«Багато молоді навіть не уявляє, які це були часи» – Марія Бурмака про несвободу в СРСР і проголошення незалежності України

Напередодні Дня Незалежності Радіо Донбас.Реалії вирішило спитати у митців із заходу і сходу України про те, що об’єднує українців, що таке незалежність, і як можна порозумітися людям різних поглядів. Сьогодні на ці запитання відповідає співачка Марія Бурмака.

– Яким був для вас День Незалежності у 1991 році, коли відбувалося проголошення, і які це викликало емоції?

– Справа в тому, що День Незалежності в 91-му році був якраз через декілька днів, коли закінчилася «Червона рута» 91-го року. І, власне в Запоріжжі я та інші виконавці дізналися про путч. Увечері було закриття «Червоної рути» в Запоріжжі, виступав В'ячеслав Чорновіл, а вранці ми прокинулися в готелі «Україна» з тим, що були відімкнені всі телефони, й по телевізору було «Лебедине озеро».

Якщо говорити про мене, то в мене взагалі дуже цікава історія. Тому що в той же день організатори «Червоної рути» намагалися відправити додому всіх закордонних гостей, які приїхали на фестиваль.

Зокрема, серед них була група – вони називалися Ukrainians, а через якийсь час вони почали називатися Wedding Present – це дуже відома англійська група на той момент була. І от їх посадили на поїзд. Посадили на поїзд і мене. Поїзд до Харкова, але поїзд «Київ-Москва». І я вирішила їхати до Москви. Я якимось чином додзвонилася батькам. Мама з татом прийшли до поїзда, я сказала, що їду далі, в Москву. Треба сказати, що тоді у мене вже були заплановані гастролі в Америці, й паспорт мій був у консульстві в Москві. І я вирішила їхати, мотивуючи це тим, що я хочу подивитися, що там з моїм паспортом.

Тож я була безпосереднім свідком всіх подій, які відбувалися на той момент у Москві. Ввечері ми приїхали. Сіли на поїзд з татом. Тато мене саму не відпустив. Про те, що Україна стала незалежною, я вже дізналася в Харкові.

– Що відчули в той момент? Чи важливо було для вас зрозуміти, що тепер Україна буде незалежною?

– Справа в тому, що все життя до того моменту, 91-го року, з 14, 15, 16 років ми говорили про це з батьком. І я розумію, що є дуже багато молодих людей, які навіть не уявляють, які це були часи. На той момент людей, які навіть просто казали фразу «вільна Україна», могли заарештувати за український націоналізм, ну і за будь-який «самвидав».

У 88-му році я приїхала вперше до Києва на музичний захід. Я співала українською мовою, й коли я їхала, то познайомилася з київськими студентами. Вони дали мені з собою до Харкова 3 збірки «самвидаву», надрукованих на такому папіросному папері. Перший – журнал «Кафедра» (самвидавчий ілюстрований літературно-мистецький та науково-популярний квартальник, заснований поетом і політв'язнем Михайлом Осадчим весною 1988 року – ред.). Другий – це сценарій Шевченківського свята, а третій – це вірші Василя Стуса. І мені потім мої друзі в Харкові казали, що їх викликали в 3-й відділ і запитували, що Бурмака привезла за якісь заборонені матеріали, й кому вона їх давала.

Так от, в 91-му році, у ті 2 дні, декілька людей в Харкові нам казали, що формуються списки людей, яких будуть піддавати репресіям, і наша сім’я в цьому списку. Тому – багато різних почуттів. По-перше, що це сталося. Тому що, скажімо, вивчаючи історію на Західній Україні, я реально розуміла, що дуже багато людей не дожили до цього моменту, щоби побачити і почути, що Україна вільна і незалежна. З іншого боку, звичайно, ці дні ми, українці Харкова, яскраві українці, помітні українці, які говорили про те, що Україна має бути незалежною – то було передчуття, що на нас насувається те, чого ми не знаємо. Так що це непрості були відчуття.

– Як змінилися ці відчуття за роки незалежності?

– Треба зрозуміти, що незалежність не впала з неба, що дуже багато поколінь і людей за неї віддали життя. Це українське «Розстріляне відродження», дисиденти українські, це, власне кажучи, ті люди, які просто не дожили, які були заарештовані, ті, які мали статтю «буржуазний націоналізм». І навіть такі люди, як я, які вперше почали співати і говорити про це у 88-му році, які ризикували своїм навчанням і своїм життям. Тобто Україна до цього була готова силами дуже багатьох людей.

Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Товариство української мови, Сергій Набока. Тобто, нічого не впало з неба, насправді. Взагалі нічого. Так кажуть люди, які не розуміються на українській історії, але зрозуміло, що на той момент Україна стала незалежною і завдяки зовнішнім чинникам, а саме ситуації, яка склалася в Росії. Боротьба триває. Але незалежність Україні не «впала». Це історія Стуса, історія Алли Горської, історія Івана Дзюби, історія Процюка, історія тих людей, які загинули за цей весь час. І кожна ця людина наближала момент незалежності, як могла.

Якщо говорити про мене, то, звичайно, кожен рік по-різному це свято сприймаєш. Багато років пройшло, і зрозуміло, що я не можу відділити особисте від такого спільного. Тому що моє життя є частиною того суспільного. Всі мої пісні, фактично, звучали протягом різних історичних подій.

І зрозуміло, що кожен День Незалежності я не можу сказати, що щоразу зустрічаю однаково патетично. Були моменти, коли я не могла не піти на парад, і в мене сльози навертались. Це останні роки, коли йшла наша військова техніка й хлопці, які захищають Україну зараз. Були моменти, коли у мене не було можливості піти. Були моменти, коли я виступала в День Незалежності. Були моменти, коли моя творчість – а вона ж має громадське звучання – йшла в розріз із діями та ідеями чинної влади. Тоді мене взагалі не запрошували. Я могла зустріти День Незалежності в якомусь глухому, забитому селі. Але це для мене якраз і є свято зі сльозами на очах.

Тому зараз дуже складний момент, коли так, ми боремося за Україну, але жоден рік ця боротьба не припинялася. Тобто я всі роки намагалася «привнести» українське, пропагувати українське, говорити про Україну з любов’ю, писати дитячі пісні, співати, де тільки можна. Ну і своєю позицією – бути прикладом. Власне, це частина моєї боротьби.

– На вашу думку, чи може пісня, будь-яке мистецтво, поєднати зараз українців, які між собою хоч і є одна країна, але є якісь непорозуміння між ними, навіть підтримка російської агресії частиною людей. Що українців зможе об'єднати?

– Ви знаєте, в різний час у мене була різна відповідь на це питання. Сказати, що там музика, пісня, вареники і українські народні казки – це було б занадто просто. Тому я скажу вам так: Україну об’єднують постаті, які є моральними авторитетами.

Тобто, цей час я багато їздила і на передову, і була ціла вистава Святого Миколая, коли ми разом з Хомою, з Іванкою Червінською, Сашком Лірником їздили. Було 16 вистав для дітей сходу. Це Авдіївка, Мар’їнка, Краматорськ. Це було те, що ми хотіли зробити для дітей. Тому я їздила багато, і я розумію, що може об’єднати люди. Просто пісні – не об’єднають.

Просто «я не люблю Україну, але українські дівчата найкращі в світі» – це не об'єднує. Об’єднують більш тонкі чинники. Тому, моя відповідь – Україну можуть об’єднати і зробити єдиною люди. Вони не обов’язково мають говорити лише українською мовою, але знати українську мову, я впевнена, вони мають. Але тепер, де знайти таких людей – це питання. Але, от власне, оці «кристали» – це ті люди, які можуть на собі замкнути й об’єднати, допомогти порозумітися різним сторонам. Але, звичайно, різним сторонам всередині України. Я не маю зараз на увазі сепаратистів і окупантів.

– Ви, до речі, зараз сказали про тих людей, які не говорять українською, але мають її знати. Що б ви порадили цим людям, які до цього часу все ще в силу певних причин або соромляться, або бояться переходити на українську?

– Найпростіша відповідь, яку я чула найчастіше у своєму житті – це те, що «українська мова прекрасна, але я не хочу говорити, аби не паплюжити її». Ну, це те, що мені кажуть в очі. Те, що кажуть позаочі, я не знаю. Бо деколи на радіо не брали мої пісні, бо казали: «ой ця Бурмака, ця її українська мова». Так от, таким людям я б сказала, що взагалі-то мій батько був російськомовним повністю. Він сам з Харкова, народився в Харкові. І перейшов свідомо на українську мову в 25 років, коли мені було чотири.

Він завжди казав, що треба собі сказати для того, щоб вчити мову? По-перше, зрозуміти хто ти. Вчити історію, вчити історію свого роду, цього краю, місця, де ти живеш. Адже, наприклад, предки можуть бути з різних міст, але якимось чином доля занесла людину в Україну. Зрозуміти історію. І зрозуміти внутрішній потяг, визначитися, хто ти є. І якщо ти розумієш, що ти живеш в Україні і ти – українець, громадянин України, то хай ти будеш за етнічним походженням росіянин, єврей, вірменин, але ти – українець в глобальному сенсі, тоді в тебе має прийти бажання мову все-таки вчити. А як її вчити? Для того треба зробити перший крок. Є таке дуже просте правило: щоб плисти – треба плисти. Тому: знаходити співрозмовників, слухати українську музику, читати українські книжки і намагатися говорити.

Я завжди дуже гаряче підтримую кожну людину, яка намагається говорити зі мною українською. І, до речі, в будь-якій країні світу, якщо ви не дуже добре знаєте англійську, французьку, німецьку, але якщо ви приїдете в цю країну й будете намагатися говорити цією мовою, то вас будуть з радістю підтримувати. Не виправлятимуть помилки, а, навпаки, обійматимуть вас і дякуватимуть, що ви вчите мову цієї країни. У мене принцип – куди я не приїжджаю, в яку країну, я все одно декілька речень, декілька слів вивчу мовою цієї країни. Це може бути Іспанія, Франція, Мексика, й завжди я бачу, наскільки вдячні очі людей, яким я ці фрази кажу. Тому так само і в Україні. Якщо ви будете вчити, якщо ви будете намагатися говорити, то з часом у вас все вийде!

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:

(Радіо Донбас.Реалії працює по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безплатно). Ваше ім’я не буде розкрите)