29 липня вшановують 155-річчя митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Чи був глава церкви політиком?

29 липня в Україні та світі вшановують 155-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького (1865–1944 роки життя). 44 роки він очолював Греко-католицьку церкву.

Папа Лев ХІІІ призначив 35-річного єпископа на Галицький престол 17 грудня 1900 року. А 17 січня 1901 року відбулась інтронізація глави церкви у Святоюрському соборі у Львові. Митрополит Шептицький був главою УГКЦ до дня смерті, 1 листопада 1944 року.

Сьогодні, 29 липня, в українських містах, на церковному і державному рівнях, заплановані духовні та мистецькі заходи, присвячені митрополитові. За традицією, віряни беруть участь у прощі в родинному селі провідника церкви – Прилбичах, що на Львівщині.

Однак досі немає написаної на основі архівних документів біографії митрополита Андрея Шептицького, незавершений процес беатифікації, який розпочався ще в 1958 році, триває дискусія щодо визнання митрополита Андрея Шептицького, як і його брата – отця Климентія Шептицького, Праведником народів світу за порятунок євреїв у роки Голокосту, і одна з причин – що, мовляв, Андрей Шептицький був політиком.

Сьогодні намагаються політизувати постать митрополита, зазначають фахівці, як це було і за його життя, активно його ім’я використовують львівські посадовці і політики у виборчих перегонах.

Та чи був митрополит Андрей Шептицький політиком? Чому глава УГКЦ не міг не зважати на політичні питання? Чому політизують постать Андрея Шептицького?

Ватикан звернув увагу на молодого 35-річного єпископа Станіславівського (Івано-Франівського – ред.) Андрея Шептицького як на найкращого кандидата на посаду глави Греко-католицької церкви. Андрей Шептицький був духовною людиною, графського походження, аристократ, енергійний, освічений, харизматичний, який залишив світське життя і пішов у василіянський монастир, що переживав важкі часи, але Шептицький зумів цей чернечий чин підняти, як і все, за що брався, мало успіх і розвиток. Молодий граф Роман Шептицький (монаше ім’я Андрей) багато мандрував. Був у Римі, Мюнхені, Відні, Києві, Москві і сформував довкола себе велике коло людей.

17 грудня 1900 року папа Лев ХІІІ видав буллу про номінацію Андрея Шептицького на Галицький престол. 17 січня 1901 року у Святоюрському соборі у Львові відбулась урочиста церемонія посвячення Андрея Шептицького на главу Греко-католицької церкви. Митрополит добре усвідомлював, у якому стані перебувала церква, яку очолив, розумів свою місію – служіння Богові і людям.

За час його керування на долю української церкви і українського народу в Галичині випали важкі і трагічні випробування – війни, конфлікти, репресії. Сім разів змінювалась влада – австрійська, російська, українська, польська, радянська, німецька і вдруге радянська. Окупаційні режими переслідували митрополита. А різні середовища звинувачували його у тому, що «зрадив» польську віру і пішов в українську церкву, українці заявляли про те, що він може латинізувати Греко-католицьку церкву. Митрополит не погоджувався з несправедливістю і злом, хто б його не вчинив, а це не подобалось політичним діячам, як українським, так і польським. Глава УГКЦ Андрей Шептицький був у вирі всіх подій, бо це стосувалось його церкви і вірних, він хотів Української держави для українського народу, розумів важливість релігійної єдності.

Під час російської окупації Галичини у 1914 році царські війська арештували митрополита Андрея Шептицького за виголошену ним проповідь із закликом до вірності Апостольському престолові, проти насильницького насадження православ’я. Майже три роки він провів у Суздальській в’язниці Росії. У 1917 році митрополита звільнив із російської неволі Тимчасовий уряд.

Одразу російська влада почала кампанію дискредитації та політизації постаті галицького митрополита. Адже він скликав 28-31 травня 1917 року у Петрограді перший синод Російської католицької церкви і екзархом для католиків візантійського обряду Росії призначив отця Леоніда Федорова. Звісно, що такий крок не міг сподобатись у Росії.

«В європейській пресі, яка симпатизувала Росії, лавиною пішла інформація про те, що Шептицький займається у Львові політичною діяльністю. Паралельно з’явилися сенсаційні повідомлення, що Шептицький має стати православним українським патріархом. Щоб не бути голослівним, подамо тільки одну із заяв Шептицького, зроблену у Швейцарії про те, що він не їздить європейськими країнами з політичною метою як представник українських еліт. «Займаюся справою поєднання східної і західної церкви», – заявив Андрей Шептицький» (газета «Kurjer Lwowski», від 19 серпня 1917 року», – каже дослідник спадщини митрополита Андрея Шептицького і блаженного Климентія Шептицького Іван Матковський.

Митрополит Андрей Шептицький не був політиком, безпосередньо не брав участі ані у політичному житті, ані у політичній діяльності

Андрей Шептицький не належав до жодної політичної організації, не брав участі у здобутті політичної влади, не заявляв про свої політичні амбіції. Більше того, не брав навіть участі у політичній діяльності як виборець. Однак до політичного життя він мусив бути дотичним, хоча все життя цього уникав, зауважує Радіо Свобода Іван Матковський. А оскільки митрополит Андрей Шептицький спонукав до формування українського політичного середовища на фундаменті християнських католицьких цінностей і націонал-демократичної політичної традиції, наголошує співрозмовник, то часто його душпастирську місію плутають із політичною діяльністю.

«Слід зазначити, що Андрей Шептицький належав до послів-вірилістів Галицького крайового сейму та верхньої палати австрійського парламенту – Палати панів. Це були депутати (в тодішній мові посли), які входили до законодавчого органу не на підставі результатів виборів, а за своєю посадою. Митрополит Андрей набув членство у Галицькому крайовому сеймі у 1899 році як Станіславівський єпископ. Після інтронізації митрополит Шептицький 5 лютого 1901 року був зарахований до Палати панів. Обидві ці функції він вів до моменту існування Австро-Угорської імперії.

У Палаті панів і в Галицькому крайовому сеймі зустріти митрополита Шептицького можна було вкрай рідко. За 18 років перебування у стінах Палати панів відомими є тільки два його виступи з трибуни: 28 червня 1910 року із обґрунтуванням утворити у Львові університет для русинів-українців і 28 лютого 1918 року з нагоди підписання цісарською Австрією та кайзерівською Німеччиною миру із Українською Народною Республікою. Історикам також відома політична авдієнція митрополита Шептицького до цісаря Франца Йосифа І у 1906 році спільно з руськими (українськими) громадськими і політичними діячами, де виголошена митрополитом промова.

У стінах Галицького крайового парламенту Шептицький бував досить рідко. До 1912 року він як митрополит був також заступником маршалка (голови) парламенту. Однак через пасивну діяльність у 1912 році відмовився від посади на користь Перемиського єпископа Костянтина Чеховича.

За майже двадцятилітню діяльність у стінах Галицького парламенту митрополит Шептицький запам’ятався найбільше українсько-польською політичною умовою, підписаною 28 січня 1914 року, так званий польсько-український компроміс.

У міжвоєнний період Андрей Шептицький створив у Львові у 1931 році Український католицький союз – суспільно-релігійну організацію – з метою консолідації широких верств українського суспільства, а передовсім політиків, на засадах християнської ідеології. Організація об’єднувала політиків-католиків, які належали до різних політичних партій. Ця організація не мала на меті здійснювати політичну діяльність», – каже Іван Матковський.

«Шептицького називають етнархом»

Звинувачення у політичній діяльності на адресу митрополита Андрея Шептицького були і під час його поїздок як візитатора українських греко-католицьких громад у Європі та Північній і Південній Америках у 1921-1922 роках. Чимало дискредитаційних публікацій виходило у пресі з тим, що митрополит як церковний ієрарх, залишивши свою паству, їздить із політичною метою, щоб лобіювати створення Української держави. Але сам митрополит відповідав, що питання Української держави – це питання міжнародної спільноти та українських політичних еліт, що він підтримує відновлення державности, але підкреслював, що ніхто його не наділяв мандатом щодо ведення переговорів на міжнародному рівні.

«Шептицького називають етнархом, тобто релігійним діячем, ієрархом, який дбає не лише про суто духовні питання, але який займає позицію у певних суспільних питаннях, оскільки від них, від забезпеченості тих питань, залежить, відповідно, духовне життя людей. Всюди, де він бачить несправедливість, а, звичайно ж, політична сфера і є значною мірою джерелом будь-якої несправедливості, то там він, звичайно, займав якусь позицію і забирав голос. Як ієрарх виконував більші функції, аніж суто душпастирські. Коли він обстоював інтереси українського народу, то входив у пряму конфронтацію з польською владою, яка ці інтереси хотіла якимось чином пригнобити. Були докори і з боку українських політичних груп. Як не сподобалося, для прикладу, що Шептицький виступив категорично проти терористичного акту над графом Потоцьким, вчиненого Січинським.

Митрополит говорив як церковний діяч, який розуміє, що духовні інтереси народу можуть бути забезпечені у національній державі передусім. Мене вражає, наскільки сам Шептицький мужньо кидався в найгірші суспільні непорозуміння, конфлікти, несучи собою слово Христа і обстоюючи євангельську позицію», – говорить проректор Українського католицького університету, автор книжки про митрополита Андрея Шептицького Мирослав Маринович.

Митрополит Андрей Шептицький написав десятки пастирських послань, звертаючись до політичних діячів, застерігаючи їх від неприпустимих кроків, вказуючи правильний шлях у діяльності. Він критикував політичну роз’єднаність, маргінальність політиків, чвари, закликав до єдності, толерування один одного, незважаючи на походження і релігію. Закликав українську молодь бути обережною, записуючись у ту чи іншу організацію.

«Особливо переживав та опікувався, шукаючи різних способів і засобів, щоб допомогти молодим українцям, яким нелегко було під польською владою здобути знання, освіту, а ще важче знайти гідну працю. Своїм завданням бачив, окрім проповідування Євангелія, що є святим обов’язком, бути поруч з людьми. Через своє служіння допомагає людям перемагати, покращити їхнє соціальне становище. А це ніяк не є у розумінні католицької церкви політикою. Не мовчав, де була кривда і несправедливість, відважно захищав права своїх людей перед будь-якою владою, перед поляками, більшовиками, німцями. Це не є політична гра, а чуйний захист слабких», – вважає отець, історик-богослов з Італії Августин Баб’як.

Отець Августин Баб’як наголошує, що Андрей Шептицький був совістю народу, а з нього зробили виключно політика. Звісно, додає він, що глава церкви не міг стояти осторонь життя народу, тому важливо написати біографію цієї великої людини, щоб розвіяти наклепи, радянську пропаганду.

А політизують сьогодні постать митрополита особи, які ігнорують його спадщину, ті, які її не знають, бо священники не проповідують належним чином його моральні, етичні, катехитичні та соціальні вчення, а роблять акцент на політиці, щоб завадити процесу беатифікації, зауважує богослов, отець Августин Баб’як.

Не використовувати ім’я митрополита Андрей Шептицького як інструмент політичної кампанії закликав голова координаційної ради з відзначення 155-ліття від дня народження митрополита Андрея Шептицького, священник УГКЦ Юстин Бойко. «Коли ми хочемо бути чесними супроти себе, історії і майбутнього, то повинні жити ідеями митрополита Андрея не тільки перед виборами, але постійно. Усілякі спроби прикриватися визначними історичними постатями робило велику шкоду в першу чергу тим постатям», – мовиться у зверненні.

У 1906 році у Пастирському посланні митрополита Андрея Шептицького до духовенства про солідарність у громадському житті він забороняє священникам і єпископам займатись політикою: «Тут не може бути бесіди про політику, яку би священник мішав зі своєю душпастирською, а стисло священичою працею, бо таке змішування людського з Божим, святого з несвятим було би все надуживання речей святих для дочасних людських цілей».