Ви використовуєте застарілу версію браузера. Для більш комфортного та коректного перегляду сторінки оновіть свій браузер за посиланням.

Ветеринар Олександр Грищенко утримувався бойовиками угруповання «Бетмена» у Луганську. Він розповідає, як зазнав тортур, отримав численні важкі травми, був свідком катувань та убивств інших бранців. На його думку, без підтримки Росії «маргінали» не змогли б захопити владу.

– Мене звати Олександр Грищенко. До 15 липня 2014 року я жив, працював у місті Луганськ. Працював у луганській обласній лікарні ветеринарної медицини. Як бачите, в мене цілком мирний фах.

15 липня 2014 року я вирішив завітати до офісу своєї організації з метою забрати деякі свої речі, бо планувалася поїздка з міста. І, крім усього іншого, у нашому офісі стояв досить великий акваріум з рибками. З огляду на те, що в офісі кілька днів нікого не було, тому що почалися обстріли міста, я подумав, що було б дуже непогано поряд з тим, що я заберу свої речі, погодувати цих рибок. На першому поверсі цієї будівлі завжди був присутній черговий, і я не думав, що в мене будуть якісь проблеми дістатися до кабінету, у якому я працюю. І ще таке маленьке зауваження: я є фотоаматором. І коли я йшов до свого офісу, я захопив з собою фотоапарат, за допомогою якого фотографував різні пошкодження, які відбулися в місті під час обстрілів.

Будівля, у якій я працював, знаходиться на території автовокзалу міста Луганська, і поряд з ним, фактично через дорогу, розташований обласний військкомат, який на той час вже був захоплений «сепаратистами». Коли я прийшов до будівлі, я побачив, що двері зачинені, двері і вікна прострілені, і на мої намагання потрапити туди ніхто не реагує, тобто чергового немає. Я сфотографував ці прострілені двері та вікна і, розуміючи, що мені вже не вдасться потрапити до свого кабінету, збирався вже повертатися назад.

У цей час від воріт військкомату, який, як я вже сказав, був захоплений «сепаратистами», у напрямку до мене почала рухатись людина в камуфляжі, озброєна автоматом. Цей чоловік у грубій формі наказав мені зупинитися. Підійшовши до мене, почав допитуватися, хто я такий і що я тут роблю. Потім зажадав, щоб я показав йому свої документи. У мене з собою було службове посвідчення, я йому його показав, він почав обурюватися, чому не паспорт. Я, як міг, пояснив йому, що, на мою думку, цього документа абсолютно достатньо: там є кольорова фотографія, там є моє прізвище, ім’я, по батькові, моя посада, місце роботи і так далі. Він начебто зі мною погодився, а потім почав розпитувати, хто я такий і що я тут роблю. Я знов-таки відповів йому, що я працюю у цій установі, показав йому, на якому поверсі знаходяться вікна мого кабінету, пояснив мету свого візиту. Його це абсолютно не влаштувало, він сказав, що «це – брехня», зараз ніхто не працює, «ти не можеш приходити сюди для цього», і висловив припущення, що я прийшов сюди, щоб встановлювати якісь технічні пристрої – як він висловився, «маячки» – для того, щоб корегувати артилерійський вогонь по їхньому загону.

Я сказав, що це – абсолютна маячня, у мене немає з собою ніяких технічних пристроїв. Потім підійшов ще один бойовик, почав ставити ті ж запитання – звісно, отримав ті ж відповіді. Вони сказали: «Добре, ходімо з нами, будемо розбиратися». Опиратися двом озброєним чоловікам не мало ніякого сенсу, мені довелося піти з ними на територію обласного військкомату.

Коли я вже заходив у ворота військкомату, я озирнувся назад і зрозумів, у чому полягала моя помилка: я побачив досить велику площу, на якій не було жодної людини, а вони за цим кам’яним муром стояли з автоматами і дивилися, як я вільно підходжу, як я фотографую, почуваюся вільно. Коли вони обшукали мене, відібрали телефон, ключі, гроші – фактично все, що було в кишенях, і продивилися вміст моєї картки пам’яті фотоапарата, вони побачили там світлини луганських майданів, а також барикади київського Майдану. Як вони мені сказали, уже одного цього достатньо, щоб розстріляти мене на місці або принаймні прострелити мені ноги, бо це, на їхню думку, було приводом такого їхнього ставлення до мене. Вони мені сказали, що вони нічого робити зі мною не будуть, бо в них для цього є спеціальний так званий «контртерористичний загін», у якому є фахівці, і вони дізнаються все, що їм потрібно.

Командир цього загону «сепаратистів» кудись зателефонував, і незабаром приїхала автівка. Мені надягли кайданки, заштовхали в цю автівку і повезли на територію Східноукраїнського національного університету, де на той час базувався загін «Бетмена» – так звана «ГБР» російською – «группа быстрого реагирования». Коли ми туди приїхали, вони доповіли про моє так зване «затримання». До автівки сів «Бетмен» (цивільне ім’я – Бєднов Олександр Олександрович, як мені потім стало відомо), він почав допитуватись, хто я такий і що я там робив, чому в мене немає паспорта з собою. Я все ще думав, що з ними можна спілкуватися як з нормальними людьми, тобто мовою логіки.

Я відповів йому, що це – службове посвідчення, яке цілком дозволяє ідентифікувати мене як людину. Його обурило те, що на обкладинці цього посвідчення був тризубець, тобто український символ. Він почав мене питати, чому цей знак тут знаходиться. Я знов-таки почав йому пояснювати, що я – державний службовець, моє керівництво видало мені таке посвідчення, у мене абсолютно немає ніякого права його змінювати. Він сказав: «Ты должен прийти к нам, мы б тебе сделали «удостоверение». Ты должен был проявить гражданскую сознательность». Я поставив йому цілком логічне запитання: «Добре, якщо ви вимагаєте, щоб в мене був паспорт, скажіть, будь ласка, у чому різниця? У паспорті теж є тризубець». «Бетмен» перезирнувся з охоронцем, який сидів поряд, і як відповідь я отримав потужний удар в обличчя. Це була дуже красномовна відповідь, яка свідчила про те, що «тут ми найрозумніші, бо в нас є зброя».

Потім «Бетмен» почав допитуватися, чому на картці пам’яті мого фотоапарату знаходяться саме такі фотографії. Я намагався йому пояснити, що я, скажімо так, нічого кримінального не бачу. Я – фотоаматор. Так, я ходив фотографувати ці заходи, бо вважав і вважаю, що це – фактично історія нашого міста, історія нашої країни. Він знову почав казати, що я повинен зізнатися, на кого працюю, яке в мене було завдання. Сказав, що якщо я про все чесно розповім, то вони одразу мене відпустять, а якщо я не буду цього розповідати, мене будуть бити, різати на шматки, вбивати і так далі. Я не знаю, на кого ця казочка була розрахована, що якщо я зізнаюся в тому, на кого я працюю і яке в мене було завдання, то мене одразу відпустять. Я йому сказав, що мені ні в чому зізнаватися, і якщо вони мають намір мене вбити, вони можуть зробити це прямо зараз. Він відповів мені, що зараз вони робити цього не будуть, бо матимуть дуже багато клопоту з приводу миття машини від крові і всього іншого. Він покликав охоронців, і мене відвели до підвалу гуртожитку цього університету.

– Фактично той підвал, у який мене відвели спершу, ¬¬– це абсолютно непристосоване приміщення з вологою підлогою, високою вологістю повітря. По металевих трубах стікав конденсат, тьмяне освітлення. На вологій земляній підлозі – кілька матраців, причому кількість їх була набагато меншою, ніж кількість в’язнів, які знаходилися в цій кімнаті.

Коли я спитав: «А як же ви тут спите?», мені відповіли: «Ну як? По черзі». Я звернув увагу на те, що багато людей мали ознаки катування: в одного хлопця було порізане обличчя, інший був на милицях, третій взагалі був в неадекватному стані, як мені здалося, мав ознаки душевного захворювання.

За деякий час за мною прийшли й відвели до іншого підвалу. Завели в одну з кімнат, там вже було близько десяти в’язнів. Один з бойовиків – з лисою головою, як потім я дізнався, це був штатний кат цього загону на прізвисько «Маніяк» – грубо наказав мені сісти. Я не зрозумів, бо була тільки брудна бетонна підлога, спитав: «Куди сідати?» – «Сюда садись». Я опустився навпочіпки і одразу ж отримав потужний удар в ділянку серця. Я впав, інший бойовик на прізвисько «Янек» кілька разів уразив мене електрошокером, третій бойовик накинув мені на шию зашморг, почав мене душити, і всі вони разом почали бити мене ногами.

За деякий час мене витягли до коридору, потягли в іншу кімнату – кімнату, яка виконувала функції катівні. Там катування продовжилося. «Маніяк» вимагав від мене зізнань, вимагав, щоб я сказав, яке я мав завдання, на кого я працював, кому звітував. Я, як міг, пояснював йому, що я – державний службовець, я не робив нічого злочинного, нічого протизаконного. Моя відповідь його не вдовольнила. Він наказав мені роздягтися, з синтетичного шнура зробив два відтинки, на їхніх кінцях – зашморги, накинув мені їх на руки. Його поплічники поклали мене лицем вниз на стіл. «Маніяк» почав мене шмагати відтинком пластикової труби по ногах, по сідницях, по спині, по плечах. З огляду на те, що йому не вдалося знов-таки добитися від мене ніяких зізнань, він сказав, що буде переходити до більш радикальних заходів, дав команду своїм помічникам – мене зафіксували – і почав намагатися виламати мені пальці на правій руці. Я, як міг, опирався, звивався. На моє щастя, стіл, на який мене поклали, виявився не міцним – він просто розвалився піді мною.

«Маніяк» вилаявся і дав наказ принести двері, тобто дверне полотно. Потім дістав набір хірургічних інструментів і почав детально мені розповідати їхнє призначення. Почав розповідати, як він буде цими інструментами відкушувати мені пальці, відпилювати пальці, ламати кістки і таке інше. Потім, явно глузуючи з мене, сказав, щоб я на нього не ображався, бо він дуже дбає про те, щоб він не заніс якусь інфекцію, і демонстративно, глузуючи, обробив хірургічну пилу якимось дезрозчином. Після цього мене повалили на ці двері, і він почав наносити мені хірургічною пилкою пропили між фалангами пальців. Шрами ще й досі лишилися. При цьому вони здійснювали дуже потужний психологічний тиск, знущалися, глузували, били ногами.

Коли вони втомилися від цього побиття, вони сказали, що вони на деякий час перервуться і мені дається, як вони сказали, остання унікальна можливість згадати все, що я їм не розповів, бо інакше вони будуть вдаватися до набагато більш радикальних заходів. На мене знов вдягли кайданки і закинули голого, без одягу, до тієї камери, куди мене заводили спочатку. Як виявилося, коли мене після побиття витягли з цієї камери до катівні, ту людину, яка намагалася подати мені стільця, коли «Маніяк» наказав сісти на підлогу, дуже жорстоко побили тільки за намагання допомогти мені чимось – хоча б просто подати стілець.

Тому усі дуже насторожено до мене ставились, боялися, скажімо так, хоч чимось допомогти, бо бачили, чим це може скінчитися. Крім усього іншого, «Маніяк» прямо заборонив будь-кому спілкуватися зі мною, надавати будь-яку допомогу і заборонив мені взагалі лягати. Найбільше, що мені дозволялося – сісти на стілець.

Руки в кайданках опухали, боліли. Я прохав чергових, охоронців, щоб хоча б принаймні якось послабили чи зняли ці кайданки. На мене спочатку взагалі ніхто не реагував, потім вони відповіли, що не вони мені їх вдягали, то й не вони їх будуть з мене знімати.

– Це приміщення, ця в’язниця – фактично це був підвал гуртожитку, у якому утримували в’язнів. Тобто для утримування людей він взагалі не був пристосований. Було кілька кімнат, які досить швидко заповнювалися. Тортури, побиття були фактично кожного дня. Було дуже багато жахливих випадків. Одного дня до нашої камери закинули двох нетверезих чоловіків. Їм інкримінували начебто напад на вартового. Як такого, як я зрозумів, нападу не було, сталася якась там сутичка. Але один з них, не розуміючи, де він перебуває, у якому оточенні знаходиться, сказав, що він також з іншого загону бойовиків-сепаратистів, але він взагалі туди записався тільки для того, щоб мати можливість вмовити свого сина, який був членом цього збройного угруповання, залишити його, бо він взагалі за єдину Україну. Це була фатальна помилка. Вартовий одразу ж доповів про ці висловлювання цього затриманого. Прийшов «Маніяк», який дав команду своїм поплічникам, цитую: «Ламайте его». Його почали жорстоко бити – руками, ногами, підручними якимись засобами, потім потягли до катівні, де дуже довго катували. Що з ним там робили, звичайно, я не бачив, але я чув його крики. Коли його притягли назад, за деякий час з’явився інший «сепаратист», який також дізнався про це висловлювання. Він у свою чергу теж потягнув його – він вже не міг ходити – він просто взяв його за ногу і потягнув по бетонній підлозі цієї камери, коридору до цієї катівні.

За деякий час його знову повернули, він голосно стогнав. Цей «сепаратист» зажадав, щоб він замовчав. Людина не могла себе стримувати, він і далі голосно стогнав. Тоді цей садист просто розігнався і плигнув йому ногами на груди. Почувся хрускіт кісток, людина замовкла. Це все відбувалося вже пізно вночі. Рано-вранці він засмикався і перестав дихати.

Мене вразила поведінка цих «сепаратистів». Коли вони доповіли про це начальнику їхнього «військового госпіталю», прийшла літня жінка на прізвисько «Тигра». Вона помацала його пульс, послухала серце і сказала наступне: «Я констатирую смерть этого человека. Нужно ли мне где-нибудь расписаться?». Їй відповіли: «Ні», вона відповіла: «А, нет? Тогда тем лучше. Тогда я пошла». Його винесли на поверхню, закинули до якогось автомобіля, вивезли за місто в якусь посадку. Тобто, життя людини для них абсолютно нічого не варте.

Ще був випадок, коли до цієї ж камери закинули ввечері трьох літніх чоловіків, дуже сильно побитих, скривавлених. Одному було за шістдесят років, іншим десь п’ятдесят чотири-п’ятдесят п’ять. Уся їхня «провина» полягала в тому, що один з них йшов з дачної ділянки до крамниці з метою придбати якісь продукти харчування, а інші навпаки йшли на цю дачну ділянку для того, щоби зібрати якийсь врожай. На їхнє нещастя, десь посередині відтинку цього шляху був «військовий загін сепаратистів» чи блокпост, про існування якого вони навіть не знали. Як вони сказали, їх обстріляли, наказали лягти на землю, потім підбігли, вдягли на голови якісь мішки, притягли на цей блокпост, почали бити, знущатися. Їм інкримінували стандартне звинувачення в «коригуванні ворожого вогню».

Щоб ви зрозуміли рівень жорстокості, яку застосовували до них, одному з цих чоловіків зв’язали руки за спиною, потім до цих зв’язаних рук прив’язали якийсь товстий шнур, перекинули через гілку дерева і просто підняли його на дибу. Коли він намагався перенести хоч трохи вагу тіла на ноги, бо відчував неймовірний біль, його били по ногах, били ногами по обличчю, і на довершення до всього ще й нацькували на нього натреновану вівчарку. Другому чоловікові вщент зламали ребра. У третього був дуже сильний струс мозку і глибока рана на стегні від ножа або штика. Коли за декілька днів до підвалу завітав лікар і оглянув цих чоловіків, він порадив тому чоловіку, який мав поламані ребра, якомога більше лежати і не рухатися, бо, як він сказав: «Один необережний рух – і уламки ребер можуть проткнути життєво важливі органи, і тоді вже тебе врятувати я не зможу».

– Були випадки ґвалтування жінок. Одну з молодих жінок кожної ночі виводили з камери начебто на допити, але всі чудово розуміли, що ні про які допити не йдеться і її просто ґвалтували.

Інший випадок: за якісь незначні правопорушення до в’язниці кинули молоду дівчину у віці десь від 14 до 16 років. Якось до в’язниці завітав «Маніяк», який займав досить, скажімо так, високий рівень в ієрархії цього загону. Йому не сподобалося, що ця дівчина без дозволу вийшла в коридор цього підвалу. І у вигляді покарання він наказав відправити її як подарунок бойовикам на передову лінію для задоволення їхніх сексуальних потреб. Наскільки мені відомо, туди її возили неодноразово.

Крім усього іншого, мене кілька разів переводили з однієї камери до іншої, і ми постійно чули крики з катівні, яка знаходилася фактично поряд з нашою камерою. Катування іноді продовжувалися до глибокої ночі, і ми всі переймалися тим, що іноді після цих тортур «Маніяк» заходив до нашої кімнати і безпричинно лупцював людей, які були там.

Узагалі до камери в будь-який момент могли зайти «сепаратисти» і почати знущатися з затриманих, поранених, скалічених. Іноді заради розваги використовували людей як боксерську грушу для відпрацювання ударів. Іноді чинили дуже сильний психологічний тиск, били ногами в живіт поранених катованих людей. Били руків’ям пістолета по голові. «Маніяк» періодично заходив і бив мене та інших ув’язнених палицею, при цьому примовляючи: «А это тебе, чтобы жизнь малиной не казалась».

В один з моментів, коли в місті не було електрики, ми фактично перебували майже в повній темряві, він зайшов, посвітив в обличчя потужним ліхтарем – звичайно, я не міг нічого бачити, бо дуже яскраве світло було – і наніс мені потужного удару його улюбленим знаряддям, молотком з твердої гуми, по грудній кістці. Я думав, що задихнуся від болю. Він прокоментував свої дії так: «А это я пришел пожелать тебе доброго утра».

Після того, як мені вдалося вже приїхати до Києва, я завітав до лікарні, зробив рентгенівський знімок і дізнався, що, крім численних переломів ребер, у мене була також зламана грудна кістка після цього удару.

Щоб ви розуміли умови утримання: туалет був тільки в одній кімнаті. Друга камера була взагалі без всякої вентиляції, десь 5 на 6 метрів, вентиляція здійснювалася тільки через відкриті двері. Улітку було дуже спекотно, дуже задушливо. У кожній камері стояло відро для того, щоб ув’язнені могли справляти свої природні потреби.

Спали ми на брудних матрацах, які лежали на бетонній підлозі. Іноді в цій кімнаті, яка мала площу десь 30-35 квадратних метрів, було від 20 до 30 людей одночасно. Коли двері зачиняли, вологість повітря була така, що конденсат стікав по стінах. Годували нас найчастіше якоюсь кашею, іноді звареною просто на воді навіть без додавання солі.

Уперше і востаннє нам дозволили помитися за, скажімо так, наполегливою порадою лікаря на сороковий день перебування в цій в’язниці. Нас вивели на поверхню, дали по відру води, по шматку мила і сказали: у вас є від 5 до 10 хвилин, щоб помитися і якось випрати свій одяг. Більше подібних заходів не проводилося. Ніяких гігієнічних засобів не видавалося. Милися, вмивалися, як могли, за допомогою тієї води, яку видавали для пиття.

Я вважаю, що люди повинні знати про це, бо багато хто ідеалізує цих так званих «борців за свободу та незалежність» – це не «борці за незалежність», це купка маргіналів, які дорвалися до «влади». Я можу казати про це цілком відповідально, бо мав можливість спостерігати за ними, спілкуватися з ними.

Як це не дивно, у нашій камері серед ув’язнених також були сепаратисти, яких кидали до цієї в’язниці за порушення якихось правил: за мародерство, пиятику. Спілкуючись з ними, я зрозумів, що це – маргінальні елементи, кримінальні елементи, п’яниці. Дехто з них розповідав, абсолютно не криючись, що на волі він не бував довше, ніж по півроку, а це каже: «Я вже півтора року на свободі. Сам собі не вірю, як це таке можливо». При цьому він казав, що дуже активно підтримує рух «сепаратистів». Тобто, це бандити, це мародери, це грабіжники. Ось вам яскравий приклад того, що я кажу.

У камерах, у яких мені доводилося сидіти, було дуже багато людей, яких кинули «на підвал» тільки тому, що в них був якийсь бізнес, була якась нерухомість, були гроші. Їх били, катували, допитувалися, де саме вони зберігають цінності, гроші, де і яка нерухомість у них є. Хлопчина, який сидів зі мною разом у камері, розповідав, що він був свідком того, що «Маніяк» вимагав від якоїсь жінки підписати документи, які засвідчували, що вона дарує будинок цьому кату «Маніяку» або його командиру «Бетмену». Він погрожував їй, що якщо вона відмовиться підписати цей документ, він зніме їй шкіру з обличчя.

Полонених дуже часто використовували для примусової роботи, і причиною для ув’язнення могло стати фактично будь-що. Вони потребували безкоштовної робочої сили, рабів, яких можна було використати для безоплатної фізичної праці. Приводом для такого затримання могло стати навіть те, що людина просто вийшла з крамниці, маючи в руках пляшку пива. Її одразу звинувачували в пияцтві, кидали «на підвал». Якщо людина починала обурюватися, їй «пояснювали», що це не та ситуація, коли можна обурюватися. Якщо людина цього не розуміла, її просто били, пояснюючи, що тут вона взагалі не має ніяких прав, і єдина її можливість звільнитися – це сумлінно працювати протягом трьох, чотирьох, п’яти тижнів, якщо сумлінно працюватиме, відпустять.

З огляду на те, що люди, перебуваючи в цьому підвалі мали можливість спостерігати за побиттями, катуваннями і навіть вбивствами, вони були дуже вмотивовані на те, щоб якомога швидше покинути цю в’язницю. Я недарма кажу про те, що були вбивства – я сам був свідком щонайменше кількох випадків, які закінчувалися смертю ув’язнених після довготривалого катування. Я був навіть свідком того випадку, коли на примусові роботи виганяли людей з поламаними руками.

Медична допомога іноді надавалася, але абсолютно вибірково, і дуже часто це залежало від бажання чи небажання представників цього військового госпіталю надати таку допомогу. Я був свідком такої ситуації: коли один з полонених, у якого була поламана рука внаслідок катування, звернувся по допомогу, цей медичний працівник відповів йому наступне: «Для того, чтобы наложить правильно гипс, я должен сделать тебе рентгеновский снимок. У нас нет рентгеновского оборудования. В городскую больницу тебя никто не повезет. Поэтому гипс я тебе накладывать не буду».

Одного чоловіка затримали за абсолютно незначне порушення «комендантської години». Його затримали майже біля того будинку, де він мешкав. Він запізнився десь буквально на одну чи дві хвилини. Він говорив цим «сепаратистам», які його затримали, мовляв, ось подивіться, це мій будинок, тут буквально одна чи дві хвилини, я поряд зі своїм домом, я нічого поганого не зробив. Йому сказали: ні, ти порушив «комендантську годину», ми тебе забираємо «на підвал». З огляду на те, що порушення було досить незначне, йому сказали: добре, посидиш тут два-три дні, попрацюєш, і ми тебе відпустимо. Наступного дня його і ще кількох полонених забрали на риття траншеї. За деякий час від повернувся до камери сильно побитий, зі струсом мозку і розбитим обличчям. Виявилося, що, коли вони рили траншею – вона була досить затісною – трохи стомилися, і в самій траншеї залишився працювати тільки один чоловік, а двоє з них вилізли на поверхню, щоб трохи перепочити. У цей час до загону «Бетмена» прийшло поповнення з Росії, і один російський вояк, який багато наслухався про «укропів», про «фашистів», «бандерівців», побачив, що «військовополонені», як він вважав, яким доручили виконувати якусь роботу, нахабно сидять і не працюють. Він підійшов і мовчки почав їх бити. Як виявилося, він був професійним боксером. Він сильно побив цих чоловіків, включаючи і того чоловіка, який був затриманий за дуже незначне адміністративне порушення. Коли запросили лікаря з цього військового госпіталю, він обстежив його, сказав: «Ну, струс мозку то таке, неважливо, саме пройде. Брова розбита, так, сильно, треба буде накласти шви – це я зможу зробити. Губа сильно розбита – треба також шви накладати, але в мене немає відповідного шовного матеріалу. Ну, то я нічого тобі робити не буду».

Як я вже казав, я за фахом ветеринарний лікар, і мені досить часто доводилося надавати допомогу пораненим унаслідок катувань. На наше щастя, у камеру нам передали певну кількість ліків для того, щоб ми «не турбували» лікарів. Я робив перев’язки, ін’єкції. І в цій камері – пробачте за натуралістичність – я вперше побачив, якого кольору людське м’ясо. Бо один з очільників цієї в’язниці, на прізвисько «Фобос», мав звичку стріляти з травматичного пістолета по стегнах ув’язнених майже впритул. Це, звичайно, було не смертельно, але утворювало великі дірки і завдавало великих страждань ув’язненим. Узагалі синці, гематоми, поламані руки, прострілені ноги – це була абсолютна буденність, на це фактично майже не звертали уваги.

– Я хочу сказати, що без підтримки Росії, звичайно, ця окупація не могла б бути здійсненою. Російська підтримка була досить масованою, і я часто бачив російських вояків. Вони не приховували, що вони росіяни, що вони приїхали сюди саме з Росії. Знов-таки, я мав можливість з ними спілкуватися, коли їх на деякий час кидали до цих камер за пиятику, мародерство. Іноді їх приносили в майже непритомному стані з огляду на ту кількість горілчаних виробів, яку вони вживали. Вони розповідали, що вони з Ростова, з Воронежа, з Криму, з Челябінської області.

Самі «сепаратисти» розповідали про те, що їх озброювали росіяни, що їх привозили в Ростов у якісь табори, де їх тренували, навчали поводженню зі зброєю, стрілецькою зброєю, з гарматами і так далі. Тобто якщо хтось хоче розповісти, що це повстання мирних шахтарів чи трактористів, які самотужки мають можливість опиратися регулярній армії України, то це абсолютна брехня. Розповідалося про залпи «Градів», залпи артилерії.

Це дуже дивно, але в цій же камері разом з нами знаходилася дуже цікава людина, яка, як виявилося, була причетна до створення цих незаконних військових угрупувань. Ця людина постачала їм озброєння, продовольство, гроші. Він відкритим текстом казав про своє співробітництво з ФСБ, про фінансування з боку ФСБ. Він дуже обурювався тим, що «Бетмен», або Бєднов Олександр Олександрович після того, як він передав йому всі канали постачання зброї, продовольства, грошей, не бажаючи ділитися з ним впливом, «владою» славою, у якості вдячності кинув його на цей підвал.

Тобто всі ті структури, які були причетні до окупації сходу України, несуть повну відповідальність за окупацію нашої країни, я так вважаю.

Я вважаю, що санкції проти Росії як країни, яка стоїть за всіма цими подіями, в жодному разі знімати не можна, їх треба тільки посилювати, бо тільки таким чином можливо, скажімо так, зробити щось для деокупації сходу України. На мій погляд, ці санкції дуже ефективні, і вони працюють. Наслідки росіяни вже відчули на собі. Але для того, щоб деокупація тимчасово окупованих частин Луганської та Донецької областей відбулася якомога швидше, ці санкції треба тільки посилювати та поглиблювати, бо ця країна-агресор, Росія, іншої мови не розуміє. Санкції, на мій погляд, є дуже дієвим важелем впливу для цього.

Як я вже казав, я фотоаматор, і під час мого захоплення в мене з собою був фотоапарат. Ці світлини, які мені вдалося перед тим викласти в інтернет, – це світлини луганських майданів, тобто проукраїнських мітингів, коли люди висловлювали свою точку зору, яка зовсім не співпадала з офіційною кремлівською пропагандою. Ось, будь ласка: «Пу – вон». Пу – це, зрозуміло, Путін. За цю світлину мені дуже дісталося: мене сильно били, катували, бо саме вона, скажімо так, повністю руйнувала кремлівську пропаганду про те, що на Сході України, у Луганську нібито усі розмовляють російською мовою і чекають, коли прийдуть російські війська.

Думаю, це також коментувати не треба. Ця світлина вже була надіслана мені трохи пізніше, коли мої знайомі дізналися про моє звільнення. Ця світлина для мене дорога, тому що вона зображує саме мене під час одного з таких мітингів.

Як відомо – якість, на жаль, не дуже висока – усі події в Луганську почалися з захоплення будівлі Служби безпеки України. Кілька фотографій того часу.

Це також світлина, яка була зроблена під час одного з проукраїнських мітингів. Вона мені теж дуже дорога. Тут погано видно обличчя. Тут написано: «Луганськ – це Україна», і на задньому плані український стяг. Один з чоловіків, який його тримає, – саме я.