23 березня 2025 року на війні в Україні загинув паралімпієць із російського Омська Олександр Работницький із діагнозом «порушення інтелекту». Його друзі, родичі та колеги шоковані тим, що Міноборони РФ підписало контракт із людиною, у якої діагностували «органічне ураження мозку», зауважує проєкт Радіо Свобода « Север.Реалії ». Зараз допомоги у визволенні з фронту просить мати іншого російського солдата, про що вона розповіла виданню «Окно».
За словами Ольги Вахрушевої, 22-річного Олексія з діагнозом «розумова відсталість VIII виду» завербували під погрозами «посадити на 10 років за крадіжку». У вологодській частині, розповідає, командування та солдати знущалися над ним: його били та погрожували йому зґвалтуванням. Після того, як Олексія облили бензином та пообіцяли підпалити, каже, йому вдалося втекти.
Обом завербованим гарантували, що «зброю їм через психдіагноз видавати не будуть», проте обидва, за словами рідних, не раз вирушали з автоматами в штурми.
«З його діагнозом – куди вербувати?»
30-річний Олександр Работницький народився на Омщині, з дитинства, незважаючи на свій діагноз, займався легкою атлетикою.
– Батьків він не пам’ятав. Його мама померла, коли йому і двох років не було, а батько ще до цього пішов. Його старший брат для нього був дуже близькою людиною. А ми з ним знайшли один одного вже дорослими людьми, – розповіла двоюрідна сестра загиблого Анастасія Шойкіна.
Вона каже, що не знала про те, що брат має намір підписувати контракт.
«Новина про його смерть була несподіваною, бо ще наприкінці зими він розповідав про чергові спортивні збори, і ось... Олександр був добросердим та простим хлопцем. Я не думала, що він піде на війну. Він точно не був озлобленим, хоч це і дивно, враховуючи дитинство без батьків. Швидше навпаки – надмірно наївним та легковажним. Іноді собі на шкоду, – каже Шойкіна. – Він був радий можливості реалізуватись у спорті. Йому подобалися поїздки до різних країн і міст. Йому подобалося фотографувати та спілкуватися з людьми».
Робітницький був паралімпійцем. Закінчив корекційну школу, пізніше став заслуженим майстром спорту з легкої атлетики серед спортсменів із порушенням інтелекту. Здобув срібло на Паралімпійських іграх у Токіо у 2020 році.
Його тренер Андрій Хмєлєв вважає, що свого часу саме спорт «врятував Олександра». Колеги-спортсмени нарікають, що «врятував, але не до кінця».
«Я дізнався про те, що Сашка на війну взяли, вже коли він з фронту фото надіслав. До останнього не вірив. З його діагнозом – куди вербувати? – дивується Денис, один із легкоатлетів, який тренувався разом із Работницьким. – Я вважаю, Сашко не від хорошого життя туди [на війну] пішов, не зміг нормально перелаштуватись на звичайне цивільне життя після спортивної кар’єри. Були проблеми із квартирою, з житлом».
Близькі Олександра підтверджують, що після того, як він пішов із великого спорту, у нього з’явилася ігрова залежність та борги.
Смерть Олександра «в голові не вкладається», каже його брат Олег Тюпанов: «Ще не усвідомив і сподіваюся, що це помилка». Він відмовляв Работницького від контракту, але через борги на паралімпійця «тиснули разом і пристави, і військові».
«Брат на сполох бив, колеги намагалися допомогти, але в результаті через неможливість бути у спорті він впав у залежність, наробив купу боргів і чомусь побачив лише один вихід – у окопи, – каже Денис. – Спершу його рятував спорт, але у мирному житті місця йому не знайшлося. Ми з ним востаннє близько року тому бачилися, він з якимось товаришем був, трохи напідпитку обидва. Саня не скаржився ні на що, на позитиві був, казав, що на збори збирається. Трохи поспілкувалися, побажали успіхів один одному. Я потім від знайомих уже дізнався, що в нього життєві труднощі».
За словами іншого спортсмена Микити, Работницький просив у борг, щоб «погасити інші кредити».
«Його кредити продали колекторам, вони тиснули, потім уже до приставів все перейшло. Ті взагалі чути не хотіли про відстрочку. Він, може, і повернувся б у спорт, і все налагодилося б. Тільки ті з нього трясли гроші, сума була вже велика, на змаганнях таку не піднімеш, – каже Микита. – І на будь-яке прохання у них одна відповідь – йди на війну, все спишемо. У них списання нібито до 10(!) мільйонів рублів. Ось так заженуть спочатку людину в борги, а потім і життя заберуть».
Тренер Андрій Хмєлєв зауважує, що у спорті «таких хлопців [як Олександр] тримає дисципліна», тому без неї їхнє життя часто кардинально змінюється.
«Багато можна говорити: Сашко і сильний був, і в чомусь слабкий. Його перший тренер, Борисов Валерій Іванович, мені і передав його, ще коли Сашко в корекційній навчався. Так він ходив із зошитом і відмічав: коли прийшов і коли пішов. Щоб не гуляв! Потім [як пішов зі спорту] ніхто за ним так не стежив, – каже Андрій. – Сашко вмів багато трудитися та досягати мети. Надійний друг, щедрий – не шкодував ні грошей, ні екіпірування, яке отримував у збірній. Все роздавав таким самим, як він, інтернатським хлопцям. Командний гравець – в естафеті міг стрибнути вище за голову. За хлопців бився до останнього. Міг на південь сім’ю друга з дітьми вивезти, робив це неодноразово. Що думав, те й казав у вічі і керівництву, і товаришам. Потім порушував режим, потім ігрова залежність. Зупинитись не міг. Залишився ні з чим. Лише борги. Тому й знайшов вихід – підписати контракт. Нікого не послухав. Ні друзів, ні тренера, ні брата», – зітхає Хмєлєв.
За його словами, Работницький, незважаючи на діагноз «розумова відсталість», був талановитим у багатьох видах спорту.
«Чим він тільки не займався. Футбол – навіть на перегляд у «Спартак» викликали. Хокей, баскетбол, настільний теніс. І легка атлетика також», – перераховує тренер.
Із фронту Работницький надсилав йому листи, в яких розповідав про службу.
«Коли я на озері набрав 15 літрів води, треба було підніматися чорноземом з глиною, ноги прослизали. Забіг у підйом і відразу – наш один мертвий лежить. У мене в руках автомат і «родейка» для зв’язку. Я розумію і хочу допомогти, зробити те завдання, яке мені кажуть зробити. Несу воду», – цитує тренер один із плутаних листів Работницького.
Його товариші зі спорту кажуть, що через діагноз він «не завжди слухав накази» тренера.
«Іноді треба було діяти хитрістю, іноді повторювати по сто разів, іноді просто «забити» і дати відпочинок. Якщо на Паралімпіаді це зрозумілий момент, особливо в категорії «порушення інтелекту», то як на війні –я просто не розумію. Йому ж зброю в руки дали! Він міг на стресі занапаститися, почати поводитися неадекватно», – дивується легкоатлет В’ячеслав.
«Погрожували зґвалтувати – сама чула»
Мати 22-річного військовослужбовця Олексія Вахрушева каже, що за «розумової відсталості VIII виду» йому діагностували «нестійкий настрій та увагу». У медвисновку після 9-го класу корекційної школи написано, що Олексій «таблицю множення не знає, сенс прислів’їв пояснити не може, не дотримується дистанції, нецензурно виражається, може стукнути», але при цьому «не може за себе постояти».
Ольга Вахрушева не розуміє, як її сина в принципі могли завербувати: у їхньому військкоматі села Велика Соснова їй сказали, що укладання контракту із таким діагнозом незаконне.
«У них справа Льоші лежала, і коли він до них прийшов уперше, йому відмовили. Мій син хворий, він довічно перебуває на психіатричному обліку, через хворобу не розуміє всю серйозність цієї ситуації. Зараз він, слава Богу, втік, але його можуть будь-якої хвилини схопити. У мене вже сил просто немає», – зізнається Ольга.
Завербували Олексія, за словами матері, у Пермі, після того, як у серпні 2024 року його звинуватили у крадіжці продуктів у сусідів.
«Під час обшуку у нього нічого не знайшли, але невдовзі після цього Льоша підписав контракт. За його словами, у поліції на нього тиснули: «Якщо не підеш на «СВО» (так російська влада називає війну проти України – ред.), сядеш на десять років». Це я знаю, що за крадіжку такий термін не дадуть, а він не розуміє, злякався», – каже Ольга.
У військкоматі села Велика Соснова кореспондентові видання «Окно» повідомили, що раніше Вахрушева визнали «обмежено придатним» та надали йому категорію «В», проте призвати його могли лише за умови загальної мобілізації. Наразі справи Вахрушева у сільському військкоматі немає.
– За медичними рекомендаціями навіть у цьому випадку його могли направити лише до тилових чи санітарних підрозділів, без участі у бойових діях. А йому автомат у руки дали! Вони зовсім там, чи що? – обурюється Ольга. – Він до останнього не розумів, куди їде. Йому обіцяли: «Окопи копатимеш». Спочатку відправили на навчання у Челябінську область, потім прикріпили до бригади РЕБ у Вологодській області. Спочатку телефонував і казав, що все гаразд. А потім якось усміхнувся – а в нього по всій правій стороні зубів немає – вибили!
За словами матері, Олексія виганяли ночами з укриття, принижували, били та погрожували зґвалтувати.
«Один із солдатів погрожував його зґвалтувати, а коли Льоша поскаржився командиру, той до нього сам підійшов і сказав: «Я тебе зараз сам ви*бу». Я сама це чула! Ми в цей момент з Льошею по телефону говорили», – каже Вахрушева.
За її словами, сина з психічним розладом відправляли у штурми.
«Восени він опинився в штурмі з одним психом, той буквально збожеволів і давай стріляти по своїх. Він гатив у Льошу з автомата з криками, що «перевірить бронежилет». Я сама бачила ці сліди від пострілів на жилеті. Звісно, Льоша розвернувся і побіг. Так йому врешті-решт і прилетіло, що він пішов «з бойових позицій». Але замість суду військового чи хоч якогось вони почали його бити – кинули в яму та били», – каже Вахрушева.
Восени 2024 року Олексій втік із навчальної частини, в Єкатеринбурзі він потрапив у робітний дім, а потім хворий, з температурою та без речей дістався рідного Черновського.
«Я тоді всім написала – до військової прокуратури, Міноборони, Слідчого комітету, президента! Сподівалася, що у справі Олексія розберуться. Але вони просто спустили справу в його частину, де з нього знущалися. Я не розуміла цього, коли Льошу забрала військова прокуратура, але через тиждень Льоша мені зателефонував знову з фронту! З-під Єнакієвого (місто в Донецькій області України). І насильство продовжилося. По смсках із банку я бачила, що син переводить по 15-20-40 тисяч різним чоловікам. Потім у лютому йому прийшла якась велика сума разом – 400 тисяч – мабуть, федеральна виплата. Потім було кілька спроб ввести неправильний пін-код – можливо, його карту вкрали. І картку банк заблокував. Тоді син зник. Вже після того я дізналася, що його почали не просто побивати, а били постійно – він уже був без зубів повністю. 11 березня його облили бензином і повели до лазні – «підпалювати», – майже плаче Ольга. – Погрозу не виконали, відвели і облитого кинули в яму».
У середині березня Олексію вдалося втекти. 19 березня він зателефонував матері з незнайомого номера.
«Прибився там до якихось мирних жителів, у приватному будинку його прихистили, мокрий одяг якимось ганчір’ям замінили. Але він без грошей, без зв’язку – ці жителі довго його не триматимуть, вони теж бояться неприємностей із військовими. Сьогодні останній день, ну, край – завтра, його виженуть, і куди він піде? Якщо його схоплять ці військові з частини, ці нелюди – живим його не залишать», – впевнена Ольга.
Відомо вже про кілька випадків, коли люди з порушенням інтелекту опинялися на війні в Україні. Так, з колонії на війну завербували вбивцю футболіста з Омська Єгора Дробиша Олександра Нагорнюка, який мав діагноз «розумова відсталість». 2022 року йому присудили 6 років колонії за вбивство «заради пакета пива і телефону», 2023 року його помилував російський керманич Володимир Путін, 2024 року він загинув у штурмі, так і не виплативши компенсацію, присуджену судом матері загиблого Єгора.
пр
