(Рубрика «Точка зору»)
Це була моя остання безтурботна ніч у Криму. Прокинувся я, як зазвичай, о пів на сьому, хоч напередодні ліг пізніше – після грандіозного драматичного і, водночас переможного для прихильників євроінтеграції та єдності України, мітингу під стінами Верховної Ради автономії адреналін зашкалював.
Тільки-но увімкнув комп'ютер, зателефонував колега, кримський кореспондент «Дня» Микола Семена: «Ти у Фейсбуці читав Чубарова? Глянь, хтось захопив Раду і Совмін! Я виїжджаю...»
Додзвонитися до Рефата Чубарова було важко – телефон постійно був зайнятий, але зрештою він коротко переповів, що написав у своєму пості і сказав, що скликає Меджліс, дипломатично закликав до зваженості.
Зателефонував Леоніду Пілунському, депутату Верхоної Ради АРК і одному з лідерів української громади Криму, але він слухавку не брав. Що ж, написав і відправив до редакції новину і поїхав у центр Сімферополя.
Ще на Куйбишевському кільці побачив скупчення тролейбусів, тому припаркував авто біля Палацу піонерів за кілька кварталів до центру. Дивно, але людей на вулицях було небагато.
За Совєтською площею почали з'являтися міліціонери, але чомусь всі офіцери і званням не нижче капітана.
Поблизу ЦУМу на перетині проспекту Кірова і вулиці Карла Маркса міліціонерів було більше і в бік Совміну Криму, над яким я помітив російський прапор, вже нікого не пропускали.
Журналістське посвідчення не допомогло, підполковник, якого я не знав, а він не представився, був невмолимим.
Але вулиця Маркса була вільна, тож я рушив нею до будівлі парламенту автономії. Підійшов майже впритул, але далі правоохоронці – з'явилися і нижчі чини – не пропустили, зміг лише сфотографувати російський прапор поруч з кримським на даху ВР Криму.
В глибині парламентського дворика виднілися «барикади», виставлені напередодні ввечері проросійськими активістами – будівельні піддони, бочки, якісь картонні коробки...
Міліціонери тут були в бронежилетах, касках і виглядали досить наляканими. Сперечатися з ними не став, бо побачив з іншого кута парламенту, зі сторони вулиці Жуковського, групу знайомих журналістів. Напряму пройти не зміг, тому пішов в обхід скверу Перемоги.
Поки йшов, відзначив появу в місті «ряжених» – російських козаків. Раніше розцяцькованих хрестами і лампасами «казаков» зустріти в Сімферополі було дивиною, хоч і траплялися зрідка на якісь російські свята.
А тут їх було неочікувано багато – тинялися і поодинці і групами, з «шашками» і з нагайками, напідпитку і зовсім п'яні.
Цього дня вони ще були чемними, а вже за день-два все більш впевненіше і нахабніше чіплятимуться до сімферопольців, перевірятимуть документи і навіть обшукуватимуть людей. А сьогодні, схоже, вони лише проводили рекогносцировку.
Поки йшов намагався додзвонитися до прес-служб кримської міліції, СБУ, прокуратури – глухо, ніхто слухавку не брав. Довгі гудки були відповіддю на дзвінок Пілунському, а в Чубарова – постійно зайнято.
Пресслужба парламенту автономії теж не відповідала, а її керівник Ольга Сульникова, коли я зателефонував на її мобільний, нічого толком сказати не могла.
Вона тільки повторювала тремтячим голосом: «Я не знаю, що відбувається, я не знаю...».
Телефонував ще кільком кримським депутатам – всі були поза зоною досяжності.
Відповів на дзвінок лише Сергій Шувайников – один з трьох депутатів від партії «Русское единство» у Верховній Раді АРК.
Знав його, як досить адекватного і послідовного політика, без шовіністичних замашок, притаманним його соратникам з партії. Називав він себе російським націоналістом, але не імперцем і ніколи не переходив межу розумного. Один час навіть співпрацював з командою Віктора Ющенка та кримським відділенням «Нашої України».
Того ранку Шувайников був на межі істерики. Він кричав у слухавку, що на штаб його «Конгресса русских общин Крыма» уночі напали «бандерівці з «Правого сектору». Такий висновок він зробив, бо нападники, розгромивши офіс, розмалювали тризубами всі меблі, покидали російські прапори та православні ікони на підлогу, обписали стіни гаслами «Слава Бандері!», «Смерть москалям!», «Україна понад усе!» тощо. І залишили записку, щоб він не голосував за зміну статусу півострова, пригрозивши смертю йому і його родині.
Сергій Шувайников з надривом кинув, що тепер обов'язково так проголосує і від'єднався. Додам, що справді проголосував «як треба». Вже після російської анексії Криму розслідування цього погрому не проводилося. Натомість Шувайников отримав дозвіл потрапити до нового «Госсовета Крыма» «першого скликання», а ще гарні посади радника кримського прем'єра і радника гендиректора «Черноморнефтегаза»...
На підході до перетину вулиць Жуковського і Рози Люксембург мені назустріч вийшла колона, як я зрозумів, проросійських активістів із Севастополя – з Андріївськими прапорами і прапорами радянського ВМФ, плакатами «Севастополь не сдается!» і «Севастополь-Крым-Россия», міцні, коротко стрижені хлопці і молоді чоловіки. Очевидно, йшли вони із залізничного вокзалу – зранку було кілька севастопольських електричок.
Одна з них, певно, привезла ще й групу бахчисарайців, вони відрізнялися від севастопольців своєю «різношерстністю». Від них відокремився знайомий мені хлопець – Костя Книрік, активіст з Бахчисараю і член двох десятків проросійських організацій, лідер «Союза евразийской молодежи Крыма», який, як сам мені розказував, раніше частенько їздив до Москви й околиць на різні тренінги і тренування.
Я інколи висвітлював їхні акції, зустрічався на прес-конференціях, спілкувався на політичні теми, дискутував на «круглих столах», отримував від нього якусь інформацією. Він був не єдиним проросійським діячем, з яким я вітався за руку. Такий собі розумний юнак, який цікавився політикою, але так специфічно.
Проте цього разу його як підмінили. Червоні палаючі очі, напружений, скривлений рот і пискливий від емоцій голос: «Ага!!! Ну что, Притула?! Таки наша взяла! Теперь тебе и тебе подобным – путь только за Перекоп! Вали сегодня же, или!..», – Книрік не договорив, бо з вулиці Карла Лікбнехта, де мала офіс «Русская община Крима», виступила ще одна проросійська колона, тож він перемкнув свою увагу на неї.
Дивно, але з цього боку міліція проросійських активістів не зупиняла, тож я просочився далі разом з ними.
Фронтом перед Верховною Радою Криму ставало все більше людей під російськими прапорами і з трикольоровими пов'язками на ліктях, прибували російські козаки і молодики в різноманітному камуфляжі.
Їх одразу шикували в коробки, які чоловіки з добре поставленими командирськими голосами розставляли по півпериметру перед будівлею парламенту. За кілька метрів уперед стояв ріденький міліцейський ланцюг. За ним виднілися такі ж ріденькі барикади.
Виглядало, що так оперативно тут зібралися переважно не місцеві, бо нікого із знайомих облич не відзначив, та й мене ніхто не упізнавав, хоч останнім часом був гостем майже усіх політичних ток-шоу на місцевих телеканалах і часто незнайомі мені люди, які цікавилися політикою, віталися і зупиняли, щоб поспілкуватися чи посперечатися – що б там не було, але Сімферополь таки був «великим селом».
Поштовхавшись і послухавши, що говорять присутні, зрештою, натрапив на соратника першого й останнього кримського президента Юрія Мєшкова, колишнього депутата від Блоку «Росія» Вадима Мордашова, якого я знав понад 20 років і з яким теж був у рівних стосунках. Але тут він був не стільки агресивним, скільки якимось зловтішним: «Ну-ну, теперь вам все припомним! Забирай своих детей и умативай отсюда!..»
Я на всяк випадок відійшов до колег-журналістів, які зібралися неподалік парламенту. Вони гуртувалися довкола власкора «Нового» Олега Крючкова.
Той був «на взводі», голосно говорив, розмахував руками, видно було, що йому подобалася ситуація. Періодично повторював одну й ту ж фразу: «Похоже, мы завтра проснемся в совсем другой стране».
Я тоді ще не знав, що незадовго до цих подій його включили до прес-туру в Грозний, з зупинкою в Ростові-на-Дону, що організував «міжнародний медіа-клуб «Формат А-3» - російський медійний проєкт, який просували російські спецслужби для журналістів із пострадянського простору.
У Криму проєкт вела відома проросійська журналістка Юлія Вербицька і в останній перед окупацією Криму роки в його рамках проводилося багато заходів – як зустрічей з російськими політиками та пропагандистами в Сімферополі і Севастополі, так і поїздок кримських журналістів до Москви та інших російських міст. Кейс Крючкова після його зустрічей в Ростові був дуже показовим.
Уже за кілька днів він очолив прес-центр проросійських заколотників, організований в приміщенні захопленої «самообороною» і російськими спецназівцями ДТРК «Крим». А за кілька років «здав» журналіста Миколу Семену ФСБ Росії, вказавши на нього як на можливого автора Крим.Реалії, а потім отримав посаду керівника тієї ж державної телерадіокомпанії «Крим».
Дещо раніше кілька журналістів спробували підійти до вхідних дверей парламенту автономії, але тільки-но підійшли до барикад, як нападники жбурнули їм під ноги шумову гранату. Тож поки колеги відходили і ми обговорювали цей інцидент, нашу увагу привернув дивний розхристаний, в розтягнутому светрі, тип, який підійшов до журналістів і заявив, що бачив людей, які забарикадувалися у Верховній Раді. Він назвався Леонідом і сказав, що чергував уночі разом з іншими проросійськими активістами на «барикадах» біля Верховної Ради Криму, коли її захопили озброєні люди.
За словами чоловіка, їх було близько пів сотні, зброї в них «дуже багато» і вимагають вони референдуму про статус Криму, а себе називають «росіянами із Севастополя». Він дуже яскраво розповідав, як допомагав їм носити «ящики с боеприпасами» та які вони «бойцы-молодцы». Додам, що ніколи раніше цього «Леоніда» ні я, ні мої колеги, серед нечисельних місцевих проросійських активістів бачили. І пізніше про нього теж не було нічого чути.
І це за умов, що «ветеранов русской весны» потім на всіх російських каналів було хоч греблю гати і всі вони, подзенькуючи медалями «За воссоединение Крыма», «За защиту Крыма», «За оборону Крыма» тощо, розповідали як «отстаивали Крым от Правого сектора», а ось цей цінний кадр, справжній свідок історії, зник, канув у Лєту, як і ті незнайомці, яким він допомагав.
Знову телефоную, і знову до Ольги Сульникової, де-факто прес-секретаря голови Верховної ради АРК Володимира Константинова. Формально ж вона була начальником інформаційно-аналітичного управління секретаріату кримського парламенту.
Пройшло не більше години з нашої останньої розмови, але зміна тональності була відчутна: безбарвним голосом вона холодно відповіла: «Володимир Андрійович працює на місці, готує позачергову сесію». Як потрапити на цю сесію? – це моє питання залишилася без відповіді, Сульнікова відключилася. Це була остання наша розмова – потім вона просто не брала слухавку, на СМСки не відповідала. Згодом вона стала депутатом «Госсовета» від «Единой России» й отримала посаду заступника керівника Секретаріату російського парламенту Криму.
Щоб нормально передати інформацію, фото і відео до редакції — зайшов у хол Головпоштамта, він якраз навпроти скверу, що поруч з парламентом. Поки передавався, біля Верховної ради Криму сталися помітні зміни.
Коли повертався в очі одразу кинулася фігура військового біля входу у внутрішній двір парламенту. Він був одягнений у сучасну військову камуфляжну форму-«цифру» зеленого кольору. Обшитий шолом з окулярами, на обличчі – в'язана маска, що відкривала лише очі і рот, наколінники і налокітники, рація, гранати на поясі, там же ніж, у руках в напіврукавичках – легкий кулемет.
Разом з тим, жодних розпізнавальних знаків – шевронів, значків, личок чи зірочок... Як виявилося, він, а за ним ще кілька таких «зелених чоловічків», охороняли бічний вхід до парламенту, куди зайшли кілька людей у цивільному.
Здалеку упізнав лише одного – депутата Олександра Мельника. Вже потім дізнався – звозили депутатів на «позачергову сесію», про яку проговорилася Сульникова.
Я був просто шокований, можливо тому одразу витягнув фотоапарат і посунув прямо до «зеленого чоловічка». Я тільки підняв фотоапарат трохи вище грудей, як цівка дула вже дивилася в мій бік, якраз на рівні обличчя. «Стоять!!! Отойти! Не снимать! Стрелять буду!!!»
На мене ще не раз наводили зброю «зелені чоловічки»
Наступні кілька днів на мене ще не раз наводили зброю «зелені чоловічки»: в заблокованому росіянами Сімферопольському аеропорту, на вулиці Павленка біля заблокованого штабу бригади берегових військ ВМС України, біля КПП однієї з частин цієї бригади в Перевальному, теж заблокованої російськими військовими...
На Чонгарі в травні це вже був російський ОМОН, а востаннє – в грудні 2014 пересмикував затвор автомата і цілився російський прикордонник-феесбешник, коли я реально утікав з Криму.
Пригнувши голову, тиснучи на повний газ свого «Дастера», завантаженого речами першої необхідності, і чекаючи пострілу в спину, я летів «нейтральною» смугою до рятівного українського КВПП «Чаплинка», але це вже інша історія...
Я побував ще й під прицілом великокаліберного кулемета
А саме цього дня я побував ще й під прицілом великокаліберного кулемета. Тільки-но в мене пройшли дрижаки в колінах від такої гостинності «зеленого чоловічка», як зателефонувала дружина – знайомі повідомили їй, що бачили російську техніку, яка висувалася в бік Сімферополя з аеродрому Чорноморського флоту Росії неподалік міста. Миттю побіг до машини і рвонув у селище Гвардійське, де розташована російська авіабаза.
Колону БТРів побачив на околиці селища. Припаркувався на узбіччі і побіг ближче, щоб сфотографувати.
Якраз в процесі, башта одного з бронетранспортерів з намальованим хвилястим триколором повільно повернулася у мій бік, а дуло гармати-кулемета не менш граційно опустилося вниз, свердлячи металевим поглядом мої ноги. Мої плани запитати хлопців, чиї вони будуть і що вони тут роблять, довелося змінити...
Зрештою, того ранку змінилося все моє життя, життя моєї родини, друзів, колег. Змінилися долі всіх кримчан, та й решти українців.
Після цього дня, ще довгий час, зранку прокидаючись, я все сподівався, що це – лише жахливий сон і реальність нового дня буде іншою. Але це був, на жаль, не сон... Це була справжня окупація Криму і справжня війна проти України, а 27 лютого 2014 року – їхній перший день.
Володимир Притула – у лютому 2014 року кримський власкор Української редакції Радіо Свобода
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
Форум