Доступність посилання

ТОП новини

«Борщова війна»: ще раз про український борщ та російську ложку


Структура ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) у липні 2022 року внесла український борщ до переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини людства, яка потребує охорони.
Структура ООН з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО) у липні 2022 року внесла український борщ до переліку об’єктів нематеріальної культурної спадщини людства, яка потребує охорони.
(Рубрика «Точка зору»)

Кожному, хто стежить за розвитком подій навколо українського борщу, має бути зрозумілим: мова піде про давню національну страву України та нездоровий апетит на неї у Росії, яка впродовж віків абсорбує те, що їй не належить.

Вустами речниці МЗС Росії Марії Захарової Кремль уже не раз публічно звинувачував непокірну Україну: мовляв, уперте відстоювання свого права називатися історичною батьківщиною борщу є не чим іншим, як «екстремізмом» та «нацизмом».

Вигадавши для виправдання своєї агресії «нацизм» в Україні, путінський режим бомбардує та обстрілює ракетами українські міста. «Нацизм» їм ввижається у всьому: у дітях та їхніх ляльках, яких вони ховають заживо під завалами від ракетних обстрілів; в автівках, розчавлених Z-танками в екстазі полювання за цивільними; у піснях, які забороняють співати.

Запах «нацизму» після рішення ЮНЕСКО тепер висить для Кремля і над мискою прадавнього українського борщу.

Абсолютно ясно, що соціально-генетична пам'ять, національна ідентичність (а саме вони спонукали українців стати, нарешті, на захист такого яскравого елементу власної етнокультури, як борщ), не мають нічого спільного з нацизмом – ідеологією, що проповідує перевагу однієї раси над іншою, та ще й досягнуту тоталітарними методами.

Якщо ж росіянам посміли, нарешті, нагадати, що годі називати борщ в кулінарних книжках «російським», – це означає зовсім інше: лопнув терпець.

Саме зараз, коли РФ, як і нацистська Німеччина 1940-их, намагається методами терору й геноциду нав‘язати Україні «новий порядок», важливо зберегти не тільки в генетичній, а й задокументованій пам‘яті людства важливі елементи її національної ідентичності.

І саме таку пам‘ять гарантує резолюція ЮНЕСКО від 1 липня ц. р. про занесення українського борщу до реєстру нематеріальної спадщини світу, яка, до того ж, потребує захисту в умовах військової агресії РФ. Адже ж і національна кухня з її борщем є одним з таких елементів; по тому, як ми шануємо її, нас розпізнають як істинних українців. По всьому світу.

День борщу у Будапешті. Українці Угорщини з нагоди визнання ЮНЕСКО українського борщу цінним елементом світової культури приготували великий казан страви. Зібрані за частування гроші пішли на ліки для воїнів ЗСУ. Це була восьма подібна акція в Угорщині. Липень 2022 року
День борщу у Будапешті. Українці Угорщини з нагоди визнання ЮНЕСКО українського борщу цінним елементом світової культури приготували великий казан страви. Зібрані за частування гроші пішли на ліки для воїнів ЗСУ. Це була восьма подібна акція в Угорщині. Липень 2022 року

Але коли в США, скажімо, натикаємось у кулінарних книжках знову й знову на Russian borscht – це вже починає набивати оскому.

Історичний екскурс

Борщ, хоч і широко розповсюдився в Польщі, Румунії, Угорщині, Росії, Молдові, Білорусі, країнах Прибалтики на тісних історичних перехрестях, зафіксований на папері вперше саме в Києві, а не Москві – ополяченим німцем Мартіном Ґруневеґом в його мандрах з купецьким караваном зі Львова до Московії (див. «Записки о торговой поездке в Москву в 1584-1585 гг.», стор. 151 ).

Обкладинка подорожніх нотаток М. Ґруневеґа російською мовою, виданих в РФ 2013 р. У 1980-их на українську мову вибірково перекладе їх (розділи з описами м. Львова та м. Києва) український історик, академік Національної академії наук України Ярослав Ісаєвич.
Обкладинка подорожніх нотаток М. Ґруневеґа російською мовою, виданих в РФ 2013 р. У 1980-их на українську мову вибірково перекладе їх (розділи з описами м. Львова та м. Києва) український історик, академік Національної академії наук України Ярослав Ісаєвич.

Шлях каравану пролягав через Київ, який, як і Львів, належав тоді Речі Посполитій – у складі Русі, яку дехто ще й досі плутає з тодішнім Російським Царством, або Московією – європейською частиною нинішньої РФ.

Від киян Ґруневеґ почув про борщовий торг за околицею, де буцімто колись продавали борщ. А оскільки чудово володів мовою Русі (вивчивши її за 14 років проживання в «руском» (!), як читаємо в нього, Львові), зрозуміти тонкощі в розмовах не було проблеми, і він засумнівався (стор. 161): «...руские покупают борщ редко или никогда, потому что каждый готовит сам у себя дома, поскольку это их повседневная еда и питьё».

Історики ж стверджують, що на р. Борщівці росла борщівка – кисла на смак рослина, що годилася в їжу. Юшку з такою борщівкою буцімто й стали звати борщем. Та й самі навколишні монастирські хутори стали зватися в ранніх документах як не «земля по реке Борщовке», так «село Борщувка» (нинішній топонім – Борщагівка)...

У 1740-их на території Братської Борщагівки був побудований новий, замість занедбаної будівлі столітньої давності, храм Пресвятої Богородиці Живоносного джерела (не зберігся) з чудотворною іконою Богоматері грецького живопису, яка зникне без сліду в 1930-их
У 1740-их на території Братської Борщагівки був побудований новий, замість занедбаної будівлі столітньої давності, храм Пресвятої Богородиці Живоносного джерела (не зберігся) з чудотворною іконою Богоматері грецького живопису, яка зникне без сліду в 1930-их

А ось як розвиває свою версію «борщового торгу» (від літописного митного пункту Боричів) києвознавець Петро Сємілєтов (уривок з «Ереси о Киеве», К., 2015).

Закривши очі на той факт, що давній топонім «Борщівка/Борщагівка» має більше зв'язку з борщем, ніж московські харчевні, офіційна Росія (звісно ж, вустами п. Захарової на Телеграм-каналі) саркастично посміюється над Україною з її «современным киевским национализмом»: «…В путевых записках данцигского купца М. Груневега, 1584-1585 гг. его (борщ – авт.) назвали «блюдом русских жителей Киева». При цьому до етноніма «рускій» в її пості було безцеремонно додано зайву літеру «с». Ну що тут скажеш?!.. Яка держава – такі в неї і речники.

Змішування топонімів «Русь» та «Московія» завжди було для російської історичної науки традиційним, і на цьому виросли покоління. Якщо навіть попередники Ґруневеґа – Амброзіо Контаріні в своїй «Мандрівці в Персію» (1477), Матвій Меховський в своєму «Трактаті про дві Сарматії» (1517) чи Сигізмунд Герберштейн у своїй праці «Нотатки про Московію» (1549) – так же чітко розрізняли Московію і Русь (Русію). У Герберштейна, наприклад, читаємо про хана Батия, що він «... выжег и разграбил Владимир, Москву и добрую часть Руссии».

Якщо дочитати Ґруневеґа до кінця, на стор.116-й натрапляємо на коментар перекладача: «...Что касается этно-политико-религиозного термина «reussen», «reusen», то применительно к населению Речи Посполитой оно передаётся в переводе словом «руский» с одной буквой «с», дабы подчеркнуть отличие смысла современного слова «русский», обозначавшего в XVIII-XIX вв. «великоруса», а ныне приобретшего более широкое значение жителя Российской Федерации вне зависимости от национальности и религиозной принадлежности, от того значения, которое вкладывалось в него в эпоху Груневега...»

Як бачимо, цілком ясно сказано, причому всупереч імперському стереотипу російських істориків: Ґруневеґ мав на увазі «рускіх» (русинів) – корінних жителів Києва, заселеного ще й вірменами та євреями. Євреям борщ з часом так полюбився, що розвезли його скрізь, де осідали, включаючи й Кетскільські гори штату Нью-Йорк (Borscht Belt). Хоча не тільки там можна було скуштувати борщу в Штатах. Як видно із світлини нижче, з нагоди смерті Й. Сталіна в 1953 р. на вулицях м. Вашінгтона його пропонували на радощах безплатно.

Акція із безкоштовного частування борщем у Вашінгтоні із нагоди смерті Сталіна. 1953 рік
Акція із безкоштовного частування борщем у Вашінгтоні із нагоди смерті Сталіна. 1953 рік

Завважмо: у нотатках Ґруневеґа дуже багато моментів протиставлення «рускіх» московитам, що засвідчує існуючу вже тоді різницю між ними в культурі, побуті, мові й навіть порядках.

Скажімо, на стор. 148-й описується «руска» церква у Львові, яка здивує автора; такий олтар і стіну перед ним він пізніше побачить у греків та московитів.

На стор. 162 йдеться про побут «рускіх»: «Они топят бани почти каждый день подобно московитам, те постоянно моются безо всяких церемоний…» Однак, жодного слова – про борщ або хоча б гарячі щі серед московської зими. Адже саме щі були улюбленою стравою Івана Грозного (на час подорожі Ґруневеґа він помер), і саме щами, а не борщем годував пізніше свою армію полководець Олександр Суворов (1730-1800).

Постер, що засвідчує популярність основних страв Росії: «Щи да каша – пища наша».
Постер, що засвідчує популярність основних страв Росії: «Щи да каша – пища наша».

Значно пізніше, за часів Єлизавети Петрівни (1741-1762) її фаворит (і пізніше чоловік) Олексій Розумовський, що був з козацького роду Розумів на Чернігівщині, вводить борщ з пампушками до меню царського двору.

Розвезли по світу борщ, пампушки, вареники, галушки та гречаники і розжалувані Катериною ІІ козаки, царські політичні засланці, а також звільнене після реформи 1861 р. селянство, що ринуло на сибірські орні землі...

В Україні борщ набув усіх рис неповторності

Але саме в Україні борщ набрав того аромату, поживності й смаку, що роблять його унікальним. Більше того, він став стравою не тільки повсякдення, а й традиційно-ритуального вжитку, без нього важко уявити повну картину української ідентичності.

Так само важко уявити італійців без піцци, австрійців – без віденського шніцелю, японців – без суші, ірландців – без пастушого пирога, британців – без яєшні з беконом, росіян – без щів, іспанців – без супу ґаспачо... Ґаспачо, до слова, дуже популярний і в Португалії, але ніхто в цій країні досі не наважувався приписувати собі цей винахід кулінарів Севільї в сусідній Іспанії.

Так само, як і плов: він має історичну батьківщину – Персію (нинішній Іран); самезвідти, як і борщ з Русі/України, він розпочав свої мандри по кухнях арабів, греків, турків, узбеків, вірмен, таджиків, казахів, афганців та євреїв Середньої Азії...

Або взяти той же хамас/гамас (саме так звучить hummus в американській вимові – не хумус/гумус). Як і плов, у багатьох народів Близького Сходу він став національною стравою. Хоча перша задокументована згадка про нього стосується однієї країни – Єгипту ХІІІ ст. (правда, рецепт без тахіні, але ж і перший борщ був на борщівці та пшоні – не на буряковому квасі та капусті). А оскільки Єгипет вів жваву торгівлю з Грецією, то гамас через ці ворота потрапляє у великий світ. Однак, не так уже й мирно споживають це нутове пюре нині: «гамасову війну» в 2008 р. затіяв проти Ізраїлю Ліван, скажімо, хоча й безрезультатно.

Як бачимо, не одній Україні болить за її національну страву. Ось хоча б і в такому аспекті...

Борщ – різний як і сама Україна, але завжди борщ

Ні для кого не секрет, що кожен регіон України варить свої борщі по-своєму, а мало не кожна родина – за власним «бабусиним» рецептом. Та росіяни дозволяють собі саркастично підсміюватися над українцями: мовляв, ці «укри» не можуть навіть єдиного рецепту борщу назвати, а вихваляються, що прадавній борщ належить їхній кухні.

Хоча дива немає. Не тільки в українського борщу, а й у знаменитого італійського супу мінестроні, наприклад, не існує стандартного рецепту. Головне – щоб був він овочево-бобовим, в когось з рисом, в когось з макаронами, тертим сиром чи базиліковою пастою. Те саме можна сказати й про гострий суп чілі, популярний з давніх-давен у Штатах, а також овочеву тушенину з м‘ясом бізона. Страви, на яких Америка ставала на ноги, є невід'ємною часткою її буднів і свят.

Фестиваль Hunter’s Moon в м. Лафаєті, шт. Індіана, де приготування національних страв є важливим дійством
Фестиваль Hunter’s Moon в м. Лафаєті, шт. Індіана, де приготування національних страв є важливим дійством

Унаслідок масової інтеграції українського борщу в громадське харчування республік СРСР він надійно оселився в меню російського «общепіта», тоді як в Україні прижилися грузинський суп харчо, сибірські пельмені, татарські чебуреки, кавказький шашлик, узбецький плов...

Їх, завважмо, ніхто не називав «українськими» в перебігу злиття побутових культур народів СРСР. Та коли по війні «імперію зла» відвідали письменник Джон Стейнбек та фоторепортер Роберт Капа з США, саме на Київщині їх частували борщем, а не в Сталінграді.

Частували так, як тільки вміли гостинні українці в зруйнованих війною селах: тарілки з ложками зносили з усього села, грубо нарізали цибулю до борщу вприкуску, краяли житні паляниці... І все це – з гідністю трудівниці, яка знає ціну і хлібу, і борщу, і власним мозолям.

Ось у такій печі варився український борщ і пеклися паляниці. Фотоілюстрація з «Російського щоденника» Дж. Стейнбека
Ось у такій печі варився український борщ і пеклися паляниці. Фотоілюстрація з «Російського щоденника» Дж. Стейнбека

Це ще раз засвідчує істину: борщ убирає в себе, окрім мудрості віків та аромату приправ, добре знайомий усім нам сентимент – гордість за українку-куховарку. Вона з появою нових овочів на континенті вдосконалювала впродовж століть цю страву, а часто маючи під рукою не так і багато з тих овочів, зуміла зберегти його смак у пропорції, що відрізняє його від капусняка, квасоляної юшки, супу-буряківника і російських щів.

Тож важливо зберегти під високоточними ракетами РФ не тільки точну сімейну рецептуру для своїх нащадків, а й цей сентимент... Цю щасливу ауру єднання за столом за горщиком борщу. Якби ця аура не була нині під загрозою, то, можливо, ЮНЕСКО і не ухвалило б у екстремальному порядку резолюцію про борщ і його захист. Це, до слова, вже четверта за рахунком українська річ у тому реєстрі – після козацьких дум Дніпропетровщини, косівського розпису кераміки, орнаменту кримсько-татарського походження «орнек»...

Тетяна МакКой – незалежний журналіст, США, штат Теннессі

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

  • Зображення 16x9

    Тетяна МакКой

    Тетяна МакКой – українка, проживаюча з 1995 року в США. Журналіст за фахом, є власним кореспондентом в Америці українського етнічного тижневика «Нова газета» (місто Нью-Йорк, ред. Валентин Лабунський). Друкується також у журналі Союзу Українок Америки «Наше життя», на канадському українсько-етнічному порталі новин newpathway.ca та в пресі України. Її провідні теми – політика і мораль, доля культурно-побутової спадщини (як України, так і Америки), історичні трагедії України на прикладі її власного роду, етика й мораль, історія в особах. До Радіо Свобода дописує з січня 2016 року.

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG