На основі розсекречених матеріалів із архівів КДБ Радіо Свобода розповідає про те, як 75 років тому розпочалася «радянізація» відібраних у Чехословаччини територій, і як вона драматично вплинула на життя жителів Закарпаття.
Коротка історична довідка:
- Карпатська Україна (до 30 грудня 1938 року – Підкарпатська Русь) – автономія у складі федеративної Чехословаччини, а 8 жовтня 1938 року – незалежне утворення під назвою Підкарпатська Русь.
- Франція та Велика Британія у 1938 році підписала із нацистською Німеччиною Мюнхенську угоду, за якою Чехословаччина втратила велику частину своєї території: Угорщині відійшла третина території Словаччини (із містом Кошице) і південна частина Карпатської України (із містами Ужгород, Мукачеве і Берегове).
- 15 березня 1939 року Сойм Карпатської Русі проголосив створення незалежної Республіки Карпатська Україна, яка за два дні була окупована Угорщиною.
- У жовтні-листопаді 1944 року радянські війська зайняли Закарпаття і в Мукачеві створили маріонетковий прорадянський «національний комітет Закарпатської України», який проголосив, що за «волею українського народу» Закарпаття відокремлюється від Чехословаччини і приєднюється до Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).
- У лютому 1945 року Чехословаччина була вимушена погодитися на контроль СРСР над Карпатською Україною.
- 29 червня 1945 року у Москві був підписаний радянсько-чехословацький договір про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та «возз'єднання її з радянською Україною», при тому, що ні закарпатська, ні українська делегації участі у цьому у підписанні не брали.
- Чехословаччина також погодилася передати Радянському Союзу місто Чоп і територію площею 250 квадратних кілометрів із шістьма селами навколо нього, які не входили до складу Підкарпатської Русі, в обмін на село Лекарівці, котре у 1946 році відійшло до Словаччини.
- У листопаді 1945 року договір був ратифікований Тимчасовими національними зборами Чехословаччини і президією Верховної Ради СРСР.
- На підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 22 січня 1946 року у складі УРСР була створена Закарпатська область, яку поділили на 13 округів, що пізніше стали районами.
Матеріал Олександри Вагнер:
«Протести почалися у нас в університеті, а потім це прийшло і до нас в школу. Ми збиралися, пізніше зробили листівки «Смерть комунізму!», «Смерть Сталіну!» і розносили Ужгородом і передмістями. Це була головна причина, чому нас відправили до в'язниці. Нас назвали антирадянської організованою групою. А чому я взагалі цим став займатися? Кажу відверто: життя було важким. Колективізація, засновували колгоспи, стратили багато людей. Ось такий приведу приклад: батька 12-річного хлопчика повісили на груші в саду його будинку, а хлопець поклявся, що підполковника, який це зробив, уб'є. І він його застрелив. Йому винесли смертний вирок, а йому було всього 12. Потім вирок замінили на 25 років ув'язнення. Ось таке було… Ще священників заарештовували… Та й взагалі – важке життя було, голодували. Люди на Закарпатті говорили так: «Прийшли москалі і звільнили нас від білого хліба». Мій батько втік, я бачив обшук у нас удома, і це, звичайно, не може не вплинути на маленького хлопчика. Зрозуміло, що я проти всього цього автоматично повставав».
Це фрагмент розповіді Леоніда Довговича (ймовірно, пізніше, прізвище було змінене на Догович), якого у віці всього 15 років засудили на 10 років ув'язнення. У той час Догович жив в Ужгороді зі своєю сім'єю, але навесні 1950 року він був відправлений у трудову колонію до Архангельська. Його судили за участь в групі опору, яка була заснована молодими хлопцями, школярами і студентами, і називалася «Смерть комунізму».
Догович не тільки протестував проти передачі Закарпаття Радянському Союзу після закінчення Другої світової війни, а й хотів побачити батька – греко-католицького священника, який, через розпочаті радянською владою наприкінці 40-х років репресії щодо греко-католицької церкви, змушений був утекти на територію нинішньої Чехії.
Догович разом з іншими хлопчаками заліз на склад «Мосфільму», який був влаштований в ужгородській синагозі, і взяв звідти два пістолети і два димових снаряди, сподіваючись, що йому вдасться перейти кордон. Виїхати до Чехословаччини він зміг тільки після звільнення із табору.
Ця історія – одна з поки небагатьох, що стали відомі чеським історикам завдяки розсекреченими в Україні архівам КДБ. Співробітники Інституту з вивчення тоталітарних режимів Чехії розшукали Леоніда Договича після того, як виявили в архівах його справу.
Після звільнення (від нацистів – ред.) Закарпаття почалися каральні рперації СМЕРШу.Граділек
За словами одного з авторів дослідження про радянізацію Закарпатській області Адама Граділека, репресії проти громадян Чехословаччини на територіях, куди зайшла Червона армія, почалися ще під час Другої світової війни.
«В основному вони торкнулися людей білоруського, російського та українського походження, які в 20-х і 30-х роках отримали чехословацьке громадянство. Після звільнення (від нацистів – ред.) Закарпаття проти них були спрямовані каральні акції СМЕРШ. Пізніше такі ж акції почалися на словацьких і чеських територіях. У Празі були заарештовані десятки людей, яких згодом відправляли в ув'язнення в тюрми ГУЛАГу».
Уряд Чехословаччини у вигнанні протягом війни сподівався, що йому вдасться зберегти територіальну цілісність держави. Ця надія спиралася на дві угоди, які були підписані з СРСР:
- у грудні 1943 року йшлося про договір про політику дружби, післявоєнне співробітництво і взаємну допомогу, під яким поставили підписи В'ячеслав Молотов і Зденек Ферлінгер, посол Чехословаччини в Москві;
- 8 травня 1944 року був підписаний другий договір, про відносини між чехословацькою державою і радянським головнокомандувачем після вступу радянських військ на чехословацькі території.
До цих подій, у вересні 1939 року, президент Чехословаччини у вигнанні Едвард Бенеш говорив у Лондоні радянському представнику Івану Майському про Підкарпатську Русь (так ця територія називалася в складі Чехословаччини), що «це питання відкрите», і в залежності від розвитку військової ситуації «ця територія буде чехословацькою або радянською – ми домовимося». Цю розмову згодом так переказав Майський, але Бенеш ніколи не спростовував його слів.
Мабуть, з цієї причини, незважаючи на договір 1944 року, діяльність чехословацької військової місії, яка за договором перебувала на території Закарпаття, була значно обмежена СРСР. Незважаючи на заборону передавати депеші уряду в Лондоні, члени місії все ж налагодили з ним зв'язок. Кілька років тому в Чехії була опублікована частина цих повідомлень, з яких випливає, що ще в 1944-му Радянський Союз здійснював в Закарпатті насильницький набір військовослужбовців у свою армію і проводив відкриту агітацію за приєднання до СРСР.
«Не визнається командування звільненої території, авторитарно забороняється формувати армійські підрозділи ... населення починає чинити опір тиску. В районі Волового (тепер селище Міжгір'я – ред.) тільки 13 із 28 населених пунктів підписали маніфест за приєднання до СРСР, а студенти подають заяви на службу в чехословацьку армію», – йдеться в одній з депеш, датованій 15 січня 1945 року.
Уже в червні 1945-го питання належності Підкарпатської Русі розглядалося чехословацьким урядом, а в серпні 1945 року Бенеш підписав декрет про позбавлення жителів регіону чехословацького громадянства, виняток робилося для вихідців із цієї території, які в роки війни воювали в складі чехословацьких сил. Це сталося 75 років тому.
З цього моменту починається радянізація Закарпаття та пов'язані з цим колективізація, боротьба з незгодними, репресії за національною ознакою і щодо священнослужителів та вірян.
Адам Граділек з Інституту вивчення тоталітарних режимів каже, що досі немає точної цифри, скільки людей були засуджені в Закарпатті після втрати Чехословаччиною контролю над нею і скільки відправлені в табори ГУЛАГу:
– Це складне питання, відповідь на яке вже багато років намагаються дати українські історики. У нас є лише загальне уявлення про цифри. Ми з колегами зосередилися на репресіях щодо тих жителів Підкарпатської Русі, які в 1939–1941 роках втекли з цієї території в Радянський Союз через окупацію угорцями і нацистами. Вони стали в'язнями і були відправлені в трудові табори. Під час Другої світової війни їх було приблизно 6 тисяч осіб.
Після закінчення війни – репресії торкнулися вже десятків тисяч людей.
Спочатку метою каральних радянських органів стали жителі Закарпаття угорського та німецького походження, а пізніше всі ті, кого торкнулася колективізація, гоніння проти греко-католицької церкви, українських націоналістів або «чехословакізму». Іншими словами, після війни жертв репресій було набагато більше.
Завдяки ліберальним законам, ухвалиних в Україні, нам вдалося отримати з ужгородської філії архіву СБУ більше ніж 1700 справ репресованих в СРСР чехів і громадян Чехословаччини.
Із ужгородського державного архіву Закарпатської області ми отримали понад 400 таких справ, зі Львова – понад 6 тисяч, ще сотні справ із київського колишнього архіву КДБ та з інших міст.
Ми поступово займаємося їх оцифруванням і описом. Десятки історій репресованих були опубліковані в тритомнику «Чехословаки в ГУЛАГу». Ми хочемо створити онлайн-архів, який був би доступний історикам з різних країн, тому що репресії торкнулися не тільки чехів. У Чехословаччині жили угорці, євреї, німці, росіяни, українці.
Кілька років тому ми зробили кілька експедицій на Закарпатті, під час яких записали довгі бесіди з тими, хто був репресований і справи яких нам вдалося вивчити. Багато з них у післявоєнний час були відправлені в трудові табори в Норильську, Магадані й інші сумнозвісні місця, де були розташовані табори.
Після того, як Закарпаття забрав Радянський Союз, мова вже не йшла про громадян Чехословаччини, проте серед жителів цього регіону було багато тих, хто народився в Чехословаччині і мав до цієї країни своє ставлення.
Із документів, які нам вдалося отримати, можна говорити про те, що мова йде про сотні людей, які прагнули – після того як закрили ділянку кордону між СРСР і Чехословаччиною – втекти із Закарпаття. Це сталося після того, як радянізація цієї території набрала обертів у 1946–47 роках і стало зрозумілим, що життя не буде таким, як було в Чехословаччині.
Сотні людей намагалися нелегально перейти кордон, і найчастіше їх заарештовували. Нас шокують суворі вироки, які в цих випадках виносили: з документів ми тепер знаємо, що люди отримували і 15, і 20 років за спробу нелегально перетнути кордон, що є неадекватною мірою покарання.
– Здається, ніби Чехословаччина погодилася із передачею Закарпаття СРСР. Жителі цієї території були позбавлені чехословацького громадянства. Ми знаємо, звичайно, про урядову делегацію, яка приїжджала на Закарпаття та намагалася домовитися – її змусили виїхати. Чи не могли б ви докладніше розповісти про те, які події супроводжував цей процес?
– Президент Едвард Бенеш ще під час Другої світової війни говорив про те, що ця територія могла б після війни дістатися СРСР. Процес передачі відбувався на підставі договорів, підписаних двома країнами. Одночасно необхідно розуміти, що Чехословаччина пообіцяла Підкарпатській Русі автономію, і ще до того, як через дії Гітлера стався розпад Чехословаччини – автономія була надана.
Радянська післявоєнна пропаганда певною мірою знаходила відгук у частини проукраїнські налаштованих жителів Закарпаття, у них під впливом пропаганди було відчуття, що нарешті, після століть гноблення, український народ об'єднається і стане частиною Української радянської республіки. Іншими словами, частина населення погоджувалася із приєднанням до СРСР, а інша частина – ні.
Ми знаємо це з документів чехословацької військової місії, яка працювала в Підкарпатської Русі під час війни і звільнення цієї території від нацистів.
– Який був масштаб репресій щодо тих, хто не погодився із приєднанням цієї території до Радянського Союзу?
– Опір не був дуже сильним з тієї причини, що ті, хто хотів залишитися у Чехословаччині, могли, як тоді говорили, оптувати (оптація – вибір громадянства, зазвичай надається населенню території, що переходить від однієї держави до іншої – ред).
Тисячі людей вирішили, що поїдуть із Підкарпатської Русі, щоб зберегти право залишатися чехословацькими громадянами. Хоча протести при цьому були, але говорити про їхній розмах ще рано, тому що ми тільки отримали матеріали з архівів і вивчаємо їх.
Поки ми оцифрували 1786 справ. Серед них є справи не тільки окремих громадян Чехословаччини, а й груп, які висловлювали свою незгоду з передачею Підкарпатської Русі СРСР.
Серед них були, наприклад, сіоністи, яким вдалося пережити Голокост у Закарпатті, або які повернулися додому з концентраційних таборів – і вони хотіли переїхати або в Чехословаччину, або домогтися того, щоб їх відпустили в Палестину. Таких справ у нас є кілька.
В основному, звичайно, мова йде про справи тих, хто хотів покинути цю територію, в тому числі і, як я вже згадував, намагаючись нелегально перетнути кордон.
Що ж стосується безпосередньо опору, то його здійснювали залишки загонів ОУН-УПА і на їхню діяльність ми в документах теж натрапили.
Ця організація боролася за незалежність України, і Радянський Союз був для неї ворогом. Вони діяли і безпосередньо на території Закарпатської області.
– У Чехії досі досить часто використовують назву Підкарпатська Русь, що викликає критику з боку України. У Чехії нерідко в ЗМІ називають жителів Закарпаття «русинами», наголошуючи, що мова йде нібито про іншу народність. Як змінювалося сприйняття цієї назви історично? Як сьогоднішні чеські історики дивляться на цю назву – Підкарпатська Русь?
«Підкарпатська Русь» – це історична назву цієї території із 1919 по 1946 рік
– Коли я використовую термін «Підкарпатська Русь», я маю на увазі історичну назву цієї території із 1919 по 1946 рік.
Закарпатську область сьогодні неможливо сприймати інакше, ніж як частину сучасної України. Переважна більшість людей, які живуть на Закарпатті та з якими я розмовляв, вважають себе українцями, а не русинами.
Політика Путіна бачить вигоду в тому, щоб підтримувати тезу про певну окрему ідентичність для жителів Закарпаття
Мені здається, що конструкція «русини», якщо говорити про чеські ЗМІ, є пережитком. Це романтичний пережиток, який до всього іншого підживлюється певною частиною емігрантів із цієї області в Канаді, в Празі і звичайно ж – у Москві. Причини відомі.
Політика Путіна бачить вигоду в тому, щоб підтримувати тезу про певну окрему ідентичність для жителів Закарпатської області, а також підтримувати зусилля (прем'єр-міністр Угорщини – ред.), який домагається спеціального статусу для цієї території.
Це очевидно із заяв певних осіб, які вважаються представниками русинів у Чеській Республіці. Це середовище, очевидно, пов'язане з певними колами сучасної Росії, і на це необхідно звертати увагу.
– Як Чехословаччина розглядала населення Закарпаття з точки зору ідентичності, коли ця територія була частиною країни?
– У той короткий час, коли Закарпаття було частиною Чехословаччини, питання ідентичності був вкрай складним, тому що там жили значна угорська меншина і суттєва єврейська меншина, які розмовляли угорською. Спочатку єврейська меншина не була лояльною до чехословацького уряду, хоча все змінилося після того, коли стало зрозуміло, що Чехословаччина в той час була демократичною і найменш антисемітською державою в Європі.
Але це не стосувалося угорців. Багато русинів, як вони тоді називали себе, були, навпаки, вкрай лояльні до Чехословаччини, адже Прага прагнула розвивати цю територію – відкривалися нові школи, інвестувалися кошти. Практично всі, з ким ми розмовляли під час наших поїздок туди, згадують про той час як про розквіт.
Одночасно там було багато різних течій у міжвоєнний період: українофілів, угрофілов, русофілів. Вони сперечалися про політику, про те, якою має бути доля Закарпаття.
У міжвоєнний період національний склад цієї території був дуже строкатим: там жили угорці, євреї, німці, словаки, українці, чехи, а відтак інтересів і політичних концепцій там було теж дуже багато.
Це був дуже строкатий регіон, і таким він частково залишається досі.
Читайте ще:
Проросійських «русинів», яких приймав президент Чехії Земан, заарештувала поліція
Як розкуркулювали українців Дону: заслання до Сибіру, голод і зросійщення в історії роду Рудових
