13 899 – такою є офіційна кількість депортованих українських дітей російськими окупантами, яку нині вдалося верифікувати українській владі. Значно масштабнішою є цифра, яка озвучується в російських відкритих джерелах – 728 тисяч. Правдиве число депортованих українських дітей встановити складно – частина території України окупована, а на деякій тривають активні бої. Утім, на думку співробітників благодійного фонду Save Ukraine, мова йде про сотні тисяч.
Організація охоплює великий сектор гуманітарних проблем, викликаних війною. Серед іншого, допомагає внутрішньо переміщеним особам і проводить спецоперації з евакуації людей із гарячих точок України.
Декілька місяців тому до завдань фонду Save Ukraine додався великий і складний напрямок – повернення додому депортованих російською владою українських дітей. Чимало з них були вивезені під приводом «оздоровлення» в дитячих таборах, однак додому їх так і не повернули. Про пошук зниклих, організацію операцій з їхньої евакуації до України і про те, як депортованих дітей намагаються «зламати як українців ментально», Радіо Свобода розповіли співробітниці Save Ukraine – юристка Мирослава Харченко і менеджерка з роботи з міжнародними партнерами Анастасія Кудашева.
– Скільки станом на сьогодні вам уже вдалося повернути дітей?
Ми провели уже дві операції, 28 дітей повернулиМирослава Харченко
– Мирослава Харченко: Ми провели уже дві операції, 28 дітей повернули. Троє з них – не з числа тих, кого забрали до табору, вони за інших обставин потрапили на територію Російської Федерації.
Одна з них – це 11-річна дівчинка, донька жінки, яка служила в ЗСУ. Вона на початку січня підписала контракт, поїхала у Дніпро влаштовуватися, і почалася масштабна війна. А дитина залишилася з батьками і з братом у Волчанську. Місто окупували, і вона втратила зв’язок із донькою, з часом вона змогла встановити зв’язок з донькою через посередника. Поїхати забрати дитину вона не могла з очевидних причин, будучи воїном ЗСУ.
Так само ми розуміємо, що окупанти приходять, і перше, що вони роблять, це з’ясовують, хто колишні АТОвці, хто де служить. Тобто про те, що мама цієї дівчинки служить в ЗСУ, вони знали однозначно. Вона не могла поїхати, а брат не хотів вивозити дитину, та й проходити фільтрацію було для них небезпечно.
Потім вона потрапила під обстріл, потім лежала довго в лікарні. І коли вийшла з лікарні, то дізналася, що її брат отримав російське громадянство і забрав дитину з собою до Росії. Буквально, три дні вони розминулися. 10 вересня деокупували ці території, вона 13-го приїхала туди, і зрозуміла, що дитини там немає. Батьки залишилися, а брат з родиною виїхав і забрав її дитину з собою і навідріз відмовився повертати. В неї туди поїхати не було можливості, і брат сказав: «Тобі треба – приїжджай».
Нам вдалося повернути цю дівчинку. Вони майже рік не бачилися, з січня місяця. Це була така валідольна зустріч. Але все вдалося, ми дуже сильно через це хвилювалися, тому що під загрозою була вся операція.
– Анастасія Кудашева: Якби на кордоні зупинили і почали трясти всіх, і дізналися б, шо ця дитина – дитина воїна ЗСУ, то була би під загрозою вся група. Але все сталося добре. Дитина зараз з мамою.
– Коли ви взялися за напрямок повернення вивезених з України дітей?
– Мирослава Харченко: Вересень. Після того, як деокупували частину Харківської області. Волонтери з нашого партнерського хабу в Харкові пішли на ті території. Ціллю було, звичайно, надати допомогу. Люди після окупації, зрозуміло, що на той момент там уже була гуманітарна катастрофа.
У процесі надання цієї допомоги до наших волонтерів почали звертатися мами та сім’ї тих дітей, яких вивезли росіяни. Звісно ж, з проханням допомогти повернути дітей. Ми встановлювали з ними контакт, спілкувалися, з’ясовували, де саме, за яких обставин, що відбувалося. Потім вирішували питання з документами, чи є вони на дитину. Наступним етапом було якраз виготовлення закордонних паспортів, більшість мам не мали цих документів. Ми їх збирали, наш евакуаційний бус їздив по тих всіх селах, віз їх в Харків – подавати документи.
Ми вже готуємо третю операціюМирослава Харченко
Після цього ми, вже коли з’ясовували чітко, скільки в нас людей, скільки в нас мам, ми продумували логістичний маршрут, організовували водіїв, автобуси, там своя процедура. Усе, звичайно ж, трималося в таємниці, інформація про батьків, дата, час, місце відправлення – це трималося в таємниці до останнього. І далі вони відправлялися за дітьми. Дякувати Богу, наші спецоперації минули успішно, дітей нам вдалося повернути. Окрім двох дітей – нам не віддали їх минулого разу. Але ми вже готуємо третю операцію, для них – у тому числі. Будуть діти, яких зараз утримують в Євпаторії, у Криму. Це вже діти з Херсонської області, і ті двоє з Харківської області, яких нам не вдалося забрати минулого разу. Ми сподіваємося, що заберемо їх.
– Коли деокупували Харківську область, у публічний простір потрапила інформація про те, що дітей вивезли. І тоді в суспільстві панували доволі гнівні настрої щодо батьків цих дітей. Мовляв, навіщо вони їх віддали. А яка реально ситуація, як ці діти опинилися в Росії? Є якась спільна історія, яка об’єднує ці всі кейси?
– Мирослава Харченко: Ця історія завжди однакова. Можна сказати так, що «добровільно» віддавали. Тобто не було такого, що примусово витягували з хати – за коси, за ноги. Ні, такого не було. Проте треба не забувати про те, що перед тим, як ці діти поїхали, цій події передувало сім місяців окупації. Де люди жили в інформаційній ізоляції, де ними і їхніми дітьми маніпулювали, де вони робили все, що завгодно, аби дитину прогодувати, одягнути і забезпечити якимось послугами.
Тому навіть зараз, уже коли повернули цих дітей, мамам з ними важко спілкуватися, вони дуже закриті, дуже бояться. Вони розуміють, що ними зманіпулювали. Вони бояться, що їх можуть звинуватити в колаборації.
Був такий випадок, коли бабусю-опікунку відверто залякували. Їй відверто казали: «Віддай дитину на цю поїздку, на це оздоровлення». Вона казала: «Я не хочу, нікуди дитина не поїде».
Вони почали бабусю звинувачувати в тому, що вона заробляє на дитині гроші, бо вона як опікун отримує на дитину гроші. «Якщо не віддасте – ми вас позбавимо опікунства, дитину заберемо і віддамо на усиновлення». Якщо це – «добровільно», то так, це вона «добровільно» віддала дитину з тим, щоб вона поїхала в Геленджик.
Вони розуміють, що дітей будуть забирати, і вони їх везуть все далі й далі, вглиб і вглибМирослава Харченко
Потім цих дітей перевезли звідти в Анапу, не повідомивши нікому. Самовільно взяли і змінили їхнє місце перебування. Після того, як ми з Анапи забрали 28 дітей, вони за декілька днів перевезли дітей ще в наступне місце. Тобто вони розуміють, що дітей будуть забирати, і вони їх везуть все далі й далі, вглиб і вглиб.
Дітям вони казали, що вони там будуть до нового року, «а далі ми вас будемо розвозити по сиротинцях». Відверто кажуть: «ваші батьки від вас відмовились», «ви нікому не потрібні», «за вами ніхто не приїде», «забудьте про Україну», «забудьте про своїх батьків», «Росія – свєтлоє будущєє, впєрьод, не переживайте», «Росія про вас попіклується, ми вам знайдемо нових батьків».
Когось – в інтернат: старші діти, підлітки, зрозуміло, така категорія важко усиновлюється. А маленькі дітки – 10-11 років – я думаю, розберуть дуже швидко. Тому ми і поспішаємо, і хочемо поширити інформацію про те, що ми робимо такі операції.
Ми готові вивозити, забирати дітей скільки завгодно, але нам потрібна інформація про батьків. А вони досі бояться звертатися. Бояться повідомляти – у тому числі через те, про що ви спитали – бояться осуду. І так на них, можливо, пальцями тицяють, але якщо це набуде більш широкого розголосу… Уявіть, наскільки вони налякані, якщо мама боїться звернутися за допомогою, щоб врятувати свою дитину. Бо боїться осуду. Тобто, що робиться в тих головах після тієї окупації, після того всього, що там відбувалося, нам з вами уявити важко.
– Хто ці люди, які приходили до сімей і казали: «Віддайте нам дитину на оздоровлення»?
– Мирослава Харченко: В основному, це місцеві колаборанти. Крім того, коли прийшли окупанти, вони отримали всі списки дітей. Наприклад, діти, які опинилися в складних життєвих обставинах, ці сім’ї стоять на обліках у службах у справах дітей. Окупанти ці списки підняли, у них всі були контакти, адреси, дані про дітей, паспортні дані, ідентифікаційні дані. Тобто вони все знали про ці родини. А коли ти володієш інформацією, тобі досить легко маніпулювати. Тобто коли до вас приходить незнайома людина і починає видавати ту інформацію, яку вона знати не повинна, це, звичайно, спантеличує, лякає. Таким чином вони піддавалися на всі ці маніпуляції – і віддавали дітей.
– Анастасія Кудашева: Ми евакуювали сім’ю з Генічеська. У них виховується 19 дітей-сиріт, це дитячий будинок сімейного типу. Вони звернулися до нас і розповіли, що до них прийшли російські соціальні служби. І сказали: «вам тут не місце, вам тут недобре, бо ви виховуєте дітей-сиріт, ми завтра прийдемо, заберемо вас і вивеземо в Крим». Їм «запропонували». Вони швидко зібрали всіх своїх 19 дітей, і ми їх евакуювали, щоб вони їх не вивезли в Крим.
– Мирослава Харченко: І назвати це «пропозицією» тяжко.
Росія полює на сім’ї, де є статусні дітиАнастасія Кудашева
– Анастасія Кудашева: І це ж тільки з соціальних служб можна взяти таку інформацію, що є така сім’я, яка виховує 19 дітей-сиріт. Це також дуже цікаво. Росія полює на такі сім’ї, де є статусні діти. Чого? Багато питань.
– Чи моніторили ви російський інформаційний простір, яка основна риторика?
– Мирослава Харченко: Щоб цим дітям врятували життя – врятували від обстрілів, від холоду, від голоду, від всього на світі.
– Анастасія Кудашева: … і української влади, яка їх поневолить.
– Мирослава Харченко: І тільки завдяки їхній «допомозі» вони змогли вивезти дітей на «безпечну територію», у Росію, де про них далі будуть піклуватися. Тому що вдома, в Україні, їх би нічого хорошого не чекало би. Крім голоду і нацифікації. Чи що в нас там відбувається, в їхньому розумінні.
– Діти – частина інструменту цієї пропаганди?
– Мирослава Харченко: Так.
– Який станом на зараз у вас запит від батьків щодо повернення дітей?
– Мирослава Харченко: 28 ми повернули, і наступна операція – поки що 15 дітей маємо повернути. Але до нас постійно звертаються. День-два – і ще якась мама звернеться.
– Анастасія Кудашева: Узагалі, те, що ми дізнавалися: 140 лише в Євпаторії перебуває наших дітей, яких вивезли з Херсонщини. Цілими класами там вивозили дітей на «оздоровлення».
– У цих дітей є батьки?
Вони цілими класами забирали дітей, паралелямиМирослава Харченко
– Мирослава Харченко: У них є батьки. Це під таким соусом подавалося, що треба дітям навчатися, «а тут організувати освітній процес ми вже не можемо, бо ж еті, ваші наступають». Вони цілими класами забирали дітей, паралелями. Наприклад, усі четверті класи зі школи забирали, усі сьомі. І ми знаємо, що їх розмістили в трьох таборах. У нас є інформація і доступ тільки до одного з них. Там 140 наших дітей. А скільки в інших таборах – невідомо. З нами ніхто не контактує. Знову-таки, з тих же причин, які ми обговорювали. Бояться, що їх будуть засуджувати, звинуватять в колаборації за те, що вони «добровільно» віддали своїх дітей.
– Опишіть процес повернення дітей? Повний цикл – від точки, коли до вас звертаються батьки, до точки, коли дітей уже забрали.
– Анастасія Кудашева: Звернулася людина, з нею починають працювати юристи. Дізнаються – де, що, звідки. Роблять документи, бо часто немає в мам документів на виїзд за кордон. Робляться закордонні паспорти, дозволи і все інше. Якщо не може поїхати мама, робиться довіреність, організовуються ці всі документи, і мами сидять на валізах в призначений день ікс.
Ми домовилися з партнерами в Польщі, у Білорусі. У нас там є свої команди, які складеним маршрутом провозять людей. Це ж їм треба ночівлі тощо. І потім, коли батьки доїжджають до Росії – з офіційними документами, зі свідоцтвами про народження – у ті табори, вони починають відвойовувати своїх дітей.
– Тобто ви допомагаєте організувати доправлення батьків до дітей і назад?
– Мирослава Харченко: Геленджик, Анапа, Єйськ…
– Анастасія Кудашева: Так, туди, у табір, вони приїздять, бачать своїх дітей і починають говорити з керівництвом табору. Ті не мають законних підстав не віддати дитину мамі. Вона показує всі документи – вони віддають. Питання було в тому, що не віддали по довіреності. Вони телефонували в своє міністерство юстиції, запитували, чи є законні підстави віддати по цій довіреності дитину. Вся група чекала по довіреності двох дітей, і їх не віддали.
– Їхні батьки не змогли поїхати?
– Мирослава Харченко: Там хлопчик – дитина-сирота, бабуся за станом здоров’я не могла його їхати забирати. А друга мама просто не встигла виготовити паспорт.
– Анастасія Кудашева: Дуже складна ситуація. Тому що вся операція, а це ж дорога, займає шість-сім днів. Це поїздка через країни, з якими домовлено. А минула поїздка взагалі зайняла десять днів, бо вони затрималися в тому таборі, чекали погодження від їхньої влади, чи можна віддавати дітей. Підготовка до самої операції – місяць. А потім ще десять днів активної фази. Місяць це все погоджується, збирається. Дуже великий клаптик роботи.
– Умовно кажучи, ви організовуєте, допомагаєте з фінансами, транспортом, помешканням людям, які їдуть забирати – чи це батьки, чи це довірені особи – і з безпековими факторами по країнах, де вони рухаються?
– Анастасія Кудашева: Ми фінансуємо все спочатку до кінця. У цьому задіяні наші міжнародні партнери. Останню спецоперацію нам допомогла зробити німецька організація We are all Ukrainians, і один приватний донор з Ірландії. Вони дали нам кошти на ці спецоперації. Так само ми готуємо третю спецоперацію, і будемо просити допомоги в наших партнерів. Вирахуємо приблизний бюджет, і будемо залучати кошти. І таким чином ця операція буде можлива.
– З того, що вам відомо, звідки найбільше вивезли дітей? Звідки до вас найбільше звернень надійшло?
Треба пояснити мамі, чому вона не колаборантМирослава Харченко
– Мирослава Харченко: З Харківщини, але із звільненням Херсону також почали надходити звернення з того регіону. Чим більше звільняється територія, тим більше – просто в геометричній прогресії – росте кількість таких випадків, про які ми починаємо потихеньку дізнаватися. Нам, звичайно, треба посилювати роботу на місцях. Треба пояснити мамі, чому вона не колаборант, вона може не боятися.
– Анастасія Кудашева: Ми розробляємо пам’ятку, щоб надати її волонтерам, нашим евакуаційним командам, щоб починали розповсюджувати цю інформацію. Повторюся, перші дві операції – це пілотні операції, ми ніколи цього не робили раніше. І після того, як ми успішно виконали ці дві операції, ми зрозуміли, що треба, передусім, працювати на місцях і розповсюджувати інформацію, що депортація – це погано. Давати альтернативу людям і роз’яснювати, що вони в жодному разі не колаборанти, вони в цій історії – просто потерпілі, яким ми хочемо допомогти.
– Що кажуть діти, які повертаються?
– Мирослава Харченко: Найменша дитина, яку ми вивозили, була 10 років. Ну і до 18. Діти не свідомі того, що з ними відбувається.
Це схоже на психологічні тортуриМирослава Харченко
Вони не жаліються на те, що їх тримали в поганих умовах. Нормальні умови, достатній рівень харчування, на базові умови, скажімо так, вони не скаржаться. Вони скучили за батьками. Весь цей час їм розповідали зовсім інші причини того, чому вони не можуть об’єднатися з родинами. Окрім того, на мою думку, те, що відбувалося з дітьми (хоч вони цього і не усвідомлюють, бо вони – діти) – це схоже на психологічні тортури.
Тому що, по-перше, вони завжди були під наглядом. Це закритий простір, територія табору і навколо – лише там вони могли пересуватися. Усе, і не більше. Це спілкування з одними і тими ж людьми на одні й ті ж теми.
Промивання мізків постійно відбувалося. Постійна прочитка російської літератури, пропагандаМирослава Харченко
Постійна політінформація, де розповідалося, яка Україна «погана», а Росія «хороша». Промивання мізків постійно відбувалося. Постійна прочитка російської літератури, пропаганда, музика. Усе на світі робилося для того, щоб цю дитину зламати як українця ментально. Адже вразливій дитині, у якої поруч немає мами, що пожаліє, протягом трьох місяців розповідають, що Україна – це суцільна маячня, а «ось в нас, у Росії – це єдине все, що може бути хорошим». Насправді, відновити психологічно цих дітей як українців – це величезний шмат роботи. Це ще на роки психологічної реабілітації, я думаю.
