У перебігу телефонної розмови з держсекретарем США Майком Помпео Олександр Лукашенко згадав про підтримку його дій із боку Росії. Про те, що це за підтримка і як вона позначається на ставленні протестів до Москви, телеканал «Настоящее время», створений Радіо Свобода з участю «Голосу Америки», поговорив 25 жовтня з політологом Андрієм Колесниковим.
(відео російською мовою)
– Що про підтримку Росії сказав Олександр Лукашенко? Що він мав на увазі? І чому це йому важливо було сказати в розмові з Помпео?
– Він мав на увазі інформаційну підтримку і потенційну військово-поліцейську підтримку – будь-яку. Я думаю, що не варто надавати особливого значення словам Лукашенка в розмові з Помпео – вони настільки ж сумбурні і нелогічні, як і будь-який виступ білоруського диктатора. Цікаво, що він зняв слухавку, він поговорив із Помпео, на відміну від Меркель. Із Меркель, очевидно, як із жінкою він розмовляти не готовий, а з Помпео, який схожий на східноєвропейського мужика, він розмовляти готовий.
– У нього таким чином виявляється сексизм?
– Я думаю, так, це абсолютно очевидно. Він готовий розмовляти з тими людьми, які антропологічно йому зрозуміліші і ближчі, але ці розмови ні до чого не приводять. Він абсолютно індиферентно ставиться до будь-якого тиску. Не змінюється, як ми бачимо, нічого ні в тактиці, ні в стратегії Лукашенка вже дуже довго.
– Чому Помпео вирішив зателефонувати?
– Це означає, що, безумовно, для Сполучених Штатів важлива ситуація в цій частині Східної Європи, вони якось хотіли б втрутитися в цю ситуацію, «розрулити» її. Якоюсь мірою це може бути пов’язано з виборами (майбутніми президентськими у США – ред.) або спробою продемонструвати якісь успіхи на найрізноманітніших векторах, у тому числі зовнішньої політики. Але це не найкращий спосіб поліпшити імідж цієї адміністрації в силу того, що нічого не могло вийти. Так що це радше така регулярна дія Державного департаменту, який зараз трохи активніше став поводитися на нагірно-карабаському напрямку – всі ці зустрічі, які відбувалися з Помпео в останні дні. Все це – частина спроб активізувати зовнішню політику. Можливо, частково це пов’язано з виборами.
– Цього тижня (це було 22 жовтня; інтерв’ю було взяте 25 жовтня – ред.) до Мінська прилітав голова зовнішньої розвідки Росії Сергій Наришкін, він зустрічався з Лукашенком. Це традиційні зустрічі чи за ними щось криється?
– Я думаю, що це ще раз демонстрація солідарності нинішнього російського керівництва з нинішнім білоруським керівництвом. Навряд чи вони могли обговорювати щось істотне. Ніяких нових перехоплень розмов не було пред’явлено ні тієї, ні іншою стороною. Це радше демонстрація солідарності, братерства, готовності до співпраці двох спецслужб. Але через те, що результату це не мало, зустріч мала радше символічний характер, і навряд чи цього варто надавати якесь значення.
Я думаю, важливо те, що зараз відбувається на вулицях у Білорусі, важливий, звичайно, сам факт ультиматуму Тихановської, який, як мені видається, був не дуже підготовлений і, можливо, зроблений не вчасно. З одного боку, зрозуміло, що хотілося б уникнути рутинізації протесту, звикання до нього, і хочеться якихось результатів. Але де ж узяти ці результати, якщо Лукашенко чітко зайняв позицію якоїсь своєї незсувності, тому будь-які такі ультиматуми, якщо вони не будуть успішні, виявляться провальними з погляду зовнішнього ефекту. І для іміджу Тихановської, яка це оголосила, мені здається, це суттєвий мінус. Якщо немає впевненості в тому, що щось змінилося в цьому протистоянні, щось можна різко змінити, мені здається, цей ультиматум радше не дуже ефективний. Звичайно ж, це може привести до більш жорстокого протистояння сьогодні (25 жовтня – ред.) на вулиці десь на рівні перших днів білоруських протестів, але мені здається, що серйозним чином ситуація не змінилася, і в цьому сенсі такий ультиматум приречений на невдачу.
– Часто доводиться чути про те, що всі інші опоненти Лукашенка теж проросійські. Як вам бачиться, чи так це?
– Я думаю, що це не зовсім так. Важко не бути не проросійським, а тим, хто звертає увагу на Росію, коли є східний сусід, коли на нього зав’язано економічно багато чого, але думаю, що серйозні опоненти Лукашенка однаково доброзичливо, принаймні в економічному сенсі слова, дивляться не тільки на Росію, але і на Європейський союз, який теж є сусідом Білорусі, і Білорусь теж багато в чому економічно орієнтована на Захід.
Звичайно, Росію це б не влаштувало. Путінську Росію влаштує виключно ситуація, коли будь-який білоруський лідер – Лукашенко, не Лукашенко – орієнтований виключно на Схід, а не орієнтований на Захід. Ми бачили, що будь-який крок на Захід України викликав вкрай різку негативну реакцію Москви, тому що Москва вважає частково Україну і цілком Білорусь зонами свого впливу як мінімум. Абсолютного впливу аж до майже злиття – така квазіімперія, «русскій мір» у розумінні сьогоднішнього Кремля.
Виходить так, що ніяка інша людина, крім такої людини, яка б орієнтувався тільки на Москву, Путіна не влаштує. Але, як ми бачимо, білоруське суспільство вже до такого розкладу не готове. Я думаю, що немає жодного лідера, який був би прийнятий білоруським суспільством, який би не орієнтувався і на Захід теж – і туди, і сюди. Тепер уже, перш за все, на Захід, тому що після того, що робив Лукашенко, після того, що Росія прямо підтримала те, що робив Лукашенко, в усіх сенсах цього слова, ніхто не буде приймати лідера, орієнтованого виключно на Москву.
– Було дослідження британського Chatham House, воно показало: більшість опитаних вважає, що Білорусь повинна бути в союзі і з Росією, і з Євросоюзом одночасно. Чи можливо це?
– Думаю, що теоретично можливо. Це було б природно для нормального розвитку Білорусі. Практично це складно, тому що Росія буде цьому всіляко заважати, противитися і чинити опір.
Путін під час своєї зустрічі з політологами на Валдайському форумі фактично виправдав жорстокі дії ОМОНу і силовиків Лукашенка, сказавши, що, можливо, була якась невиправдана жорстокість, але це не порівняти з тим, що відбувається на вулицях столиць демократичних держав. Заявив, що принаймні в спину беззбройній людині ніхто не стріляв. Можливо, він забув чи йому не доповіли, що стріляли не в спину, а в груди беззбройній людині чи не в перший день протестів. Це пряма підтримка Росією силових дій. Вона, звичайно, інформаційна і моральна, але цього цілком достатньо. Путін не змириться ні з яким рухом Білорусі на Захід. Саме тому, не маючи зараз заміни Лукашенкові, він підтримує Лукашенка, вибираючи з зол найкраще для нього.
