Про що Донбас пише у книжках

Алевтина Гармаш

1–3 грудня 2017 року у Краматорську відбуватиметься ІІ регіональний фестиваль «Кальміюc», на якому оголосять переможців однойменного літературного конкурсу. У конкурсі «Кальміюс» беруть участь твори лише українською мовою від авторів зі східних областей, в тому числі і з окупованих територій. Організатори конкурсу – вчителька української мови з Краматорська Оксана Просєлкова та громадський діяч, переселенець із Донецька Максим Потапчук. Серед журі конкурсу відомі видавці, журналісти і письменники: Ростислав Мельників, Олег Соловей, Іван Андрусяк, Дара Корній, Станіслав Федорчук та інші. На «Кальміюс-2016» надійшло понад 2000 авторських текстів. Радіо Донбас.Реалії публікує уривки з творів минулорічних переможців – колишньої виховательки Яни Адамовської, яка зараз живе у Макіївці (ім’я змінене з міркувань безпеки), працівника пожежної охорони з Краматорська Олександра Олійника та переселенки з Алчевська Оксани Дудник.

Яна Адамовська до війни працювала вихователькою у дитячому садку у Макіївці. Вона признається, що почала писати під враженням від пережитого. У 2016 році її твір «Вулиця» посів третє місце у рубриці «Публіцистика» на літературному конкурсі «Кальміюс-2016».

«Я була вражена церемонією нагородження. Було стільки людей із Західної України, була вражена їхнім ставленням до себе. Такий заряд позитивниих емоцій та надії», – сказала на церемонії нагородження письменниця.

Після повернення до Макіївки, на щастя, для Яни нічого не змінилось. Адже були побоювання, що її можуть переслідувати через участь в україномовному конкурсі на території, підконтрольній Києву.

Вихователькою Яна більше не працює – говорить, що повністю віддала себе письменництву. Вона пише тексти переважно українською мовою. Після перемоги у «Кальміюcі-2016» надіслала свої твори на кілька всеукраїнських літературних конкурсів, в тому числі на «Коронацію слова».

Спершу Яна пробувала влаштувати життя як внутрішньо переміщена особа. «Півроку жила у Львові, півтора року – у Дніпрі. Доводиться проходити через приниження, коли хочеш зняти квартиру. На тобі ніби ставлять «клеймо», що ти з Донбасу, і уже, значить, не такий… Втриматись довго у статусі переселенки не змогла і повернулась назад до Макіївки», – розповідає Адамовська.

Власне, про те, що відчуває так звана ВПО (внутрішньо переміщена особа), і є текст Яни Адамовської «Чи є життя на Марсі, або як не зійти з розуму».

Ось запрацювали «гради», і серце забилось частіше, усі клітини, продукуючи адреналін, покривають шкіру сиротами. А завтра стає примарним. Чи настане воно колись? Під ранок жахіття помалу вщухає, і починаєш чути нав’язливий комариний писк біля вуха і відчувати неприємний запах вогкості від підвалу. Відчуття потрохи повертаються. А, коли між вибухами з’являється якийсь вакуум, ти вирішуєш подивитися – чи є життя на Марсі?

…Ти обіймаєш рідні стіни і обіцяєш повернутися за будь-яку ціну.

Львів – першим прийняв мене, став для мене дуже важливим. Я закохалась у Львів, в його дощі і вологе повітря, в людей, які дарували радість спілкування. Я молилася разом з ними за свою Україну, вірила і чекала на зустріч з рідним містом. Але моє очікування дуже затяглося. У пошуках роботи і близькості до дому я переїхала до Дніпра. І тут почалася моя жорстока боротьба за життя чи, скоріш, моє виживання. Орендувати хоч якесь житло було неможливо, тобі відразу відмовляють, дізнаючись адресу прописки, або ставлять захмарну ціну.

Орендована кімната уявляється рятувальним колом… Доводиться вживатися на 12 кв. м.… А знайомство з ще одним мешканцем цієї родини просто шокує! Це – собака… яка справляє свої потреби на ганчірку біля наших дверей. Постійний сморід змішується з різким запахом хлору. Це – візитна картка квартири. Як тут не зійти з розуму? Дзвоню першому ж ріелтору. Люб’язний голос запропонував усе, що зміг, аби заробити. Дізнавшись, що я марсіанка, надовго замовкає, але ж гроші на дорозі не лежать. Беруть! Беруть і мутантів з Марсу! За 3500 грн з усіма комунальними та з останнім місяцем. На ріелторських трохи сторгувалися. І усього 8500! Що не зробиш заради спокою! А їсти доведеться ще менше. Від радості, що ніколи більше не почую запаху хлору, голова йде обертом!

Минають місяці, нове житло спустошує мої останні заощадження, а комуналка, як тяжкий тягар, все більше втискує у землю. І вже ніхто не пам’ятає, що є такі собі марсіанські мутанти – скорочено ВПО. Як їм там живеться? Більшість не витримують і повертаються до Марсу, змирившись з тяжкою реальністю, озлоблені через все, що відбувається навколо. Вони мовчки повертаються зі своїми торбами. Мовчки проживають душевні муки і мовчки слухають чуже нарікання. Мовчки відчиняють двері рідного дому. Їм нічого казати. Вони мріють про тепло свого рідного вогнища. Вони повернулися, і не їх в цім вина. Вони, як і раніше, люблять свою Батьківщину, просто не мають захисту від лиха.

Яна Адамовська, «Чи є життя на Марсі, або як не зійти з розуму»

Пожежник за професією, письменник за покликанням

Олександр Олійник на «Кальміюcі-2016» отримав спеціальну нагороду – його дебютний роман «Денне світло» опублікувало видавництво «Кальварія».

Олександр Олійник народився і працював у Краматорську. До початку воєнних дій на Донбасі служив у підрозділах пожежної охорони МВС, МНС, ДСНС. У 2014 році, під час захоплення бойовиками Краматорська, залишився вірним присязі і був передислокований для подальшого проходження служби до Маріуполя.

Олександр признається, що почав писати для себе, щоб виплеснути свої емоції, міркування. Перемога на «Кальміюcі-2016» стала несподіванкою для його колег, близьких і навіть для нього самого.

«Я не зрадив професії, й далі займаюсь дослідженням і ліквідацією пожеж. Я пишу вже давно. «Денне світло» написав ще у 2010-му, але вперше показав його публіці лише минулого року», – розповів Олександр.

Дебютний роман «Денне світло» Олександр Олійник презентуватиме 3 грудня у рамках фестивалю «Кальміюc-2017» у Краматорську.

Майор армії ВПС США Клод Ілері, який брав участь у бомбардуванні Хіросіми, живе у невеличкому містечку в Сполучених Штатах. Тоді він просто «виконав наказ». Зараз муки совісті за скоєне злодіяння не дають йому спокою, він звинувачує себе в загибелі тисяч людей і понад усе прагне змінити минуле. У цей час він волею обставин потрапляє в кримінальну історію.

Я прокинувся посеред ночі. Щось було не так. Волосся на голові, відчуття шкіри переконували, що в будинку є ще хтось. Серце скажено гупало в тиші кімнати. Тиші? І тут мені здалося, що я чую притлумлені звуки, схожі на мугикання, десь у глибині дому. Мені стало моторошно. Страх розділився навпіл: боягузливість швидко підказала можливість залишитися на місці, ніби комаха, що прикинулася мертвою, обмеживши світ до розмірів кімнати і, контролюючи видиме, не зважаючи на невидиме, – чекати, але при цьому залишати невидиме у цілковите розпорядження комусь, надаючи шанс будь-якої зручної миті увірватися і приголомшити. А був ще один варіант: рішуче зустрітися і вивчити. «Ну, ти ж колишній військовий, Клоде». «Угу», – промовив до мене майор Ілері. Я підвівся. Зброї в мене вдома не було. Після Хіросіми я її ненавидів. Зараз я вперше пожалкував, що не тримаю хоча б пістолет без набоїв. «Це кіт або сова», – припустив майор. «Гадаєш?», – засумнівався я. «Врешті-решт, коли вмикаєш світло, це не так і лячно», – заспокоївся я. Я обережно відкрив двері спальні і вийшов у вітальню. Місяць срібним сяйвом заливав кімнату. Мугикання долинало з кухні. Тихенько ступаючи босоніж, я дістався до дверей кухні. За дверима щось було. Я це відчував. «Кіт, кажан або голуб», – не здавалася логіка. Думки, рухи, свідомість наче занурилися в липку прострацію і тонули в ній. Я, долаючи оціпеніння, рішуче відкрив двері. Напроти них за столом, спиною до мене сиділа дівчинка у світлому платтячку. Її фігура, оповита місячним сяйвом, здавалась марою. Вона мене не чула. Я зробив крок вперед і завмер. З-за спини я бачив її худі кощаві пальці. Здавалося, що вони просвічуються від зоряного сяйва. Пальці невпевнено і невпинно згинали, розвертали, заломлювали листок паперу. Раптом дівчинка різко повернулася до мене і глянула в очі. У глибині її очей я відчув холод. Японка!!! Десь років дванадцяти. «Клоде, допоможи мені, – сказала вона і простягнула паперову конструкцію, а потім додала – дороби журавлика». І посміхнулася. Я обомлів…

Олександр Олійник, «Денне світло»

Переселенка з літературним хистом

​Оксана Дудник переїхала з Алчевська до райцентру Борова у Харківській області. До декретної відпустки працювала у школі вчителем історії. На новому місці, в Боровій, влаштувалась журналістом до районної газети, де працювала майже два роки. Вакансія була декретна, тому довелось піти.

Оксану захопила професія журналіста. Вона перемагала в обласних журналістських конкурсах, брала участь у тренінгах для журналістів у Києві та інших містах. Але інших вакансій для журналістів у районі немає, тому Оксана повернулась до педагогічної роботи. Журналістику вона не покинула і створила сайт «Борова.Інфо» – перший інтернет-сайт про події у Борівському районі, який сама і редагує.

На «Кальміюcі-2016» Оксана перемогла у номінації «Публіцистика» із нарисом «Осіння ротація». Це була перша літературна робота Оксани, яку вона відправила у світ.

«Те, що я написала, – це крик душі після пережитих подій у 2014 році. Написала його за один вечір. Не думала, що комусь, крім мене, те, що я відчувала тоді буде цікаво, але значить, що не одній мені…»

Настуся поверталася з роботи. Від самої кав'ярні, де вона вже деякий час працювала офіціанткою, до неї приєдналися три чоловічі постаті. Цих хлопців, у наскрізь промоклій військовій формі з нашивками ЗСУ, вона побачила сьогодні вперше, але поруч з ними, на темній, безлюдній сільській вулиці їй не було страшно. Настя точно знала, що справжня загроза походить зовсім не від них. Вже майже два роки небезпека постійно чатувала на неї в рідному селі, і джерелом її були людські продажність, жадібність і підступність.

Одного разу один «ватник» навіть наважився підійти до дівчини впритул зі словами «Ти ещьо узнаєшь нас, данєцкіх!» і заніс над нею руку. Та справжній янгол-охоронець, її рідна тітка, того разу заступила дівчину собою і відвела удар. Зараз тітки Світлани не було поруч, але Настя не відчувала небезпеки від незнайомих хлопців.

– Дівчино, пустіть переночувати, – озвався один з них, – ми тут на ротації, всю ніч у вашому селі стоятимемо, а даху над головою немає. Ще й дощ он який періщить. Пустіть хоч на поріг погрітися.

– Ми й на підлозі ляжемо, тільки пустіть, – додав інший.

Для хлопців, які просилися на ночівлю, Світлана того вечора знайшла покинутий дім. Настя стояла біля двору, проводжала поглядом мокрі постаті воїнів світла, що стрімко танули в осінній темряві, і думкою линула до них:

– Десь вас чекають… Десь мама не спить вже багато ночей, бо любляче серце тривожно тріпоче у грудях від одної думки, що син пішов на війну. Десь дівчина засинає з ім’ям коханого на вустах, ще відчуваючи ніжний присмак солодких поцілунків. Чи відчує вона їх знов? Десь дружина боїться залишити телефон без нагляду, щоб не пропустити такий очікуваний і такий життєво важливий дзвінок з фронту, почути рідний голос, увібрати в себе його тембр і, хоч ненадовго, заспокоїтися: «Живий!». Десь мале дитя, зазираючи у вічі дорослим, щодня допитується, коли повернеться додому найкращий у світі татко. Визирає з вікна, біжить на вулицю, приглядається до перехожих, щоб не пропустити, щоб першим зустріти найріднішого і наймужнішого, який завжди допоможе і захистить… І він захищає. Так, саме він. І тисячі інших татків, синів, чоловіків, юнаків, які закрили собою наш український світ від справжнього апокаліпсису, щоб малюки безпечно визирали у вікна і бігали вулицями, щоб мами голубили дітлахів і спокійно засинали у затишних оселях… щоб у всіх нас було «завтра» – щасливе, надійне, невід’ємне і виключно наше.

Захисників уже давно не було видно, а дівоча постать все мокла й мокла під дощем.

Оксана Дудник, «Осіння ротація»

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ