Наталя Куліді

Число українських дітей, які загинули у війні Росії проти України, щомісяця росте. На ранок 17 грудня було відомо про 450 неповнолітніх українців, яких убила Росія. Втім ці дані не є повними, адже російські війська і далі атакують мирне населення, а ідентифікація загиблих триває. Якими були маленькі українці, які загинули через російську агресію? Ким хотіли стати та про що мріяли? Розповідаємо п’ять історій загиблих дітей.

Текст підготований платформою пам’яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для Радіо Свобода. Для того, щоб повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

13-річний Олександр Шпилевський

Любив математику та англійську, готував суші та створював NFT-токени

Другого червня 2008 року в родині чернігівців Тетяни та Євгена народився малюк. Лікарі, побачивши його, були здивовані: навколо шийки 12 разів була обмотана пуповина. Медики, присутні на пологах, бачили таке вперше.

«Одразу після народження у пологовому запала тиша. Дитинка не одразу заплакала», – згадує мама Тетяна Півторацька.

Щоб уникнути ускладнень після обвиття, Тетяна з маленьким Сашком займалась фізкультурою, їздила по лікарнях на реабілітації.

Із батьком Саші Тетяна прожила недовго, і піклування про сина повністю лягло на її плечі.

«З дитинства я виховувала в ньому чесніть та порядність. Упав чи щось таке – не сварила, не показувала свого переляку, щоб Сашко не мав страхів. Син ріс оптимістом. Його обличчя практично ніколи не було похмурим», – розповідає мама Тетяна Півторацька.

Із трьох років Тетяна почала возити сина на дитячі розвивальні заняття. Спочатку два рази на тиждень, а потім – три. У перший клас хлопчик ішов підготовленим: умів читати, рахувати, знав основи англійської.

«Пам’ятаю його Перше вересня. Після уроку на перекус дітям дали булочку та сік. Ми, батьки, чекали під дверима. Моя дитина вибігає з кабінету: «Мамо, я весь сік випив, а пів булочки тобі залишив». Я завжди розповідала, що все потрібно ділити на кожного члена родини», – говорить Тетяна Півторацька.

У першому класі Сашко займався танцями та карате. День – одна секція, наступний – інша. З другого класу від танців довелось відмовитися, бо поєднувати таке навантаження з уроками та репетиторами було важко.

Лариса Кольцова, яка була класною керівницею Олександра Шпилевського у 3-4 класах, розповіла, що Сашко вчився добре, особливо йому подобалась математика та англійська.

«Тому, що важче давалося, приділяв більше сил. Працьовитий, доброзичливий, порядний та вихований учень. З усіма однокласниками мав прекрасні стосунки», – каже Лариса Кольцова.

Класна керівниця Сашка у середній школі каже, що Олександр був незвичайним хлопцем і завжди до всього ставився позитивно. «У нього було неординарне мислення. Ще з початкових класів учителі збирали його малюночки, творчі роботи, бо вони були особливі», – говорить Світлана Карпіко.

Сашко цікавився динозаврами – знав про них усе. Обожнював збирати конструктор, міг вісім годин поспіль просидіти над авіаносцем. Захоплювався фотографією.

Мама Тетяна говорить, що сину рано довелось подорослішати. Він сам ходив у школу, а вдома до вечора чекав, поки мама прийде з роботи. Тетяна працює економісткою в обласному управлінні освіти.

«Якось я затримувалась. Сказала синові, що буду пізніше. Заходжу після роботи додому, Сашко зустрічає мене з великим блюдом, а там – смажена картопля. Це йому десять років було», – говорить Тетяна Півторацька.

Сашко вмів готувати також суші. Мамі давав лише список, що потрібно купити, а далі все робив сам.

«Я так і не вмію їх готувати. Саша не встиг мене навчити», – говорить мама хлопчика.

У 2022 році Сашко був восьмикласником. Підліток цікавився крипторинком, почав створювати свої NFT-токени, мріяв про розвиток youtube-каналу для англомовної аудиторії. На початку року вже зареєстрував там свою сторінку та залив кілька роликів.

У свої 13 років Сашко Шпилевський був уже вищий за маму, 184 сантиметри зросту. Обіймав Тетяну та казав: «Мамо, ти стала такою маленькою».

24 лютого Тетяна та Сашко прокинулись як зазвичай, о шостій ранку. Про те, що почалось повномасштабне вторгнення, дізнались по телебаченню.

Мама одразу сказала синові – Україну обстрілюють, треба бути в безпеці.

Першу ніч родина провела в підвалі будинку сестри, у власному – укриття було не пристосоване для перебування. Напередодні вони відпустили домашнього котика на вулицю, щоб той, якщо із родиною щось станеться, не залишався сам у порожній квартирі. Але Мурчик якимось чином знайшов Сашка та прибіг до нього в сховище.

Залишатися в Чернігові, який постійно атакували росіяни, ставало щоразу важче. 9 березня Тетяна із Сашком зібрали речі, щоб евакуюватися.

«Ми виїздили з Мурчиком. Я просила сина залишити тварину у дворі, сестра живе неподалік, вона б ходила годувала. Але Саша сказав, що не може так вчинити. Взяв кота і ніс його», – згадує Тетяна Півторацька.

Рано-вранці родина вирушила до села Анисів, щоби через переправу потрапити на інший берег Десни, а потім Тетяна планувала автівкою дістатись до Корюківки, де живуть дідусь і бабуся хлопчика. Сім’я доїхала до повороту на Анисів, далі рушила пішки. Попереду йшли військові та волонтери. Тетяна боялась відстати від них. Один з останніх її спогадів перед обстрілом: адреса – Лісна, 20.

Через лічені секунди поряд із пішою колоною розірвався снаряд.

Тетяна впала в одну сторону, Сашко – в іншу. Жінка отримала поранення голови та гомілки. Попри біль, вона підповзла до сина і побачила, що у нього влучило багато осколків.

«Він не міг нічого сказати, очі були закриті, дихав важко, три рази прохрипів та помер. Він там так і залишився лежати», – згадує Тетяна Півторацька.

Від обстрілу евакуаційної колони, окрім підлітка, загинуло ще кілька людей. Пізніше лікар сказав жінці – тіло хлопчика було нашпиговане осколками, шансів на життя із такими пораненнями він не мав.

Тетяну доправили до лікарні, де прооперували. Похованням хлопця займались волонтери.

Після загибелі сина жінка ще три місяці через травми майже не ходила. Коли підвелась на ноги, був довгий шлях реабілітації. Нині вона вчиться жити сама – без єдиного сина.

«Він був для мене кращим у всьому. Щовечора, коли підходжу до будинку після роботи, починаю плакати. Що мене не зустрічає мій Сашенька, з усмішкою та з блюдом смаженої картоплі в руках», – говорить Тетяна.

Щодня о 9 ранку в школі, де вчився Сашко, однокласники та вчителі згадують його хвилиною мовчання. Класна керівниця підлітка Світлана Карпіко розповідає: «Ми у класі говоримо про нього з усмішкою, наче він живий. Щоб йому там було добре. Ми віримо, що він десь є. Просто до нас в школу не ходить».

8-річна Поліна Тутунжи

«У ній було щось таке магнетичне та особливе. Я завжди казала, що вона буде зіркою».

Ще на початку стосунків Надія та Богдан жартували, що у них буде двоє дітей: хлопчик Герман та дівчина Поліна. Так воно і вийшло – першим з’явився син, а потім – через кілька років – пара очікувала вже на другу дитину. УЗД показало – це буде дівчинка. Поліна народилась 24 липня 2013 року в Маріуполі на Донеччині.

Першим до себе немовля притис Богдан, бо Надія відходила від наркозу після кесаревого розтину. Чоловік грів на грудях свою дитину.

«Лікарі сказали, що так я передаю донечці імунітет», – пригадує Богдан.

На той час він працював механіком на кораблях і на кілька місяців міг бути у рейсі. Коли приїздив, весь час присвячував дітям та дружині. Допомагав із немовлям. «Щоб вкласти, надягав Надін халат, щоб запах її був. Так Поліна і засинала», – згадує батько.

З віком у Поліни почав проявлятись характер тата, розповідає Богдан: «Бойова, хитра, цілеспрямована. Робила все, що хотіла. Наді було з нею важко».

Поліна займалася танцями. Любила перевдягатися у різні костюми та виступати на сцені.

«Я завжди Наді казала, що Поліна буде зіркою. У ній було щось таке магнетичне та особливе. Вона відрізнялася від інших харизмою. Я думала, що у майбутньому Поліна стане актрисою, ведучою якогось шоу чи блогеркою», – розповідає Анастасія Мармизова. Поліна була найкращою подругою її сина Саші.

У свої вісім років Поліна вже знімала ролики на ютуб. Багато часу проводила з друзями.

«Вона завжди знала, як себе подати, що робити, куди йти. Її впевненість і безстрашність вражали. Особливо в порівнянні з моїм сином Сашею, він більш обережний, завмирає в незнайомій ситуації, а вона навпаки: «Так, пішли, розберемося по ходу»», – згадує Анастасія Мармизова.

У школі дівчинці подобалося природознавство та малювання, а от математика давалась складно. Дуже довго вивчала таблицю множення.

«Вчитися вона не дуже любила, більше Поліні хотілося гратись та дивитись ютуб», – розповідає батько Богдан.

Понад рік тому Богдан Тутунжи покинув роботу моряком, перевчився та влаштувався працювати в айті-компанію в Харкові. Родина збиралась переїжджати у це місто, незадовго до 24 лютого Богдан залишився працювати там, а Надія готувалась продавати квартиру в Маріуполі.

«24 лютого Надія зателефонувала і сказала, що почалася війна. Вона хотіла виїжджати з міста, але тоді було багато інформації, що дороги всі прострілюються росіянами. Переживав, щоб вони машиною не потрапили під снаряди. Просив почекати», – говорить Богдан Тутунжи.

Надія із Германом та Поліною спочатку кілька днів жили у приватному будинку батьків. Якось поряд в одну з домівок прилетів снаряд. Герман налякався, у нього почалась істерика, а молодша Поліна бігала і кричала «Бабуся-бабуся, дивися, я не боюся. Я смілива, як тато».

Після цього обстрілу Надія вирішила з дітьми перебратись у їхню квартиру. Їхнє помешкання було ближче до анонсованих місць евакуації. Родина готувалась виїздити.

Востаннє Богдан спілкувався з дружиною 5 березня, а потім зник зв’язок. Все інше, що трапилось після цієї дати, йому розповіли батьки та знайомі. Зокрема, і про трагічне 13 березня.

Поліна хотіла вийти на вулицю, бо на подвір’ї гуляла її подружка. Мама Надя довго відмовлялась, але все ж під натиском дитини погодилась. Старший син Герман разом із собакою залишився вдома. Тільки-но мама з донькою зробили кілька кроків на вулиці – росіяни почали обстріл із мінометів.

Надія загинула миттєво. Поліні перебило обидві ноги та руки. Брат Богдана відніс дівчинку до міської лікарні, де її оперували. Світла в медзакладі не було, тож використовували генератори.

«Потім з’ясувалося, що в доньки була сильна кровотеча та пошкодження голови. Але тоді не було УЗД, щоби все це перевірити», – говорить Богдан.

16 березня у Поліни відмовили нирки, вона померла.

17 березня у Маріуполь зміг заїхати Богдан і дізнався, що доньки не стало. Про смерть Надії йому сказали раніше. Чоловік намагався поховати своїх рідних, але жодна ритуальна служба тоді не працювала.

22 березня Богдан зібрав старшого сина Германа та собаку й вирушив у Дніпро. Довгий час він не знав, де його загиблі дружина та донька. Врешті представники окупаційної влади в Маріуполі почали збирати тіла в одному місці. Фотографували, присвоювали номери, й опісля ховали.

Так свою невістку та онучку впізнали батьки Богдана. Завдяки ним на могилах Надії та Поліни з’явились хрести з особистою інформацією.

Богдан говорить, що найтяжче, що могло з ним статися, вже трапилося. Він втратив двох своїх дівчат – дружину та доньку.

Герману не одразу розповіли про втрату мами та сестрички. Так само, як і другові Поліни – Сашкові. Анастасія Мармизова пригадує, що її син багато плакав і пів року після трагедії не міг навіть говорити про свою загиблу подружку.

«Я часто пригадую, як Надя любила свою ранкову рутину вдома: прийти в дитячу кімнату, розбудити Полінку, поцілувати, а вона так солодко потягувалася, Надя дуже тішилася таким моментам. Тепер я наче тішуся за них обох, коли буджу сина до школи, і так згадую Поліну та Надію», – говорить Анастасія Мармизова.

9-річний Денис Котелевич

«Врятуйте брата. Ви не розумієте, таких, як він, немає!»

Анастасії Колчиній із Зеленодольська на Дніпропетровщині вагітність давалась важко. До 5 місяців був сильний токсикоз. Під серцем вона носила двох синів. Близнюки народились на кілька тижнів раніше від планової дати – 22 грудня 2012 року.

Першим на світ з’явився Руслан, за три хвилини – Денис. Через кілька днів Анастасію разом із синами виписали додому.

Невдовзі після народження дітей жінка розлучилася з чоловіком. Синами опікувалась разом із мамою. Настя одним немовлям займається, а бабуся Надія – іншим. Так братики один одного не будили, висипалися.

Хлопчики росли активними та гучними. У кілька місяців вони вже штовхалися під час ігор. Як подорослішали, мама віддала синів на футбол, в команді брати відбирали один в одного м’яча.

«А тренер їм кричить: «Брати, ви ж в одній команді! Що ви робите?». Любили змагатись між собою. Почне один прибирати у квартирі – другий теж хоче показати, що мені допомагає. На водосховище Денис та Руслан з вудками ходили – хто більше бичків для кішки наловить», – згадує Анастасія Колчина.

Хлопчики все робили вдвох. На дачі бабусі Надії мали маленькі лопатки, копали ямки для овочів, збирали помідори.

«Вдвох біля мене крутились. Денис – добрий-добрий. Разом із Русланчиком приносив мені квіти», – розповідає бабуся Надія Колчина.

Денис та Руслан любили кататись на велосипедах та самокатах й всілякі активності. Найулюбленіший урок у школі – фізкультура.

«На заняття ходили із задоволенням. Вчилися, як усі. Вдома роблять домашнє завдання і сміються-заливаються, від завдань дуже легко відволікались», – говорить мама Настя.

Брати обожнювали тварин і з нетерпінням чекали на прогулянки з подругою мами Іриною Домбровською. У жінки – хаскі Бос.

«Постійно питали: «Тітко Іро, як там Бос?». Ми, мабуть, щодня зустрічались і гуляли у сквері неподалік», – розповідає Ірина Домбровська.

Після 24 лютого, коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, мама разом із синами ховались по підвалах будинків. Реагували на кожну тривогу. Один з обстрілів Настя якось застала із Денисом вдома, а Руслан тоді був у бабусі Надії.

«Тільки в коридор із ним, як свист та бабах, свист та бабах. Тільки вушка йому встигала закривати», – пригадує.

Якось після обстрілів Денис запитав маму: «А буває таке, що коліна тремтять?». Вона зрозуміла, що дитина сильно боїться…

Цьогоріч влітку Денис із Русланом знайшли двох хворих цуценят, принесли їх додому. Одне – загинуло, а інше – вижило. Поки займались його лікуванням, воно якось і прижилось у родині. Хлопчики назвали тварину Кулею.

Третього вересня близнюки гуляли в сквері, що поряд із житловими будинками. Були з мамою, бабусею та її подругою Іриною Домбровською. Поряд крутились Бос та Куля.

«Вкотре проїхали танки, у них сиділи брудні такі, змучені солдати, наші захисники. Ми їм помахали. Мама моя їх перехрестила. Дорослі сиділи, розмовляли на лавочці, а діти бавились із собаками», – згадує Анастасія Колчина.

Раптово у сквер та прилеглі вулиці почали прилітати снаряди із реактивних систем залпового вогню. Вони лягали у шаховому порядку. Дорослих із лавочки відкинуло вибуховою хвилею. Почали бігти військові, кричали, щоби всі лягали на асфальт та прикривали голову.

У ці миті Анастасія намагалась знайти Дениса.

«Рукою намацувала простір навколо себе. Він був біля моїх ніг. Я до нього: «Деня, Деня…», а він мовчить. Хоч говорили лежати, та я почала повзти до сина. Поряд кричав Руслан», – згадує обстріл Анастасія.

Деня мовчав. Коли мама до нього доповзла, побачила кров на шортах. У тілі хлопчика було кілька глибоких ран від уламків снаряда. Сім’ю відвезли в лікарню.

Всю дорогу Настя розмовляла з травмованим сином:

– Деню, мама тебе любить. Ти чуєш мене?

Він кивав. Брат Руслан плакав: «Краще б по мені влучило, я більший, ніж він».

Спочатку родину відвезли у лікарню до Апостолового. Там Руслан постійно повторював, що його брат не помре, а Анастасія не розуміла, чому її син має померти…

З Апостолового дитину скерували до лікарні Кривого Рогу. Там пораненого Дениса забрали на операційний стіл. Минуло 40 хвилин. Лікар попросив Анастасію зайти, а Руслана – залишитися. Так жінці сказали, що її син помер.

«Забіг Руслан і почав трясти лікаря за плечі. На підлогу впав, кричав: «Врятуйте брата. Ви не розумієте, таких, як він, немає!», – говорить Анастасія Колчина.

Відео того обстрілу:

Бабуся Надія та мама Анастасія ходять на могилу Дениса кілька разів на тиждень. Напередодні Святого Миколая бабуся віднесла на цвинтар загиблому онукові солодощі та подарунки, а вночі поклала під подушку по шоколадці: одну – Руслану, іншу – Денису.

«Ми до Дені ставимось як до живого. Щоб він не сумував, що забутий», – розповідає Надія Колчина.

22 грудня – на день народження близнюків – могилу Дениса прикрасили кульками. Поставили там і ялинку – до новорічних свят.

«Один день народження на двох. Спочатку в церкву, потім на кладовище, потім додому… Русланчик каже, що без Дені скучно, такого дня народження ще не було. Він дуже сумує за братиком, проситься піти до нього. Присилає собі смайлики з його телефона», – каже Анастасія.

Напередодні обстрілу, пригадує мама, Денис спитав її:

– Навіщо ти нас народжувала?

– Щоб любити.

– А ти нас навіть за мільйон нікому не віддаси?

– Звичайно, ні!

«Не втримала його… Зараз дивлюсь на Русю – і розумію, як сильно Дениса не вистачає…», – каже Анастасія.

22 грудня Денис Котелевич мас святкувати свій перший ювілей – 10 років.

15-річний Богдан Дордик

«Він був надійною підтримкою родині»

Богдан Дордик став першою дитини Ольги з Білопілля, що на Сумщині. Хлопчик народився 22 червня 2007 року.

Богдан став старшою дитиною серед дітей Ольги, після нього народились Вадим, Дмитро та Діана. Найбільше хлопчик радів сестричці, багато допомагав мамі з нею, няньчив.

У школу Богдан ходив із задоволенням. Любив уроки інформатики, фізкультури та музики. А от під час пандемії вчитися онлайн йому не подобалося. Мамі доводилось змушувати сина долучатись до віртуальних занять.

Родина мала невелике господарство – корів та курей. Богдан допомагав доглядати за ними. Сам мрія стати фермером та вирощувати коней.

«Він був спокійний такий, не ображав нікого. Ані в місті, ані в школі про нього ніхто нічого поганого ніколи не говорив», – згадує Ольга Лапченко.

Богдан мріяв про велосипед. На нього збирали гроші усією родиною. Мрія здійснилася вже під час повномасштабної війни – кілька місяців тому нарешті вдалось купити підлітку велосипед. Хлопчик їздив на ньому щодня.

Обстрілів, кажуть родичі, зовсім не боявся. Мамі Ользі доводилося вмовляти його спускатись у підвал.

«Я йому казала: «Коли їдеш на велосипеді, та щось летить, злізай та падай у ямку, щоб уламки не зачепили». А він мені відповідав: «Може, на себе ще землю накидати?». Зовсім не розумів небезпеки», – говорить Ольга Лапченко.

Жінка думала продати корову та виїхати з чотирма дітьми із Білопілля за кордон. Але Богдан уперся – місто покидати не хотів. Ольга не могла залишити старшого сина, так вони й продовжували жити на Сумщині.

30 листопада зранку Ольга разом із найменшою донечкою Діаною була у лікарні, дитина пошкодила руку. Близько 8:50 Богдан подзвонив мамі – містом лунали вибухи, він був не вдома. Росія обстрілювала Білопілля із самохідної артилерійської установки.

«Я йому запропонувала їхати до мене у лікарню сховатись, або піти в інше укриття. Син відповів, що зараз швидко поїде додому. Я знала, скільки йому треба на це часу. Почала дзвонити, коли Богдан вже мав бути вдома. Слухавку він не брав і не передзвонював», – говорить Ольга Лапченко.

Хлопчик не встиг доїхати до дому. Уламки снаряда наздогнали Богдана за кілька метрів від будинку.

«Бабуся забрала дітей в погріб, а він трохи не встиг. Мені подзвонили, сказали, що хлопчик загинув. Я йшла на місце, думала, може, ще є якась надія. Може, живий? Але потім побачила його червону курточку…», – розповідає хрещена Богдана Марина Омельченко.

Богдана Дордика поховали у Білопіллі. Мама Ольга часто ходить на могилу сина, іноді бере з собою молодших дітей: «Я розумію, що живою біля нього не ляжу… Та в мене троє дітей. Куди дінуться сини та донька, якщо мене не стане?», – каже Ольга.

Відео про Богдана:

На фейсбук-сторінці школи, у якій вчився Богдан, згадали про загиблого підлітка: «Він був вихованим, відповідальним, добрим, щирим, товариським учнем, надійною підтримкою родині. На жаль, ворожий снаряд забрав його останній дзвоник, випускний, майбутнє…»

Велосипед, на якому загинув Богдан, та про який так мріяв, Ольга вирішила зберігати в домі – у пам’ять про старшого сина.

9-річна Анна Соколова

«Розв’язувала задачі, а поряд на чернетці – малювала комікси»

Олександр та Яна з Маріуполя одружились у 2009 році, у вересні 2012-го в молодого подружжя народилось немовля. І дружина, і чоловік хотіли саме донечку – так і сталося. Дівчинку назвали Анною.

Анюта росла спокійною. Яна сама справлялась з усіма дитячими клопотами, поки Олександр, який був моряком, вирушав у відрядження.

«З роками в доньки почав проявлятися характер, схожий на мій. Аня росла норовлива та уперта», – говорить мама Яна Соколова.

У чотири роки дівчинку віддали на малювання, адже бачили у дитини хист до творчості.

«Аня була талановитою, вона не перемальовувала, а сама створювала образи», – розповідає тітка Ані Катерина Прошина.

Творчі задатки в Ані зауважила й Марина (співрозмовниця побажала залишитись анонімною. – ред.), її донечка Уляна була подружкою дівчинки.

«Вони спочатку разом ходили в один садочок, а потім навчалися в одному класі. Їм між собою було дуже цікаво. Займалися всім – від вишивання до малювання. Скільки пам’ятаю, Аня постійно щось малювала», – каже Марина.

Також Аня ходила на танці. А в першому класі сама записала себе у модельну школу.

«По класах ходили пропонували дітям таку можливість. Аня записалася, а вдома мені про це сказала. Дала папірець з номером вчителя: «Набереш – заповниш анкету», – пригадує Яна.

Ані подобалося ходити до школи, навчання давалося легко. Полюбляла природничі науки та математику. «Могла сидіти розв’язувати задачі, а поряд на чернетці – малювати комікси», – розповідає про донечку Яна Соколова.

Дівчинці подобалось також працювати з комп’ютером. Мама Яна пообіцяла – коли Ані виповниться 10 років, запише її на уроки програмування. Однак…

24 лютого Яна з Анею залишались у Маріуполі. Тато Олександр у цей час був у рейсі. Через постійні обстріли жінка почувалася розгубленою. Не знала, що робити: як виїздити, куди?

Квартира родини була розташована недалеко від «Азовсталі». «Після перших прильотів у сусідні будинки ми спали в коридорі – за правилом двох стін. Ще кілька днів після 24 числа у нас зберігалась вода, світло, зв’язок, ми спілкувались з друзями, ходили в гості», – розповідає Яна Соколова.

З 5 березня у Маріуполі внаслідок російських обстрілів не стало ні тепла, ні води, ні електрики, ні газу. На подвір’ї, коли готували їсти, Яна познайомилась із сусідами з її будинку. Пара мала донечку, на рік молодшу за Янину, яку теж звали Аня. Родини тримались одна одної – ночували разом, разом ховали дітей.

«Я пояснювала донечці, що ми можемо померти будь-якої миті… Що маємо бути обережними. Моя Анютка залишалась абсолютно спокійною, навіть заспокоювала молодшу дівчинку», – говорить Яна Соколова.

Родини двічі намагались виїхати з Маріуполя. «Першого разу наше авто на мосту розвернули військові, сказали, що обстрілюють центр міста. Пізніше в мою автівку влучив снаряд… Вдруге ми виїздили на машині сусідів, але її із нами всередині обстріляли. Кулі влучили в колеса, на спущених шинах ми повернулись додому. Нам розповіли, що люди евакуюються на окуповані території, що можна було берегом дійти пішки», – каже Яна.

Родини готувались до цього варіанту. Зібрані речі були постійно напоготові. Та 19 березня ворожий снаряд влучив поряд із будинком, де вони переховувалися у квартирі. Там вирвало вікно та двері. На одну ніч сім’ї спустились у необлаштований підвал. Яна рахувала прильоти – за день їх було 17. По їхньому будинку та по сусідніх.

«За сильною вібрацією у підвалі я розуміла, коли прилітало саме до нас», – говорить жінка.

Разом з родинами переховувалась бабуся із двома чоловіками-онуками. Яна лежала поряд з Анею. Прислухалася до того, що відбувалось на поверхні.

Близько четвертої ранку вона побачила, що зверху почав сипатися шлак. Неусвідомлено жінка підтягнула під себе ноги. У цей момент кілька плит перекриття підвалу впали просто на людей.

«Дві третини лягли пластом, а одна третина – кутом, сперлася на стіну. Утворився трикутник, під яким була я, а Ані затиснуло ноги нижче колін», – каже Яна.

Мама кинулась допомогти донечці, але витягти її самотужки з-під завалу не могла. Дитина ще була притомна. Також живою була донечка сусідів. А от її батьки загинули під плитами, як і бабуся з онуками.

Молодшу Аню Яна витягла на поверхню та віддала сусідам. А сама вирушила по допомогу. На її прохання двоє чоловіків спустились у підвал до Яни, але їхні спроби теж були марними. Зрушити плити, що притисли дівчинку, було неможливо.

Люди вилізли з підвалу на поверхню, Яна побігла шукати ще когось, хто б міг допомогти. У цей момент весь п’ятиповерховий будинок обвалився.

Будинок повністю зруйнували російські снаряди.

Аня та інші люди так і залишились похованими в підвалі. Яна каже, що в сусідніх під’їздах в укриттях теж привалило людей. Знає щонайменше про двох жертв.

«Я хотіла повернутись до будинку, але знайома сусідка просто схопила мене та сказала, що зараз ми йдемо на евакуацію. Була боса, мені знайшли якісь чоловічі кросівки. Так мене ця жінка і повела за собою. Я мала лише наплічник із документами, все інше – залишилось у будинку», – розповідає Яна Соколова.

Жінка пройшла російську фільтрацію, виїхала за кордон. Чоловікові про втрату єдиної доньки сказала, як тільки з’явився мобільний зв’язок. Олександр дуже важко переніс звістку про загибель Ані, але поряд були люди, які його підтримували.

Мама Яни, бабуся Ані, до останнього залишалась у Маріуполі. Вона стежила, щоб її онуку дістали з-під будинку. Понад два місяці тіло дитини лежало під завалами. Нарешті наприкінці весни будівлю розібрали, звідти дістали загиблих. Аню Соколову поховали 30 травня – на земельній ділянці родини, відспівували дитину дистанційно.

Нині Яна Соколова у Польщі. Від доньки у неї залишився лише телефон, який зберігався у її наплічнику…

«Не буває ані дня, щоб ми у родині не згадали про це все. Щодня думаємо: а як було би, якби цього не сталося? Якою була б зараз наша Аня?», – говорить тітка Катерина Прошина.

Радіо Свобода спільно з платформою пам’яті Меморіал вже опублікувало 16 історій історії загиблих внаслідок російської агресії українських дітей.