо її виправляє.

Леся Павлюк пояснює, що таким чином діти відчувають: вони є важливими учасниками процесу навчання, їх поважають, їхню думку чують.

«Про виклики навчання під час війни

Історія з премією Global Teacher Prize Ukraine почалася ще у 2019 році. Тоді, каже Леся Павлюк, її подали анонімно, вона й досі не знає хто номінував її. Того року Леся Іванівна завершувала свої інші освітні ініціативи. Тож свою участь у премії вирішила відкласти на рік.

У 2020 році вдалося увійти у пів сотню кращих учителів України та повторити успіх у прийдешньому році. Два перші роки війни премія змінила формат, тоді відзначали героїчних вчителів, які працюють у складних умовах, пов'язаних з війною. А у 2024-му премію поновили.

Леся Павлюк спочатку перемогла в Україні, а у 2025 році потрапила і до числа 50-ти найкращих педагогів світу за версією премії Global Teacher Prize.

Цю премію Леся Павлюк сприймає не лише як високу професійну оцінку, а й як додаткову можливість поширити інформацію про війну в Україні, розповісти про неї бодай тим колегам, з якими буде бачитися в рамках заходів, які проводитимуть організатори премії.

«Я зможу розказати їм про навчання під час повітряних тривог, про те як діти переживають війну, розуміють її причини та наслідки, реагують на все це. Ми зараз у таких складних умовах, але навчання продовжується, ми адаптовуємо весь процес до тих умов, які є навколо, і я вважаю, що ми навіть розвиваємо освіту. І розказати про все це – моя величезна відповідальність», – розповідає Леся Павлюк.

«Діти які зараз ходять в мій клас, не пам`ятають мирну Україну»

Забезпечити нормальне навчання в умовах постійних повітряних тривог – окремий виклик для педагогів. Коли діти приходять до школи невиспані через нічні атаки, то дуже важко сконцентрувати їхню увагу на читанні чи математиці, каже вчителька.

Тому у такі дні для дітей трохи міняють програми занять, обирають легші завдання. Коли ж тривоги звучать вдень, під час уроків – учителька веде свій клас в укриття.

«У мене зараз навчаються у класі діти, які народились у 2018 році. Тобто тоді вже була ООС, в 2022 почалось повномасштабне вторгнення. Вони вже майже пів життя чують сигнал повітряної тривоги. Тому в такі моменти ми спокійно, без паніки, йдемо в укриття і просто пояснюємо дітям, що під час тривоги треба перебувати у безпечному місці і дати нашим військовим нас захистити», – каже Леся Павлюк.

За її словами, діти дуже чітко, майже інтуїтивно, відчувають, коли їм говорять неправду, щось від них приховують і тому дуже важливо доступно, відповідно до їхнього віку пояснювати їм реальні речі, які відбуваються навколо.

Щоб ідтки не боялися звуків сирени та бомбосховища, клас Лесі Павлюк час від часу спускається в укриття навіть без тривоги. Тут проводять деякі уроки.

Що питають діти про війну і як їм відповідати?

«Слово «війна» вже настільки міцно засіло у нашому повсякденному житті, що про неї, чи про її причини діти майже не запитують. Це все їм вже пояснили вдома. Інша справа делікатні питання, пов'язані, приміром, із пораненнями, які отримують оборонці України. Як пояснити учням, чому у дяді немає ноги? Як навчити їх правильно реагувати?» – ділиться вчителька.

Із цими своїми «першачками» Леся Павлюк ще не торкалася цих чутливих тем, але ці розмови обов'язково будуть попереду.

А от з її попереднім класом, який закінчив навчання у початковій школі навесні минулого року, такі розмови були.

Дітям спеціально проводили виховні заняття на яких пояснювали, що з війни повертаються Герої, які не завжди виглядають так само, як до війни. Може бути важке поранення, може бути інвалідність, людина може змінюватися у своїх реакціях і поведінці. З дітьми про це говорили і пояснювали, чому це важливо приймати і розуміти.

Лесю Павлюк тішить те, що її вихованці у свої 6 років, якщо бачать військового, то вітаються: «Слава Україні» і дякують за захист.

Учителька вважає, що людяність і вдячність – це головне, що треба закладати в дитячі душі. Бо важливо, щоб вони виросли, передусім, людьми з моральними засадами.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

У Запоріжжі в тестовому режимі розпочала працювати перша підземна школа

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

«Це укриття подвійного призначення». Коли запрацюють підземні школи півдня?