ЛЬВІВ ‒ 11 квітня 1945 року НКВС (Народний комісаріат внутрішніх справ ) і радянська міліція зусібіч оточили Святоюрський комплекс Української Греко-католицької церкви. У резиденції митрополита радянська влада арештувала главу Церкви Йосифа Сліпого. А далі, протягом кількох годин, арештували у Львові єпископів Микиту Будка і Миколая Чарнецького, в Івано-Франківську ‒ Григорія Хомишина та Івана Лятишевського. З 12 квітня протягом трьох днів тривали ретельні обшуки у соборі, митрополичих палатах, келіях, крипті, канцелярії, прилеглих будинках.
Греко-католицьке духовенство і вірні залишилися без проводу.
Доля УГКЦ вже була вирішена російською владою ‒ її мали ліквідувати. Кремль почав втілювати свій план ще з 1940-го року. Вже тоді енкаведисти провели оперативну роботу по духовенству УГКЦ і мали напрацювання на нищення.
27 липня 1944 року німецькі війська залишили Львів. У той же ж день у місто зайшла Червона армія. Місцеві мешканці знали, що означає другий прихід «совєтів» – вбивства, репресії, нищення всього українського. Все це пережили у перший прихід радянської влади у 1939-1941 роках. Багато родин встигли виїхати на Захід до 27 липня 1944 року.
Восени того ж року у Львів прибув полковник НКВС Сергій Даниленко-Карін, щоб вивчити релігійну ситуацію. Він зустрічався з митрополитом УГКЦ Андреєм Шептицьким на Святоюрській горі. Очевидно, що на той час Карін ще не мав чітких інструкцій, як розпочати ліквідацію Церкви, яка перебувала у єдності з Римським апостольським престолом. Зрештою, як відомо з архівних документів, він цю інструкцію запропонував через кілька місяців.
Хоча греко-католицьке духовенство нічого не знало про конкретні плани Кремля, але жодних ілюзій не плекало. І митрополит Андрей Шептицький, і єпископи розуміли, що радянська влада діятиме ще більш радикально і жорстоко, аніж у 1939-1941 роках. До відходу у вічний світ митрополита УГКЦ Андрея Шептицького, 1 листопада 1944 року, радянська влада обрала метод очікування. Бо енкаведисти знали про важкий стан глави Церкви. Мали своїх агентів в митрополичих палатах і ті їх інформували про здоров’я митрополита.
І це підтверджує документ. 25 жовтня 1944 року з’явився «План НКВД по Львівській області про проведення оперативних заходів по справі «Ходячі»»:
«У зв’язку з хворобою і можливою смертю митрополита мобілізувати увагу агентури по уніатах і українських націоналістах. Агентів, які мають доступ до близького оточення митрополита Шептицького, використати для глибокого висвітлення настроїв оточення».
Політика влади і, зокрема, спецслужб полягала у тому, щоб нейтралізувати на перших порах Греко-католицьку церквуОлег Турій
«Радянська влада намагалася приглянутися до ситуації, щоб виробити якийсь план поведінки, тому сюди й прислала професійного спеціаліста НКВС, потім КДБ Каріна, який був відомий такими спецопераціями в релігійному середовищі. І саме ця людина прибула до Львова під виглядом наркома релігійних справ, якого не існувало в УРСР. Політика влади і, зокрема, спецслужб полягала у тому, щоб нейтралізувати на перших порах Греко-католицьку церкву. Змінилась на той час і релігійна політика Сталіна з атеїстичної на відверто репресивну супроти всіх релігійних спільнот. У 1943 році відбувається альянс радянського режиму з уцілілими рештками Російської православної церкви, з яких творили нову підконтрольну російській владі структуру. Енкаведисти, Карін, на місці збирали так звану компрометуючу інформацію, готували матеріали, які могли б послужити для репресій. Очевидно, що плани ліквідації УГКЦ були дуже таємними, про них знали лише кілька довірених осіб у радянській спецслужбі», – розповідає керівник р Інституту історії Церкви Українського католицького університету Олег Турій.
1 листопада 1944 року світ облетіла вістка про смерть митрополита Андрея Шептицького внаслідок важкої хвороби. Хоча радянська влада не наважилась перешкодити багатолюдній похоронній процесії у Львові, але спецслужби зробили все, щоб рідні митрополита не приїхали на його похорон.
А ще довкола смерті відомого духовного провідника почали творити наклепи і міфи.
Наступником митрополита Андрея Шептицького став єпископ Йосиф Сліпий. Це було рішення митрополит за життя. 12 листопада 1944 року відбулась інтронізація єпископа Йосифа Сліпого.
Кроки до ліквідації
Канадський історик, професор Богдан Боцюрків у дослідженні про обставини офіційної ліквідації УГКЦ радянською державною владою шляхом її насильницького «возз'єднання» з РПЦ пише, що на словах новий глава УГКЦ Йосиф Сліпий висловлював свої симпатії до радянської влади і заявляв, що хотів би, щоб влада підтримувала Греко-католицьку церкву. Також після смерті митрополита почалась прихована боротьба за вплив всередині самої Церкви.
Водночас, радянська влада з нейтральністю відреагувала на зміни в керівництві УГКЦ. Але Йосиф Сліпий дедалі більше відчував тиск із боку органів державної влади, яка намагалася примусити Церкву до участі в пропагандистській кампанії проти українських повстанців, вимагала, щоб греко-католики, як і православні, молились у своїх храмах за перемогу Червоної Армії.
19 грудня 1944 року делегація вирушила у Москву з листами митрополита Андрея Шептицького (за життя митрополит планував візит в Москву духовенства) і Йосифа Сліпого до Сталіна, а також меморандум до голови ради з релігійних справ СРСР Івана Полянського. Делегацію у Росію очолив архимандрит Климентій Шептицький (брат митрополита Андрея). До її складу увійшов отець Гавриїл Костельник, який невдовзі очолив ініціативну групу щодо «возз’єднання» з РПЦ.
Представники УГКЦ вручили документ про те, щоб «Греко-католицькій церкві в межах СРСР забезпечити вільне виконання її церковної влади, богослужінь і вільного завідування, володіння і користування майном», що «Церква буде вільно спілкуватися з Апостольським престолом», «архиєпископів і єпископів буде призначити Апостольський престол».
Члени делегації намагались довести радянській владі, що «Західна Україна понад як триста років живе життям відмінним від Східної України» у плані релігії, культури, традицій».
28 грудня 1944 року делегація виїхала з Москви, зрозумівши, що ставлення влади до УГКЦ залежатиме від позиції, яку обере Церква щодо боротьби проти УПА, зокрема, Кремль висловив прохання переконати повстанців скласти зброю і вийти зі схронів, обіцяючи амністію.
У грудні 1944 року в тернопільській газеті «Вільне слово» було опубліковану першу статтю наступом на УГКЦ.
На початку січня 1945 року радянські ЗМІ розпочали кампанію проти Ватикану. Радянський уряд зв'язав УГКЦ із УПА та ОУН.
Вже 16 січня 1945 року вийшла інструкція НКВС «Про активізацію агентурно-слідчої роботи по римо-католицькому духовенству та уніатах».
У цьому ж місяці у звітності і директивах НКВС починають звучати дуже характерні ідеологічні нотки про «зрадницьку і профашистську діяльність Греко-католицької церкви», про те, що «унія чужа українському народові».
Наприкінці лютого 1945 року Сергій Карін спільно з начальником 2-го управління НКДБ УРСР Павлом Медведєвим підготував і подав на розгляд наркома Сергія Савченка план ліквідації Греко-католицької церкви як «чужої нам щодо впливу легальної резидентури Ватикану і активно діючої української націоналістичної організації на нашій території».
У березні 1945 року Сталін затвердив інструкцію по ліквідаціїОлег Турій
«І саме в цьому листі пропонують спосіб знищення, тобто не просто прямі репресії переслідування, а шляхом так званого «возз'єднання» УГКЦ з Російською Православною Церквою (РПЦ-ре.). Цікаво, що в тій директиві звучить, що вже пишуть «про зрадницьку і про фашистську діяльність» УГКЦ. У березні 1945 року Сталін затвердив інструкцію по ліквідації. У лютому саме Карін запропонував детальний план ліквідації УГКЦ», ‒ говорить Олег Турій.
12 березня 1945 року спеціальною шифровкою з Москви нарком Всеволод Меркулов дав санкцію починати кампанію проти УГКЦ, яка передбачала, насамперед, масові арешти, а на її основі розгортання репресій, вербування агентури і агітації за православ’я. Йосип Сталін особисто затвердив інструкцію №58 «Про заходи щодо приєднання греко-католицьких парафій у СРСР до Російської православної церкви, використання старокатолицької церкви для створення опозиції Ватикану у західних республіках СРСР, зміцнення впливу Російської православної церкви за кордоном». Цю інструкцію 15 березня 1945 року подали Йосипу Сталіну, В’ячеславу Молотову і Лаврентію Берії.
10 квітня 1945 року Сталін і Молотов зустрічались з російським патріархом Алексієм і митрополитом Миколаєм Крутицьким.
Арешти були частиною плану
11 квітня 1945 року Святоюрський комплекс оточив кордон міліції та енкаведистів, щоб недопустити вивезення документації та цінностей. Духовенство було заблокованим.
Увечері велика група офіцерів НКВС увійшла в митрополичі палати і пред’явила главі Церкви ордер на арешт. Він був санкціонований головою НКВС УРСР Сергієм Савченком і здійснено арешт під керівництвом начальника Четвертого відділу Другого управління НКВС у Києві Волошина.
«Вже зрана Святий Юр кругом обставлено стійками. Наїхало дуже багато авт з поліцією. Полковник Мельников приніс мені рішення від прокурора на арешт. Мене обшукали та забрали на авто, і відвезли на Лонцького», ‒ пише у спогадах митрополит Йосиф Сліпий.
Після митрополита Сліпого одразу ж у Львові арештували єпископів Никиту Будку і Миколая Чарнецького, а в Івано-Франківську (Станіславові) Григорія Хомишина та помічника владики Івана Лятишевського.
На 21 квітня лише у Львівській області були ув’язнені загалом 33 духовні особи, окрім митрополита і 2 єпископів, 20 священників, 2 декани, 3 семінаристи і 5 мирян.
Главу УГКЦ, як і єпископів, повезли до Києва в слідчий ізолятор НКВС. Йосиф Сліпий сидів в одиночній камері рік і 3 місяці. Далі були вироки ‒ карні табори, поселення, примусова праця.
20 квітня 1945 року після арештів всіх греко-католицьких єпископів в Україні синод РПЦ призначив кандидатом на православну катедру в Галичині київського священника Михайла Оксіюка. Він розмовляв українською мовою і знав галицький діалект, радянські органи держбезпеки йому довіряли.
22 квітня 1945 його було висвячено на єпископа Львівського і Тернопільського під ім’ям Макарій у Москві.
27 квітня єпископ РПЦ приїхав у Львів і мешкав у православному храмі святого Великомученика Георгія (нині ПЦУ на вулиці Бобанича).
Відтак це був початок активних дій Кремля щодо цілковитої ліквідації УГКЦ.
«Арешти це була частина плану, точніше способу, тому що НКВС готувало цю спецоперацію, яка стала шоком, але це був прогнозований шок. Тому що перед тим (8 квітня 1945 року-ред.) у радянській газеті «Вільна Україна» з'явилася публікація Ярослава Галана під псевдонімом Володимир Росович «З Хрестом чи з ножем». І її поява була абсолютно частиною цієї спецоперації, тобто шокувати суспільство, посіяти сум'яття. Тобто, які дуже брутально, цинічно звинувачували Шептицького у «злочинах фашизму». Навіть Гавриїл Костельник, до якого НКВС шукало підходи, вважав, що така публікація є абсолютно неадекватною, неправильною. Цікаво, що опублікувавши цю статтю, енкаведисти збирали інформацію. Є кілька томів записів видатних людей, звичайних робітників, селян, як вони на це реагують.
Спочатку була запущена психологічна спецопераціяОлег Турій
Тобто, спочатку була запущена психологічна спецоперація, і побачивши, що суспільство дійсно було шоковане, було нерозуміння, як таке може. Це був сигнал прямої атаки на Церкву, на пам'ять про Шептицького. Авторитет Андрея Шептицького був настільки сильним, що навіть вже у 1946 році учасники псевдособору, той же ж Костельник, відправили панахиду за митрополитом. Тому радянські органи спеціально вибрали людину, яка вже була відома в публіцистичних колах, Галана, щоб озвучити найрадикальніше. Це ще один метод спецслужб, як найрадикальніше заявити певні вимоги чи звинувачення, неправдиві, але для того, щоб посіяти страх, відчуття непевності.
Мене страшенно вражає, наскільки це були два різних світи. Людська свідомість нездатна це сприйняти, що хтось може бути настільки нелюдяним, що система може бути такою негуманною. Тому для більшості галичан комуністи були злом, але що це зло настільки, так би мовити, цинічне, криваве, брутальне ніхто уявити не міг. З іншого боку, не до кінця було усвідомлення, наскільки це зло є абсолютне, наскільки воно є таке, яке суперечить взагалі людській природі», ‒ зауважив Олег Турій.
Людей залякували, працювала агентура
Арешт єпископів, активних священників, мирян мав вплив на місцевих людей. Розрахунок у кремлівської влади був простий ‒ залякати. Органи збирали інформацію по заводах, крамницях, радянські агенти ходили серед людей. Тоді радянські спецслужби дуже активно розвивали мережу агентури.
У радянської влади була мета ‒ обезголовити ЦерквуОлег Турій
«Це були переважно звичайні люди, яких якимось чином заставили чи переконали, чи заохотили. Тобто, були різні категорії людей, які розказували про те, що говорив сусід чи колега на роботі. Це здавалося ніби дрібничкою, але потім воно стало системою. Саме через оцю мережу агентури збиралася інформація про реакції людей на арешт єпископів, митрополита. У радянської влади була мета ‒ обезголовити Церкву. Коли стало зрозуміло, що ніхто з єпископів не піде на співпрацю, тоді було вирішено їх заарештувати, ізолювати. Совєтська влада дуже хотіла, щоб хтось із єпископів приєднався до плану ліквідації власної церкви, але жоден з єпископів на це не пішов. І вже тоді підключили другий ешелон людей, які були, так би мовити, на виду, і серед них був отець Костельник, який відіграв ключову роль», ‒ каже Олег Турій.
«Ініціативна група з возз’єднання» була сформована енкаведистом Каріним
29 травня 1945 року за участю отця Гавриїла Костельника, Михаїла Мельника і Антонія Пельвецького. Було розпорядження, якщо отець Костельник все ж не погодиться на співпрацю, то його потрібно заарештувати. Але вже вдруге він таки погодився на співпрацю і навіть написав реферат на тему, як перетворити Греко-католицьку Церкву в Православну.
«Ініціативну групу» не підтримала більшість греко-католицького духовенство. Тоді радянська влада під примусом збирала по деканатах «соборчики», на яких греко-католицькі священники мали висловлюватись за возз’єднання з РПЦ, тобто з Москвою.
Священники, які об’єднались довкола отця Климентія Шептицького, не погоджувались із діяльністю Гавриїла Костельника, підписались під листом до В’ячеслава Молотова, заявивши про свій протест проти нищення Церкви і вимагаючи звільнення єпископів з-під арешту. Під листом були підписи отця Климентія Шептицького і 61 греко-католицького священника.
28 травня 1945 року «Ініціативна група» на чолі з отцем Гавриїлом Костельником звернулась до Сталіна з проханням об’єднати Греко-католицьку церкву з РПЦ.
18 грудня 1945 року народний комісар держбезпеки УРСР, генерал-лейтенант Сергій Савченко затвердив «План скликання «загальногалицького» собору греко-католицької церкви для кінцевого возз’єднання її з Російською православною церквою». Один із пунктів – виселити отця Климентія Шептицького і його оточення з митрополичих палат.
24-25 лютого 1946 року у Києві єпископами висвячені агенти НКВС отець Антоній Пельвецький і отець Михаїл Мельник.
8-10 березня відбувся так званий «Львівський собор» з участю 216 представників місцевого духовенства і делегації з Москви. На ньому «ліквідували Берестейську унію 1596 року» і «возз’єднались з РПЦ». УГКЦ ліквідували, тобто заборонили діяльність, почалися масові репресії проти духовенства й вірян, забрали все майно УГКЦ.
Дата псевдособору була погоджена СталінимОлег Турій
«Дата псевдособору була погоджена Сталіним. Тоді це було та 8-9 березня, перша неділя посту, і її було використано саме тому, що подібним чином відбувався так званий собор у Полоцьку, коли була заборонена Унійна церква у російській імперії (Полоцький собор відбувся 12-18 лютого 1839 року в місті Полоцьк у приміщенні Софійського собору-ред.). І тут ми бачимо цю прив'язку до певної символіки, до бажання надати цьому якогось епохального значення, використовуючи церковну символіку», ‒ говорить Олег Турій.
Українська інтелігенція сприйняла псевдособор вороже. У повідомленні НКДБ (Народний Комісаріат Держбезпеки)є свідчення професора Івана Крип’якевича: «Більшовики знущаються над церквою і взагалі над всіма галичанами. Ми всі почуваємося в окупованій країні... Прийдеться або тікати зі Львова, або повіситися...».
А після псевдособору кремлівська влада продовжила ще активніше арешти, репресії, тортури, залякування. Багатьох це зламало, але багато залишились зі своєю рідною Церквою. Тисячі греко-католицьких священників, монахів, вірних перейшли у підпілля і не сприйняли Російської Православної Церкви. Духовенство і вірні вірили, що їхня Церква відродиться, як і писав митрополит Андрей Шептицький.
І так сталось.
Форум