10 років тому з окупації Криму почалася російська агресія проти України. Про кримські події «Історична Свобода» говорила з виконавчим продюсером проєкту «Крим. Реалії» Володимиром Притулою, який 10 років тому був кримським кореспондентом Радіо Свобода.

– Як розвивалися події в Криму напередодні російського вторгнення?

– Якщо говорити про напередодні, то 19 лютого – це річниця входження Кримської області до складу УРСР. Тоді під тиском української громадськості (це було 60-ліття) президент Янукович видав указ про відзначення.

Очікували, що 19 лютого кримська влада проведе якісь урочисті заходи. Але на тлі подій в Києві – сутички на Майдані, жертви з боку майданівців і загиблі кримські силовики (тодішня кримська влада особливо наголошувала, що «вбивають кримчан на Майдані») – особливих урочистостей не було.

Відбувся невеликий мітинг перед Верховною Радою проросійських сепаратистів, які закликали не святкувати річницю приєднання Криму до України. Відбулася сесія кримського парламенту, на якій лунали різні політичні заяви, але без жодних рішень. Кримський спікер Володимир Константинов достроково її закрив і пообіді 19 лютого полетів до Москви.

Якщо говорити про атмосферу в Криму на той час, то вона була дуже напружена і нервова. Багато кримських силовиків перекинули до Києва, де вони відіграли помітну роль у боротьбі з Євромайданом. Місцеві регіонали виступали з різкими антимайданівськими заявами.

Крім того, за кілька місяців до анексії почалися заяви з боку кримської влади про те, що нам нічого робити в одній країні з Західною Україною, що треба Галичину відділити, ізолювати, бо це щось страшне, там «фашисти».

Не говорили про те, що Крим виходить зі складу України, але говорили, що треба ізолювати Галичину. Тому атмосфера була досить напружена. Причому, якщо в Сімферополі це публічними акціями мало виражалося, то в Севастополі почалися мітинги більш-менш масові.

І там вже досить різко лунали заклики про від’єднання від України і приєднання до Росії. З’явився так званий «народний мер», почали вимагати припинити діяльність органів української влади. У Севастополі ситуація була набагато гостріша і складніша.

– На сумнозвісній російській кримській медалі як початок операції позначено 20 лютого 2014 року. Але ж захоплення органів влади в Сімферополі російськими військовими сталося в ніч з 26 на 27 лютого. Російське втручання з 20 лютого якось позначилося чи все стало помітним тільки в ніч з 26 на 27 лютого?

– Якщо повернутися назад, то можна знайти факти початку вторгнення. Тому що почалося перекидання російських військ через Керченську протоку.

Почали завозити козаків, російські військові частини посилюватися, великі десантні кораблі РФ з особовим складом заходили в Севастополь.

При цьому росіяни запевняли, що все це пов’язано з ситуацією в Сирії, ніяк не акцентуючи на ситуації в Україні.

А 20 лютого в Москві відбулися зустрічі кримського спікера Константинова зі спікером Держдуми Сергієм Наришкіним. Про що вони говорили, він так і не розповів. Обіцяв, повернувшись, зустрітися з журналістами і розповісти, але так і не розповів. Про те, що на нього тиснули, потім розповідав Рефат Чубаров та інші депутати. Константинов приїхав із бажанням скликати позачергову сесію, на якій, очевидно, мали ухвалюватися рішення сепаратистського толку.

– А як себе поводили представники української влади до і після 27 лютого?

– Уже 20 лютого в Москві пролунали заяви Костантинова, що якщо буде зміна влади в Києві, то Крим від’єднається.

І хочу сказати, до честі Анатолія Могильова, тодішнього глави уряду Криму від регіоналів, він це засудив досить різко.

Виступили керівники СБУ і казали, що політики, які будуть закликати до порушень територіальної цілісності України, будуть відповідати. Але ми вже бачили, як посипалася оця президентська вертикаль у Севастополі.

Там глава міськдержадміністрації Володимир Яцуба подав у відставку і поїхав. Він був призначений президентом на відміну від, скажімо, прем’єр-міністра Криму. Посипалася і міська рада.

Після того, як 27 лютого стало відомо, що уряд і парламент захопили так званими «зелені чоловічки», тобто ми вже знаємо, що це були російські диверсанти, то знову-таки: Могильов почав щось робити – скликав кризовий кабінет у главку міліції, куди прийшли місцеві керівники СБУ і МВС, деякі депутати прийшли, а Константинов навіть не прийшов на це засідання.

Але Могильов, певно, швидко зрозумів, що ситуація виходить з-під контролю.

Коли 27 лютого нелегітимна сесія Верховної Ради Криму, на якій не було необхідної кількості депутатів, меншістю голосів главою кримського уряду призначила Сергія Аксьонова, то Могильов не оскаржив це рішення, а відразу склав з себе повноваження. Все це відкрило дорогу до російської окупації і анексії.

– Після захоплення кримського парламенту російськими спецназівцями (свою належність до Росії вони попервах не виказували, але це було зрозуміло) як змінювалася позиція депутатів? Наскільки добровільно вони йшли до захопленої озброєними людьми будівлі?

– Російські бойовики і керівництво кримського парламенту, яке, очевидно, пішло на змову з ними, закрили журналістам доступ до Верховної Ради АРК. Спочатку взагалі нікого не пускали, а потім – тільки окремих, які були під контролем російських спецслужб.

І тому ми не можемо напевно сказати, скільки було депутатів у Верховній Раді Криму на час скликання цієї сесії. Зі свідчень тих депутатів, які там були присутні, більшості не було.

Не було 50 людей, було 47, з яких більшість привели туди фактичною силою: або морального шантажу, або під примусом. Особисто бачив, як кілька депутатів заходили з бокового входу у супроводі невідомих людей в цивільному.

А вже як там голосувати, якщо поруч стоять люди з автоматами, навіть якщо ти не хотів би голосувати?

– Отже, все відбувалося з дуже сумнівною легітимністю. З огляду на це, чи були перспективи почати антитерористичну операцію в Криму?

– На жаль, не можу відповісти на це запитання компетентніше, ніж це можуть сказати посадовці і силовики, які на той час займали відповідні посади.

Звичайно, правоохоронні органи України були деморалізовані після того, що відбулося на Майдані, після загибелі сотні людей. Причому, як з одного боку, так і з іншого. Деморалізація була величезна. Тому навряд чи це могло бути. Пам’ятаємо, що президент Янукович втік! Головнокомандувач!

– На той момент уже Олександр Турчинов виконував обов’язки президента.

– Звичайно, але був втрачений час. Відомо, що 25-27 лютого займалися кадровими питаннями. Це теж важлива річ. Треба було призначити міністрів оборони і внутрішніх справ, ні інші ключові посади.

Звичайно, на це треба було потратити певний час. Але те, що силові структури в Криму фактично були деморалізовані і розпалися, перестали бути чимось бойовим, то це 100%.

– Українська армія готова була діяти?

– Цілком припускаю. Я тоді спілкувався з командиром берегових військ Ігорем Воронченком.

Знаю, що через моїх знайомих він передавав прохання зустрітися із Рефатом Чубаровим.

Був готовий передати під охорону кримських татар склади зі зброєю. Знаю, що він звертався безпосередньо до свого командування.

В усякому випадку, він про це говорив, і це говорили люди, які з ним зустрічалися. Але це не було реалізовано.

Цілком припускаю: якщо більш рішучою була би позиція Києва, зокрема Міноборони, можливо, ЗСУ інакше діяли б.

Тому що попервах вони готові були вийти і застосувати зброю проти терористів, які захопили будівлі органів влади. Та чим більше спливало часу, тим більша була деморалізація вже і ЗСУ. З ними працювали російські посланці-засланці підкупом і погрозами, різними обіцянками примушували скласти зброю.

– У Криму були великі склади зброї та боєприпасів. Чому, принаймні, цю зброю не роздали кримським татарам або просто не знищили ці склади? Адже у тому ж році ця зброя почала стріляти на Донбасі!

– Цього, на жаль, ніхто не очікував. Це насамперед. Думаю, для абсолютної більшості як в оточенні Януковича, так і того керівництва, яке взяло владу після його втечі, це було зовсім неочікувано. Не вистачило політичної волі, відповідальності, можливо, передбачливості. Тому, на жаль, таке склалося.

З іншого боку, ми не знаємо, як би хто діяв у цій ситуації на місці того ж Воронченка. Він намагався політично вплинути на ситуацію. Достеменно не знаю позиції Рефата Чубарова. Можливо, буде у вас можливість, запитайте: чи був він готовий перебрати на себе якісь такі речі зі зброєю?

Крім того, з точки зору тодішнього українського законодавства, це було би, вочевидь, сумнівно. Звичайно, якби врятували Севастополь, Крим. Сімферополь, то тоді інакше на це дивилися б. Але на той час брати зброю далеко не всі були готові. Тому, очевидно, цим і закінчилося.

– Десять років тому просто лавиноподібно російська вакханалія Крим накривала. Щодня вона ставала чим більш інтенсивнішою. Українські патріоти як себе відчували? Їхній виїзд з Криму був якимось чином організований чи кожен виїздив як міг?

– Ситуація, яка виникла в Криму наприкінці лютого показала, що там є громадянське суспільство і багато політичних українців.

Тоді чимало етнічних українців підтримали сепаратистів, а натомість політичні українці різних національностей виступили досить рішуче проти російської окупації та сепаратизму.

Сколихнув це суспільство Євромайдан.

У перші дні Євромайдану в Києві почалися акції на його підтримку в Севастополі, Сімферополі, в регіонах Криму. Переважно молоді люди, студенти виходили. Але не тільки студенти – люди різного віку і різної національності.

А коли постала реальна загроза українській державності й територіальній цілісності, то тисячі людей вийшли. Спочатку сотні, а потім тисячі людей. Молоді і старші люди, бабусі з дідусями, вийшли на мітинги проти російського вторгнення.

На мітинги біля пам’ятника Шевченка в Сімферополі кілька тисяч збиралося. Трошки наївно – «Ми за мир!», «Ми проти війни!», білі кульки випускали в небо. Але це давало можливість людям проявити себе і показати, що вони проти російської окупації.

Десятки тисяч вийшли на жіночий спротив 8 березня. Практично в кожному населеному пункті вийшли жінки під гаслом «Жінки за мир! Ми проти війни!». Але всі розуміли, що це проти збройної окупації Росії. І це десятки тисяч людей. Жінки були обличчям цієї акції, чоловіки охороняли. І це показало, що в Криму є українське політичне суспільство.

Звичайно, все це було розгромлено. Росіяни повністю захопили Крим і витіснили українських військових.

Коли почалася евакуація українських військових, то посилилися репресії, залякування і викрадення активістів. Тому, звичайно, почався виїзд. Ніякого централізованого виїзду не було. Кожен виїздив, як міг.

Хтось утікав, кидаючи все, беручи тільки документи. Росіяни, коли повністю встановили контроль над Кримом, залякували кримських активістів, але давали можливість виїхати. Витісняли людей. Упродовж 2014 року десятки тисяч людей були змушені покинути Крим саме через політичні переслідування.

– Для розуміння тих подій, як усе було організовано, важливо зрозуміти: чому росіяни після окупації тричі змінювали дату так званого «референдуму» і питання, які на нього виносили? Спочатку йшлося про травень, потім про квітень, а потім переграли на березень. І питання так само радикально змінювали.

– Думаю, вони побачили, що в Криму є спротив, і якщо затягувати, то цей спротив може наростати. Кримчанам можуть допомогти з інших регіонів.

Побачили, що українська влада не посипалася повністю, не почався хаос, не відбулося від’єднання Галичини.

Попервах місцеві проросійські сили наголошували на від’єднанні саме західноукраїнських областей. Адже в якийсь момент у лютому 2014 року фактично була оголошена недієвість українських законів на цих територіях. Звичайно, йшлося про те, що це був спротив Януковичу і владі регіоналів. Але в Криму це інтерпретували як прояв сепаратизму, дуже гостро і зацікавлено сприймали.

– Тобто на цьому акцентували?

– Так, на цьому акцентували. Очевидно, в Москві розраховували, що Україна посиплеться: Галичина від’єднається – там створять щось своє, на Сході щось заявлять, у Києві буде хаос…

Коли всі побачили, що вдається українську владу стабілізувати, що легітимні органи влади в Україні залишаються – Верховна Рада продовжує діяти, створений новий уряд, є в.о. президента – очевидно, що почали прискорювати цей процес підготовки до «референдуму».

Спершу 25 травня дату поставили, потім у квітні, зрештою, призначили на 16 березня. Нашвидкуруч це все склепали і провели цей так званий «референдум». Це прояв, з одного боку, невпевненості, з іншого – результат того, що їм вдалося захопити кримську владу по всій вертикалі та пришвидшити цей процес.

– Окупація Криму – це більше експромт, імпровізація з боку росіян чи щось ретельно продумане, прораховане і завчасно сплановане? Чи в якійсь мірі те, а в якійсь – інше?

– Думаю, цей план, очевидно, вже був у Кремля.

Вперше подібні наміри були озвучені в 2007 році в мюнхенській промові Путіна. Напрямок був зрозумілий. І коли відбулася війна в Грузії у 2008 році, відразу ж почали говорити, що Крим наступний. Думаю, це розуміли і в Києві, і на Заході.

Цілком припускаю, що готувався план дезінтеграції та розвалу України на кінець 2015 року, коли мали відбутися чергової вибори президента України. Судячи з усього, в Москві розуміли, що Януковичу не вдасться переобратися – буде новий Майдан, і це буде привід для дезінтеграції України.

Очевидно, до цього якраз і готувалися: запускали, що на «Галичині інші люди», нехай вони від’єднуються. Але Євромайдан сплутав ці карти і довелося міняти сценарій: зосередитися на Кримові, а потім на Донбасі.

У Криму їм вдалося, тому що там були російські війська – Чорноморський флот.

Очевидно, задіяли «план Б», який трошки йшов експромтом. Не всі в Криму розуміли це. Але частина людей у кримській владі, очевидно, були посвячені у ці плани. Наприклад, молодий віцепрем’єр кримського уряду Рустам Теміргалієв вже тоді прямо говорив: чекайте, будуть зміни, готуйтеся. Він із відомої проросійської родини, пов’язаної з Татарстаном.

– Тобто не кримських, а волзьких татар?

– Так, напевно, волзьких. Очевидно, саме їхні інформаційні структури, якими вони володіли в Криму, дуже-дуже прописували російське майбутнє Криму, починаючи, мабуть, з осені 2013 року.

– Отже, план був, але довелося його по ходу перепрацьовувати?

– Судячи з усього, це так. І знайшлися люди, які допомогли це реалізовувати в Криму. Проте вони не змогли це зробити самотужки, і тому Москві це довелося робити силовим шляхом.

Очевидно, правий Рефат Чубаров, який казав, що мітинг у Сімферополі 26 лютого зірвав плани мирним шляхом перевести Крим зі складу України до складу Росії.

Відтак довелося задіяти російські збройні сили і військову анексію. І ми знаємо, що відтоді 27 лютого в Росії – день сил спеціальних операцій. Як то кажуть, «совпадение? – не думаю!».