Кожна четверта людина, яка перебувала в полоні проросійських бойовиків на окупованій незаконними збройними формуваннями територіях Донбасу, розповідає про факти сексуального насильства, повідомляють правозахисники. І це далеко не всі випадки, оскільки лише деякі із постраждалих погоджуються розповідати про це. Факти сексуального насильства фіксують і на підконтрольній Києву території поблизу лінії розмежування на сході України.
Телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», розповідає у статті історії людей, які пережили насильство і приниження на Донбасі, а також пояснює, чому в Україні ці злочини досі практично не розслідують.
«Прокурор сказав, що це неможливо довести»
«Мене до нього привели. Я почала обурюватися, кажу: «Що це за умови утримання? Ви що, взагалі знущаєтеся? Там неможливо перебувати». Він: «А, тобі щось не подобається? – викликав охоронця – Віддайте її нашим хлопчикам на розтерзання». Завели в камеру, в якій тримали своїх дисциплінарніков-алкашів. Від них перегар такий стояв! Подушку мені на голову накинули, тримали за руки і ґвалтували. Я навіть не пам'ятаю які вони. Одного пам'ятаю: бородате щось, неголене, із жахливим перегаром».
Подушку мені на голову накинули, тримали за руки і ґвалтували
Сорокарічну Наталю (ім'я змінено) затримали в окупованому Донецьку в 2015 році озброєні люди. Її звинуватили в «шпигунстві на користь України». Утримували Наталю у підвалі приміщення колишньої СБУ Донецька.
Її били, ґвалтували, не надавали необхідної медичної допомоги.
«У роздягальні ти роздягаєшся догола і йдеш у банну кімнату. Банщики там – мужики. Ми соромилися голими пройти. Так у нас хоч рушники були. А скільки разів я бачила, як абсолютно голі дівки чешуть, у них навіть рушників, щоб прикритися немає».
Наталя розповідає, що незабаром у неї почалися проблеми з психікою.
«Я говорю: якого хріна? за що мене? чому? скільки можна? Якщо мене звідси не випустять, то я повішуся! Я вас попереджаю. Я знайду спосіб, я повішуся, але я тут більше не буду, я не можу».
У полоні у сепаратистів Наталія провела два роки. Після звільнення вона дала свідчення. Однак українські слідчі органи справу за статтею «зґвалтування» не порушували.
«Як мені прокурор пояснював, це просто неможливо довести», – розповідає вона.
Історію Наталі задокументували дослідники Східноукраїнського центру громадських ініціатив.
У 2017 році вони підготували спеціальний звіт із майже 300-т інтерв'ю із жінками і чоловіками. Кожен четвертий із опитаних повідомив про ті чи інші форми сексуального насильства.
Відеозйомка зґвалтувань, погрози оприлюднити ці відеозаписи, примус до статевого акту з іншими полоненими, кастрації
«У першу чергу це люди, до яких застосовували сексуальне насильство в незаконних місцях утримування, невільні (на непідконтрольній Києву частини Донбасу). Мова йде про зґвалтування, калічення статевих органів, публічне роздягання, спільне тримання чоловіків і жінок, коли люди мусять ходити в туалет в присутності один одного, зґвалтування у присутності інших, відеозйомка зґвалтувань, погрози оприлюднити ці відеозаписи, примус до статевого акту з іншими полоненими, кастрації», – розповідає глава Східноукраїнського центру громадських ініціатив Володимир Щербаченко.
Правозахисник зазначає, що українська влада повинна закликати міжнародні організації активніше моніторити ситуацію.
«Якщо буде доступ до цих незаконних місцях несвободи, то кількість такого насильства зменшиться».
Українські слідчі органи, каже Щербаченко, повинні розслідувати випадки сексуального насильства, про які розповідають постраждалі.
«Проблема в тому, що люди, які залучені в систему правосуддя, починаючи від адвокатів, слідчих, прокуратури, СБУ, не хочуть за це братися. У таких випадках насильство відбувалося пару місяців або навіть років тому, відповідно, розслідувати цю дуже складно, – пояснює правозахисник. – Постраждалі скаржаться, що їх навіть відмовляють, кажуть, що такі розслідування безперспективні. Є кілька жінок, які відкрито говорили про це. Однак, якийсь інтерес до їхніх історій з'явився аж на третій-четвертий рік після того, як це сталося. Полон, тортури, незаконне утримування – це речі, якими слідчі готові і хочуть займатися. А сексуальне насильство залишається у тіні. Це породжує безкарність, розчарування і небажання людей говорити про це».
Історію Ірини Бойко та інших полонених проросійських бойовиків - читайте тут.
«Вони насолоджувалися, що можуть робити що завгодно»
«Зрозуміти тих, хто це пережив, може тільки той, хто сам це пережив. До того ж є якийсь сором, якесь осудження, ніби жертва сама винувата. А держава взагалі відсторонилася від усього – і від полонених, і від заручників, і особливо від тих, хто пережив гендерне насильство», – вважає 55-річна Валентина Бучок.
Валентина – колишня заручниця «ДНР». У лютому 2017 року вона працювала в Донецьку електромонтером на енергопостачальному підприємстві. За словами Валентини, її схопили прямо на вулиці посеред робочого дня. Приводом для звинувачень у «шпигунстві на користь України» стали фотографії будівель, які знайшли в її телефоні.
Бойовики засудили Валентину до 17 років позбавлення волі і утримували майже рік у колишньому донецькому арт-центрі «Ізоляція».
Там було зґвалтування у збоченій формі, і не один раз, і не однією людиною
«Це люди хворі на всю голову. Зґвалтування для них є методом катування. Була одна дівчинка, яка жорстко постраждала за всіх нас. З нею творили страшні речі – там було зґвалтування у збоченій формі, і не один раз, і не однією людиною. Мене роздягли і почали фотографувати, як тільки взяли в полон. Прямо в кабінеті. Вони просто насолоджувалися тим, що у них є влада і вони можуть робити з людиною все що завгодно»
Валентину звільнили лише в грудні 2017 року під час так званого «обміну».
«Щодо жінок старшого віку не чинили насильства у прямому розумінні цього слова, але чинили насильство за ознакою статі, – продовжує вона. Наприклад, жінка повинна була роздягнутися і прийняти душ перед чоловіками. Нас водили в лазню і мало того, що там цілковита антисанітарія, так там ще й купа мужиків. Нам усім за 50-т, ти йдеш, якщо зміг прикритися – прикрився, а не зміг… А ці мужики за тобою спостерігають і сміються. Ти відчуваєш себе просто ніким. Тебе знищують».
«У туалеті він стояв і дивився»
«Після цього я не можу ні фарбуватися, ні робити манікюр, ні одягати якісь сукні. Не хочу, щоб на мене взагалі звертали увагу як на жінку», – розповідає 57-річна Ірина Довгань.
До війни Ірина працювала косметологом в Донецьку, зараз займається волонтерською діяльністю. У серпні 2014 го сепаратисти затримали її за звинуваченням у підтримці українських військових. В цей час сім'я Ірини перебувала в підконтрольному Україні Маріуполі.
Це люди, які ще вчора були вантажниками і «алкашами», а зараз раптом отримали владу
Жінку били, стріляли біля вуха, погрожували зґвалтуванням. Потім Ірину обмотали українським прапором, прив'язали до стовпа в центрі Донецька і змусили тримати плакат з написом «Вона вбиває наших дітей».
Деякі перехожі плювали їй в обличчя і били ногами.
На площі Ірину сфотографували іноземні журналісти. Саме ця фотографія, яку опублікували західні ЗМІ, і допомогла звільнити Ірину після 5-го дня неволі.
«Це люди, які поняття не мають ні про якісь моральні принципи. Це люди, які ще вчора були вантажниками і «алкашами» (люди із алкогольною залежністю – ред.), а зараз раптом отримали владу над іншими і повну безкарність».
«У моєму планшеті були фотографії 15-річної дочки. І вони почали мені погрожувати, що вони її знайдуть і привезуть.«А ти бачила п ** ду, через яку пройшло сто [чоловічих статевих органів]? Ти бачила, як вона виглядає?! Ось так буде виглядати твоя дочка», – казали вони. А коли ти повністю перебуваєш під владою цих людей – там було близько десятка чоловіків – то це дуже сильний пресинг».
А ти бачила п ** ду, через яку пройшло сто [чоловічих статевих органів]? Ось так буде виглядати твоя дочка
«Коли я випрошувалася в туалет, то він стояв і дивився. Це теж все відноситься до сексуального насильства, – продовжує Ірина. – Ці речі розповідає практично кожна жінка. В «Ізоляції» (колишній арт-центр в Донецьку, з якого бойовики зробили в'язницю – ред.) жінок саджають у так званий «стакан». Це колишня виробнича душова кабіна, яка тепер закрита гратами, а нагорі висить камера. Жінка може там сидіти і тиждень. Їй дають п'ятилітрову баклажку, щоб вона ходила в неї в туалет. А вони спостерігають, як вона в цю баклажку ходить в туалет по-серйозному».
Сексуальне насильство застосовують і до чоловіків.
«Вони поставили мене раком, фотографували, селфі робили, автомат запихали в дупу», – розповів Олександр (ім'я змінено) дослідникам Східноукраїнського центру громадських ініціатив.
Поставили мене раком, фотографували, селфі робили, автомат запихали в дупу
Донецькі сепаратисти затримали Олександра за проукраїнські позиції. Під час обшуків в квартирі Олександра чоловіка пограбували. У полоні у сепаратистів він провів близько двох років.
Крім сексуального насильства його били.
Після звільнення Олександр також дав свідчення про застосування сексуального насильства, проте справу порушили лише за статтею «пограбування».
Зґвалтування і домагання на підконтрольній Україні території
У 2014 році українські силовики в Луганській області затримали 35-річного Андрія (ім'я змінено) за звинуваченням у підтримці бойовиків. Його відвезли в Новоайдарський район, де дислокувалася одний із українських військових підрозділів.
Андрій розповів дослідникам Східноукраїнського центру громадських ініціатив, що там його били і застосовували до нього сексуальне насильство.
«Крім побоїв ще знімали штани і капали розплавленої пластмасою на сідниці. Реготали і веселилися».
«Ми пішли на особистий прийом до першого керівника поліції області, – продовжує Андрій – але розмову він повернув так, що ми ж ще й винними залишилися. Як я зрозумів, він звинувачував нас у наклепі на його підлеглих. Настрої того часу були такими, що якщо міліція забрала, значить, сепаратист».
Два зґвалтування, одна спроба зґвалтування і п'ять випадків сексуального домагання
У своєму дослідженні «Не приватна справа» правозахисники Amnesty International задокументували вісім випадків сексуального насильства українськими військовослужбовцями над цивільними жінками в 2017-2018 роках: два зґвалтування, одна спроба зґвалтування і п'ять випадків сексуального домагання.
«Нам розповіли жінки з різних населених пунктів дуже схожі історії. Вони відмовили військовому в залицянні. В обох випадках військові у відповідь використовували зброю для залякування. Це зокрема вказує і на певну гендерну динаміку, в якій чоловіки мають доступ до зброї, на рівень небезпеки , коли випадки відбуваються на територіях, де розташовані військові частини і часто ведуться бойові дії. Жінки тут не мають ні впливу, ні контролю, ні належного захисту», – говорить дослідниця Amnesty International Надія Гусаковська.
Правозахисники відзначають, що в порівнянні з 2014-2015 роками рівень сексуального насильства зменшується, однак проблеми залишаються. В першу чергу сексуальні домагання з боку військових до цивільних жінок і дівчат.
Сексуальні домагання є формою сексуального насильства
«Сексуальні домагання є формою сексуального насильства. За міжнародною системою вони не входять в форми сексуального насильства, пов'язаного з конфліктом, проте входять в категоризацію сексуального насильства як такого»
Важливо, щоб в Україні було прийнято «всебічне визначення сексуальних домагань і були внесені необхідні законодавчі зміни. Повинно бути передбачено кримінальне чи інше покарання за сексуальні домагання. Зараз цієї норми в українському законодавстві немає», – зазначає Надія Гусаковська.
Визначення сексуального домагання «є обмеженим і стосується осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального або іншого підпорядкування».
Немає статті – немає покарання
Точної статистики, скільки людей постраждало від сексуального насильства на Донбасі, немає.
Що відбувається на непідконтрольних територіях нам фактично невідомо
«У нас все ще створюється Єдиний центр документування злочинів. І оскільки держава не зводило це в єдиний реєстр, тим більше що кваліфікація цих злочинів може бути абсолютно різною, статистики немає, – пояснює депутат, глава парламентського підкомітету з питань гендерної рівності та недискримінації Неллі Яковлєва. – Якщо ще на підконтрольній Україні частини ми можемо це фіксувати і потім відстежувати, за якими статтями справи були порушені, то що відбувається на непідконтрольних територіях нам фактично невідомо».
Постраждалі від сексуального насильства на непідконтрольній Києву частині Донбасу «обчислюються тисячами», зазначає урядова уповноважена з питань гендерної політики Катерина Левченко.
Невідповідність законодавства України положенням міжнародного кримінального та гуманітарного права
«Крім військових злочинів, на окупованих територіях України відбуваються і інші різновиди міжнародних злочинів – так звані злочини проти людяності, зокрема сексуальне насильство, – говорить Левченко. – Однак винним в скоєнні більшості цих злочинів поки вдається уникати кримінального переслідування, що серед іншого зумовлено невідповідністю законодавства України про кримінальну відповідальність положенням міжнародного кримінального та гуманітарного права. Іншими словами, через відсутність складу відповідного злочину в Кримінальному кодексі України».
Сексуальне насильство, пов'язане зі збройним конфліктом, класифікується як елемент геноциду. Відповідно до норм міжнародного гуманітарного права цей злочин не підпадає під амністію.
«Україна ще не ратифікувала Римський статут, тому в українському законодавстві немає самої класифікації – зґвалтування, примусове роздягання, примусова вагітність, примусова стерилізація, – яка передбачена Римським статутом», – говорить Неллі Яковлєва.
Поки злочинці залишаються безкарними не тільки на окупованих територіях, а й на підконтрольних Україні
«Верховна Рада ухвалила в першому читанні законопроєкт, який частково приводить українське законодавство у відповідність до міжнародного права, – продовжує Яковлєва. – Там теж не врахували цей компонент, але я подала свої правки і дуже сподіваюся, що вони будуть враховані, щоб сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом, було винесено окремою статтею. Тоді у нас буде покарання у рамках цієї статті. А поки злочинці залишаються безкарними не тільки на окупованих територіях, а й на підконтрольних Україні».
Ще одна проблема – це стигматизація сексуальних злочинів. Лише деякі з тих, хто пережив таке насильство погоджуються говорити про це. До того ж дослідження, проведене в Україні організаціями DCAF і «Ла Страда», показало, що 61% прокурорів і 62% суддів вважають, що іноді жертви зґвалтувань самі відповідальні за те, що трапилося.
