(Рубрика «Точка зору»)
Так звана «великая отечественая война» – предмет гордості для радянської людини. Не відразу, щоправда, та страшна війна стала символом.
Так само і «день победы» чи «9 мая» пройшли певну еволюцію в СРСР, а потім, у руках Путіна, перетворилися в ідеологічну зброю проти тих, із ким пліч-о-пліч «деды воевали» проти гітлерівського нацизму.
«Велику вітчизняну війну» вигадав Сталін
Так званий «батько народів» Йосип Сталін 9 травня 1945 року видав наказ про проведення урочистостей «в ознаменувание дня победы».
У наказі писалося:
«Велика Вітчизняна війна, яку вів радянський народ проти німецько-фашистських загарбників, переможно завершена, Німеччина повністю розгромлена».
«Товариші червоноармійці, – ішлося далі в наказі, – червонофлотці, сержанти, старшини, офіцери армії та флоту, генерали, адмірали й маршали, вітаю вас із переможним завершенням Великої Вітчизняної війни».
У той час все, що наказував Сталін, вмонтовувалося у всі сфери життя. Кліше «велика вітчизняна війна» міцно прижилося в радянській історіографії і стало базовим гаслом радянської пропаганди.
Тим самим загальносвітовий термін «Друга світова війна» був заміщений терміном «велика вітчизняна».
Адже незручно було говорити про те, що Адольф Гітлер та Йосиф Сталін у вересні 1939 року ділили Польщу. І що «миролюбний» Радянський Союз узимку 1939 та 1940-х років намагався прибрати до свої рук Фінляндію. Щоправда, не змогли, але чималий шмат фінської території забрали.
А в 1940-му році прилучили до «великого й могучого СРСР» країни Балтії – Литву, Латвію та Естонію. А ще – Північну Буковину й Бессарабію. І все це за домовленістю з так званими німецько-фашистськими загарбниками – згідно з таємними протоколами пакту Молотова-Ріббентропа, укладеного якраз за кілька днів до початку Другої світової війни.
Звісно, про спільне парадування червоноармійців і солдатів Вермахту в місті-герої Бресті в 1939 році не згадували.
До 22 червня 1941 року начебто ніякої війни не було. І червоноармійці не воювали з військовиками Польщі, серед яких, до речі, і українці, і білоруси були. І ніби ті самі червоноармійці масово не гинули під час Зимової радянсько-фінської війни 1939-1940 років.
…У згадуваному Сталінському наказі були ще такі слова:
«В ознаменування повної перемоги над Німеччиною сьогодні, 9 травня, в День Перемоги (саме так з великої літери – П. К.), о 22 годині столиця нашої Батьківщини від імені Батьківщини салютує доблесним військам Червоної Армії, кораблям і частинам Військово-Морського Флоту, що отримали цю блискучу перемогу, – тридцятьма артилерійськими залпами з тисячі гармат».
Відсалютували. І забули. Чи майже забули про «день победы».
Забутий «дєнь побєди»
За Сталіна й навіть тривалий час після його смерті, 9 травня не було червоним днем календаря, власне вихідним.
Не хотіли нагадувати про жахіття війни, про численні жертви. Бо ж батько Сталін і «мудрі» радянські полководці воювали не стільки вмінням, скільки числом. За розумного підходу величезної кількості жертв можна було уникнути.
До речі, провідний український радянський драматург Олександр Корнійчук написав п’єсу «Фронт», де показав вади, притаманні керівництву Червоної армії. Німецькі нацисти трохи її підправили. Та почали ставити в театрах на окупованих українських теренах. Щоправда, під іншою назвою – «Так вони воюють».
Справді, так воювали радянські полководці – м’ясними штурмами. Так само воюють росіяни проти українців.
Переможців не судять?
Після «дня побєди» в 1945 року на вулицях радянських міст ходили каліки, жертви війни, які просили милостиню. А скільки міст лежало в руїнах! Численні фронтовики опинилися в сталінських таборах — з різних причин. Ніяка амністія їм «не світила». Мріяли вони, щоб на оплот усього прогресивного людства, Союз Радянських Соціалістичних Республік, напали кляті західні імперіалісти. І визволили їх…
Лише через двадцять років, коли змінилося покоління, а війну почала забувати, радянська пропаганда почала розкрутку «дня побєди». Цей день зробили вихідним.
9 травня почали проводити різні заходи. Що далі – то більше. І масовіше. Було знято «глянцеві» фільми про велику вітчизняну – типу «Визволення», «Солдатів свободи». Написано різні «правильні книги». Серед них поважне місце займала прискіпливо відредагована та пропущена крізь сито цензури мемуарна література.
«Правильні» ветерани, які часто й пороху не нюхали, по тилах сидячи, виступали з полум’яними промовами перед широкими аудиторіями, ділячись своїми споминами, часто-густо нафантазованими. Наче гриби після дощу, в містах і селах почали виростати різні меморіали, пам’ятники, присвячені «великій вітчизняній війні».
Так творився в свідомості радянської людини образ цієї історичної події. У ній радянський народ героїчно протистояв так званим німецько-фашистським загарбникам. Майже один!
Десь були, правда, союзники СРСР – Сполучені Штати Америки, Великобританія… Та їхня роль трактувалася як мізерна. І ті бойові дії, які вони вели, з точки зору радянських істориків та пропагандистів, мало вартували; і ленд-ліз, що надавали Сполучені Штати Радянському Союзу, так само майже нічого не значив.
Щоправда, сам «батько» Сталін у зверненні до «дня побєди» в 1945 році союзників згадав: «Настав великий день перемоги над Німеччиною, яку поставили на коліна Червона Армія й війська наших союзників…» Та і як союзників не згадати! Вони значну частину Німеччини зайняли. А радянські воїни на американських студебекерах їздили, американську тушонку їли… Зрештою, із союзниками треба було Європу ділити, нові лінії кордонів проводити.
Потім про союзників у «великій вітчизняній війні» забули. Згадували тільки героїзм червоноармійців, мудрість радянських полководців. І що — ми «звільнили Європу».
А жертви… відходили на задній план. Бо не вписувалися в «глянцеву» картинку «великої вітчизняної». Хоч той самий батько Сталін у 1945 році віщав у згаданому зверненні до «дня побєди»:
«Великі жертви, принесені нами во ім’я свободи й незалежності нашої Батьківщини, численні біди й страждання, пережиті нашим народом у ході війни, напружена праця в тилу й на фронті, віддані на вівтар Вітчизни, — не минули даремно…»
Міф «9 мая» на службі путінізму
Радянський міф про «велику вітчизняну війну», про перемогу в ній пережив розвал СРСР. Його активно розкручували в Російській Федерації, особливо за часів правління Володимир Путін. Міф «побєди» у «великій вітчизняній війні» став, фактично, основним стержнем путінської пропаганди, який проектувався на події сучасності. На жаль, цей міф розкручувався і в незалежній Україні.
«Спасибо деду за Победу» – таке гасло, витворене російсько-путінською пропагандою, успішно поширювали в Україні.
Найбільш рейтинговий телеканал «Інтер» щороку справно транслював концерт до «дня победы», ходіння ряжених російсько-путінських «безсмертних полків». Деякі (начебто українські!) політики носили придуману російськими політтехнологами георгіївську стрічку, чіпляючи її до лацканів своїх піджаків.
Зараз цей міф використовує Кремль, посилаючи росіян воювати проти України.
Російські пропагандисти, фактично, ототожнюють Україну з нацистською Німеччиною ы переконують свою аудиторію, що як «деды воевали» проти нацизму, так і нині їхні внуки мусять воювати проти «нацистів-українців». І ця пропаганда працює. Бо міф «дня победы» глибоко закорінився в свідомості росіян.
Україна нарешті почала відходити від цього міфу. До речі, не так давно соціологи стверджували, що саме 9 травня вважалося українцями чи не найбільш шанованим святом. Зараз, сподіваємося, що вже не так.
Інша річ, що за відхід від цього міфу українцям доводиться дорого платити, у тому числі кров’ю, яку проливають оборонці України, відбиваючи широкомасштану агресію Росії.
Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор, заслужений діяч науки і техніки України
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум