Ексгумація у Пужниках. Польсько-українська група має встановити стать, вік жертв та генетичні дані

ТЕРНОПІЛЬЩИНА: У Тернопільській області на старому цвинтарі неіснуючого села Пужники тривають пошуково-ексгумаційні роботи, до яких привернута велика увага по обидва боки українсько-польського кордону.

Розкопки проводить польсько-українська група, до якої входять судові медики, археологи, генетики, антропологи. Від Польщі ‒ дослідники з фонду «Свобода і демократія», науковці з Поморського медичного університету та представники польського Інституту національної пам'яті. Від України в ексгумації беруть участь дослідники фундації «Волинські старожитності», а спостерігають і працівники Мінкульту, Українського інституту національної пам’яті (УІНП), міжвідомчої комісії.

Ці події 1945 року польська сторона називає «Волинською різаниною», що це був «напад УПА на мирне населення». Українські фахівці наголошують, що загибель поляків у ніч із 12 на 13 лютого 1945-го не була «етнічною чисткою», це не був напад на мирних селян, ці події не належать до «Волинської трагедії», тому що історично та географічно ця частина Тернопільщини не входила до Волині, це був польсько-український збройний конфлікт у роки Другої світової війни і після неї, з 1942 по 1947 роки.

Як відбуваються ексгумаційні роботи? Яка їхня мета? Чи відкриється історична правда? Кореспондентка Радіо Свобода побувала на місці.

Каплиця, старий цвинтар, хрест, фруктові дерева, які росли біля хат, – це те, що залишилося від села Пужники. Вони є німими свідками того, що тут відбувалося в роки Другої світової війни. Не залишилось навіть залишків від фундаментів будинків.

У селі був костел, школа, крамниця. Старші діти з сусіднього села, тоді Новосілки Коропецькі, а нині Садове, ходили у Пужники вчитися.

Українці Катерині Шмигельській тоді, в лютому 1945,-го було 7 років. Вона мешкала з батьками в Новосілках Коропецьких (Садове). Вона каже, що більше з розповідей батьків знає, що на село напали упівці. Селяни боялись, що на них одразу ж здійснять напад поляки.

«Раніше, до війни, люди тоді жили і кликали на свята один одного. Поляки до нас приходили. Батьки то говорили. Мені не було 8 років, як то сталось, пам'ятаю, як горіли там хати, як наші люди з села всі боялись. Ночі не спали, ходили, бо боялися, що напали на Пужники і на нас тепер нападуть. Поляки втікали, забралися звідти. Ми дітьми бігали потім в те згоріле село і бачили повалене і спалене. Тоді прийшли совєтські. Збирали людей. Один вийшов з них і каже, що «вже не будете їсти пиріжки і мочити в сметану». Бо забирали худобу, все забирали, коней. Було пару «стрибків» у нашому селі, два чи чотири», ‒ розповіла Катерина Шмигельська.

Зі спогадів місцевих жителів, яких переселили з Пужників до Польщі, та їхніх нащадків, було відомо, що тіла загиблих поховали у дві ями на старому цвинтарі 13 лютого 1945 року. На могилах поставили два хрести.

Тому саме на цьому місці і почались ексгумаційні роботи. У 2023 році тут уже проводили пошукові роботи українські і польські археологи, які знайшли у братській могилі 5 останків.

Поруч біля цвинтаря польська сторона встановила медичний намет, в якому розташована спеціальна лабораторія для проведення експертизи ДНК віднайдених людських останків. Працює група польських біологів, мікробіологів, генетиків, медиків, антропологів, судових антропологів і археологів. Такого високого рівня експертизи раніше ще не проводили, каже польський медик.

Ексгумаційна робота виглядає так: спершу підготували місце, викорінивши дерева, знімають верхні шари землі, відкривають могили, піднімають останки і проводять медичні аналізи.

«Сюди будуть перенесені віднайдені рештки і будуть виконані антропологічні аналізи, медичні, зібрано матеріал для подальшого дослідження генетичного. Визначення статі, головних даних про особу і аж до отримання генетики. Досі такого дослідження не проводили. Будемо спроможні ідентифікувати останки. Головна мета команди ‒ ідентифікація жертв. Причини смерті можна встановити, якщо збереглись зображення. Це будуть аналізи генетичні, передусім, які будуть відбуватися в лабораторії і вони будуть полягати на порівнянні з матеріалом, взятим від близьких жертв», ‒ каже Анджей Оссовський, учасник експедиції з Поморського медичного університету (Польща).

Оскільки до цих ексгумаційних робіт привернута велика увага по обидва боки кордону, для журналістів виділили окреме місце, яке обгороджене стрічкою, звідки можна проводити відео та фотозйомку. Знімати віднайдені людські останки ‒ заборонено. Українська сторона щодня отримує звіт про роботу протягом дня. Про це Радіо Свобода розповіли в Міністерстві культури.

«Щоб не виникало будь-яких можливих спекуляцій, присутні українські і польські фахівці. Те, що вони будуть знаходити, спільно фіксуватимуть. Таким чином у нас не буде ніяких розбіжностей в тому, що знайдемо, і ми будемо, в принципі, на одній стороні з трактуванням результатів пошуку. Це дуже важливий момент. Україна також буде залучена до проведення експертизи ДНК. Власне, те саме буде відбуватися з українськими громадянами, яких ми будемо шукати та ідентифікувати на території Польщі», ‒ говорить Андрій Наджос, заступник міністра культури та стратегічних комунікацій України з питань європейської інтеграції.

Чому відбувся напад на село Пужники?

Пам'ять про село Пужники бережуть всі роки його вихідці, які були переселені з Поділля у Польщу. Село Пужники було засноване у XVIII столітті, як розповідається на сайті, створеному переселенцями звідти. Спершу воно належало шляхтичам Потоцьким, а згодом Шавловським. Там мешкали польські католики. Цей шляхетський закуток, польське національно-свідоме село, був заснований, як слобода (різновид колонії).

На початку ХХ століття у ньому проживало близько 900 селян. У 1939 році ‒ 1040, з яких 98% ‒ поляки. Довкола були українські села. На цих теренах, говорять українські історики, виникали бійки між польськими і українськими селянами на кшталт розбірок. Коли була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) мало що бракувало до збройної відкритої боротьби, але цього не сталося.

Втім, Друга світова війна принесла на ці терени багато біди, страждань, горя. Адже впродовж 40-х років Польща намагалася відновити Річ Посполиту в кордонах до 1939 року.

«Для того, щоб це зробити, потрібно було демонструвати свою присутність населенням, військовими загонами, щоби у майбутньому мати козир при переговорах при укладанні майбутнього кордону», ‒ пояснює український історик, ветеран нинішньої російсько-української війни Сергій Волянюк, який досліджував історію села Пужники, зокрема.

Польсько-український конфлікт тривав з 1942 року до 1947-го. На Тернопільщині, згідно з архівними документами, протистояння фіксуються з літа 1943 року.

На той час у Пужниках жило 1100 людей, переважно поляків.

«У 1943 році це була діяльність польського підпілля не просто як мережі, а збройних загонів, які мали свій вишкільний табір у лісі біля Пужників. За спогадами поляків, в селі Пужники була так звана підстаршинська школа, де готувався особовий склад до цих підрозділів. В селі Пужники діяла так звана самооборона Армії крайової (АК) і, що парадоксально, всі німецькі каральні операції подають як боротьбу з українськими бандами, що вже не відповідає дійсності. Чинився тиск на українське населення, яке переважало у навколишніх селах. Також зафіксовані випадки, що поляки знищували українське населення», – зазначає Сергій Волянюк.

«На тлі Пужників ми бачимо чітке протистояння, –продовжує він. – Адже так склалося, що в 1944 році, в контексті цього села бачимо типову картину, коли польські підрозділи підпілля, Армії крайової, своїм складом вступали у підрозділи НКВС, які формувалися для боротьби проти визвольного руху українців, проти ОУН і УПА.

Польські історики і джерела кажуть, що 600 особам вдалося врятуватися у Пужниках після нападу. Відповідно, якщо б ставилося завдання знищити поляків, як етнографічну групу, то жертв було би набагато більше, а не, як кажуть польські джерела, понад 80. У селі в лютому 1945 року перебувала оперативна група НКВС.

Село було розбите на сім дільниць оборони. Частина людей служила в підрозділах цих «істрєбітельних батальйонів» НКВС, «стрибках» фактично. Тоді власне командування УПА звернуло увагу на це, як тоді писали, центр польсько-більшовицької агресії. Мета операції, яка була проведена в лютому 1945-го, не передбачала ліквідації села чи знищення мирного населення. Тобто, ставилося завдання знищити станицю, міліцію, самооборону Армії крайової, яка автоматично трансформувалася у так званий винищувальний батальйон».

«Для прикладу, у перших звітах радянських органів йдеться, що загинули до 50 людей, близько 129 будівель знищено. І що парадоксально, якщо впродовж років цифра жертв збільшувалася , до 80, то згадки про участь у бою НКВС кудись непомітно зникали. Що також є великою загадкою і потребує ще подальшого дослідження. Також потребує ще велике дослідження ідентифікації людей, які служили при цих підрозділах НКВС. Треба чітко розуміти, що ці різні структури, служба в радянських структурах, батальйонах, давала бронь людям від мобілізації в Червону армію. Про це говорять самі поляки в своїх спогадах. Вони кажуть, що всі молоді хлопці записалися, були винищувальні батальйони», ‒ каже історик Сергій Волянюк.

У ніч з 12 на 13 лютого 1945 року Пужники атакували відділи УПА «Сірі вовки» та «Чорноморці».

У «Хроніці Чортківського куреня» УПА (вересень 1945 року) мовиться:

«12 лютого курінь провів наскок на центр польсько-большевицької агресії Пужники Коропецького р-ну». «Всі ліквідовані центри були станицями «Истребительных батальйонов», які робили сильні спустошення в довколишніх селах та вбивали мирне населення».

Поляки вимушено покинули рідні домівки у червні 1945 року, їх переселили до Польщі.

У Пужники заселили вимушених переселенців-українців з Польщі. Невдовзі вони покинули це село.

Радянська влада ліквідувала село Пужники у 1949 році.

Жертви «Волинської трагедії» чи збройного конфлікту?

Польща загиблих поляків у Пужниках зараховує до жертв «Волинської трагедії», яку називає «різаниною», «геноцидом». Українські історики наголошують, що це жертви збройного конфлікту часів Другої світової війни.

Як зазначають польські дослідники, хоч і дивно чути, що ексгумація жертв волинських подій проводять на півдні Тернопільщини, але називають його «етнічним конфліктом», який почався на Волині і перекинувся далі. Не відкидають факт, що поляки в 1945 році записувалися у «стрибки» НКВС, але для того, щоб боронити свої села і польське населення.

«Географічно та історично південна частина Тернопільщини ніколи не входила до Волині, а село Пужники було саме на півдні у колишньому Монастириському районі», – написав на своїй сторінці у фейсбуці український історик Володимир Бірчак. Він вважає, що події у Пужниках не відносяться до «Волинської трагедії» 1942–1944 років.

«Тернопільська область – це не є 1943 рік, це вже 1945 рік, це не є Волинь, це не Галичина, це Тернопільське Поділля. І поляки, щоб це все з'єднати, збити в одну купу, свідомо подають ці події під словом «Волинська різня» та інші терміни використовують, нехтуючи, фактично, історичною складовою цих подій.

Наразі що маємо? Маємо факт бою між вояками УПА, самообороною АК, винищувальним батальйоном, оперативною групою НКВС. Були полеглі, їх було поховано, встановлено хрести. Маємо великий ажіотаж довкола села Пужники і вже з’являється інформація, що село в 1945 було ліквідоване. Хоча, по факту село, існувало до 1949 року. За так званим добровільним переселенням людей між двома сателітами СРСР Польською республікою і, відповідно, УРСР, населення було виселене, а на їхнє місце були заселені українці із Закерзоння. Згодом село втратило статус села і за могилами ніхто не доглядав. Треба з’ясувати, хто у братській могилі похований. На жаль, ми зараз маємо політичну істерію і ці питання стали, як кажуть, на маргінес дослідження. Цим питанням займаються не історики, дослідники, краєзнавці, а більше політики, громадські діячі, які хочуть заробити на цьому певні дивіденди.

Цивільних жертв не потрібно відкидати, що вони можуть бути віднайдені. Адже під час бою, на жаль, гинуть і цивільні. Але завдання ставилось УПА не знищити польське населення, населений пункт, а тих, хто чинив опір, був у винищувальному батальйоні. Ми маємо розуміти, що під час бою військового підрозділу з однієї сторони, військових підрозділів з іншої сторони, могло бути всяке. До цього треба бути готовими. Відповідно, зараз хочуть щось з'ясувати», ‒ зауважує Сергій Волянюк.

Пужники, далі ‒ Угли, Львів

Із 2019 року на місце колишнього села Пужники почали приїжджати поляки, щоб вшанувати пам'ять загиблих.

У червні 2022 року польський фонд «Свобода і демократія» подав заяву до відповідних українських органів влади, щоб отримати дозвіл на пошук польських жертв ОУН, УПА в місцевості Пужники.

8 січня цього року Міністерство культури та стратегічних комунікацій України видало згоду на ексгумацію жертв у колишніх Пужниках.

Польща роками просила українську сторону дозволити проведення ексгумаційних робіт, але через масове нищення українських пам’ятників у Польщі у 2015–2017 роках і через неналежне розслідування цих злочинів Україна ввела так звані мораторії на проведення пошукових робіт та ексгумацій останків поляків, які були вбиті у 1943–45 роках.

Пужники – це не перше місце, де Польща проводить ексгумацію жертв на території України. У 2011 році велика пошукова робота була в Любомльському районі (на місці сіл Воля Островецька та Острівки).

Пошуки формули вибачення і взаємопрощення за спільне трагічне минуле не принесли бажаного результату. Тому що пам’ять про події на Волині 1942–1944 років для поляків є болючою, важливою, чутливою. До того ж це питання ще й використовують і польські політики задля власних дивідендів. Спільне історичне минуле і ті розбіжності у поглядах по обидва боки кордону активно використовує Росія, щоб кинути камінь непорозуміння між обома народами.

Навіть незадовго до початку ексгумаційних робіт у Пужниках у Польщі було вчинено провокацію на українських похованнях на горі Монастир поблизу села Верхрат. Невідомі замінили табличку на могилі упівців, які загинули у березні 1945 року в бою з НКВС, встановивши іншу з провокаційним написом:

«Братська могила українців, членів УПА, відповідальних за терор і вбивства беззбройних поляків, українців та євреїв».

Після ексгумації у Пужниках пошукові роботи розпочнуть у селі Угли на Рівненщині. Також є дозвіл для продовження пошукових робіт, які почали ще у 2019 році і зупинили, на місці старого цвинтаря у Львові, де у братській могилі спочивають польські воїни, які загинули у вересні 1939 року, обороняючи місто від німецьких нацистських військ.

Чи ексгумація польських жертв часів Другої світової війни дасть відповіді на запитання, які різняться в Україні та Польщі? Чи історична пам'ять і правда, пам'ять про українців і поляків, які загинули у важкі воєнні часи стануть важливіші, аніж політичні спекуляції? Наразі це риторичні запитання.

За попередньою інформацією, віднайдені людські останки у Пужниках залишать спочивати там, де їх знайдуть. Їх належно перепоховають і, вочевидь, на цьому місці збудуть меморіал пам’яті, щоб сюди могли приїжджати рідні загиблих.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Ексгумаційні роботи на Тернопільщині триватимуть близько місяця ‒ заступник міністра культури