– Пане професоре, ви в одній зі своїх передмов написали: «Ця правда потрібна не душі Шептицького: вона як душа праведника вже давно спочиває на лоні Авраама. Ця правда потрібна нам: без неї наші давні противленства не можуть стати минулим, а тому весь час актуалізуються».
Чи не видається Вам, що сьогодні саме українці і українська держава мають мати претензії до себе, бо заборгували перед Митрополитом. Друкується стільки літератури, доступно стільки архівних матеріалів, а в головах людей засіли радянські міфи про Андрея Шептицького і панує повне незнання про таку величну постать?
– Без сумніву, Україна заборгувала перед Митрополитом і нам потрібно більше працювати в інформативному руслі. Ми говоримо, що Андрей Шептицький – це геній, але коли запитати в людей, що вони знають про Митрополита, чи читали його праці, то нічого вам не процитують, бо не знають. Тобто з нами у цьому плані відбувається традиційна наша українська недбалість. Коли ми обожнюємо Василя Стуса і не можемо напам’ять процитувати кілька його рядків, коли ми обожнюємо Шептицького і не знаємо навіть жодних поворотів у його долі, не те, що творчості… Цю недбалість добре було б якимось чином суттєво відкоригувати, даючи всебічну інформацію про Митрополита не лише на Галичину, але й усю Україну.
Але що тут скаржитися? Якщо українська держава у цьому плані не допрацьовує по всіх фронтах, по кожній фігурі в українській історії та культурі. Ми можемо констатувати – Україна не знає своїх світочів. Але поінформованість – це лише один момент. Я уже кілька разів зіштовхувався з таким феноменом, що навіть найсправедливіша інформація заблоковується у свідомості людини, яка ставиться до тієї чи іншої теми, виходячи з квазірелігійних почуттів. Що я маю на увазі? Комунізм взагалі був квазірелігією і вибудована ним система символів чи антисимволів, симпатиків чи антипатиків увійшла в оцю емоційну систему людини, базовану на вірі: тільки те у що вона вірить – є правильним. Це не є проблема розуму, який міг би сказати, що цей елемент, якого я дотримувався був неправильний і я можу замінити його правильним. Це елемент віри, яка має свою конструкцію і на яку не впливають зовнішні критичні зауваження. І тому, чим більше загроженою є ця система, тим більше людина мобілізує свої енергетичні ресурси, щоб захисти свою віру. Ви, мабуть, зіштовхувались із феноменом, коли Московський патріархат часто використовує отих бабушок, які борються «за вєру» і ви не пройдете у їхню голову жодним своїм аргументом, бо вона має вибудуваний світ, освячений для неї Богом і вона ні на йоту його не змінить. Це говорить про те, що Митрополит буде під ударами наклепів доти, доки житиме оцей комуністичний антихрист. Часом у пророцтвах, які гуляють Україною та й усім колишнім Радянським Союзом чуємо, що зло кружлятиме доти, доки Лєніна не поховають у землю. У мене приблизно є таке відчуття: доти Шептицький буде під ударами його кривдників, доки не буде похована ідея комунізму і феномен комунізму, доки людство не скаже собі, що це було диявольство і воно мусить бути припнуте на кайдали.
– Постать Шептицького небезпечна для будь-якої диявольської системи
– Цілий спеціальний відділ КДБ працював тільки на те, щоб осквернити УГКЦ, щоб створювати і підживляти неправду про Митрополита Андрея. Митрополита боялись і після його смерті. Відтак був дуже небезпечною для них постаттю?
Так, це небезпечна постать для будь-якої диявольської системи. Оскільки вона органічно небезпечна цій системі, органічно протистоїть їй. На чому тримається будь-яка диктаторська диявольська система? На страхові передусім. Шептицький не боявся. Він настільки вірив у Бога, що для нього усі земні диктатори – це ніщо.
– Передусім це був християнин, який, згадаймо, двічі просив Апостольський Престол дозволу на мученицьку смерть…
– Митрополит міг, із міркувань якоїсь земної мудрості, не говорити, чи не наважуватися говорити про якісь речі. Бо в якийсь момент він виглядав би хлопчаком, якби на кожному кроці кричав те, що думав. Він міг чогось не говорити, але те, що у нього в серці не було страху – це очевидно для мене. Він знав, як зі звичайним людським природним можна боротися засобами віри. Отож, перший елемент – це страх. Другий – це віра, яка є опорою для боротьби зі страхом. Це був чоловік надзвичайної віри, якого можна порівняти з мандрівником, який має в себе компас і який щоразу звіряє свій крок з тим компасом. Шептицький мав цей компас не знаю чи у серці, чи в умі, але мав. Це дивовижне враження, коли спостерігаєш за поворотами його долі, коли читаєш його твори і бачиш, як доля хоче збити його з правильного шляху, навіть може силою розвернути його в інший бік. Але його думка і серце все одно дивляться за стрілкою компаса, яка вказує на Бога. І оце дивовижне вміння страшенно небезпечне для диявольської системи. Адже вона хоче вас збити з пантелику, хоче довести, що нема жодної стрілки і полюса, що все сіре, відтак йди куди хочеш і куди тобі вигідно – це і є логіка диявольської системи. А для цього чоловіка був цей полюс і він був речником того полюса і він без сумніву дуже небезпечний.
– Комуністична система зруйнувала Церкву, яку Митрополит творив майже 40 років, але Він був пророком щодо відродження УГКЦ. Часто себе запитую, як Слуга Божий міг оце все осмислити, пережити, робити мудрі послання, коли знав, що діється довкола суцільне руйнування…
– Ця історія руйнування на грані книги Йова. Це є такої сили історія! Шептицький більш ніж 40 років будує свою церкву. Вибудовує її всіма можливими цеглинками, підтасовуючи, припасовуючи і раптом наприкінці його життя, він же розумів, що надходить його кінець, приходить сила, котра на його очах це все руйнує. Я не знаю, якої сили духу треба мати, щоб так дивитися на це все, як дивився митрополит в мудрому спокої і довірою до Господа Бога. Немов чуєш його слова: «Добре, дияволе, ти руйнуй, але я все одно вірю в Бога і знаю: те, що ти руйнуєш зараз – відродиться пізніше». Такі люди були і є небезпечні, вони вічно будуть небезпечні.
На чому опирається нинішня диявольщина? На страхові. Вона дуже хоче відродити старий страх, вона все робить, щоб відродити елементи, опорні точки того страху. По-друге, вбити віру в людини, що добро перемагає, саме мораль, що Бог і Божий закон переможе рано чи пізно.
– Важко у XX столітті знайти ще таку багатогранну постать як Митрополит. Людина графського походження, високоосвічена, блискучий філософ, публіцист, духовний провідник, дипломат, мистецтвознавець, громадянин, правдивий монах, передусім християнин. Розуміємо, що історичні події заставили його стати політиком. Чи можна було Митрополитові оминути політичні моменти того часу?
– Часто Шептицькому дорікають, що він був занадто великим політиком для церковного діяча. Це можуть робити і говорити люди, які не розуміють, в якому стані була його паства. Це був чоловік, який пішов за євангельським покликом. А значить, коли бачиш що в нетрях заплутану одну вівцю, кинь 99 і йди за тією, що заплуталась і врятуй. 99 європейських овець мали свої держави, були у них клопоти, труднощі, але Шептицький разом зі своїм братом Климентом побачив, що у чагарниках заплутався український народ, що він немає свободи, держави. Такі два місіонери пішли до нього. Саме тому, що вони були унікальними постатями такого рівня, вони змушені були, особливо Митрополит виконувати роль етнарха. Не просто церковного діяча. Митрополит був етнархом, духовним батьком народу, який був і судом, і парламентом, і урядом – всім був для свого народу, в якого не було через зраду еліти ні суду, ні парламенту, ні уряду. Були так би мовити вожді і ватажки, але не було мудрого проводу, який би мав поняття Божого закону. Власне тому роль етнарха вела його у ті зони, де пересікались церковне і політичне. І тут догматики можуть докоряти, що він увійшов у цю зону. Але я вдячний Митрополиту, що він не боявся того, що будуть говорити про нього нащадки. Він бачив потребу і виконував свою місію. Це величезний поклик людини. Чи можна було оминути? Кожен крок Митрополит звіряв із компасом, що вів до Господа. Подивимось на цей дражливий випадок, коли він вітає прихід гітлерівських військ. А чому йому не докоряють про звернення до радянської влади?
– Бо це невигідно спецслужбам…
– Так. Якщо докоряємо, що зробив політичну заяву, то треба докоряти за усі політичні заяви. А так не можемо зробити. Бо церковний ієрарх, яким себе почував Шептицький, вважав своїм обов’язком у момент зміни влади заявити про послух владі, але вказував, за яких умов цей послух можливий. Цю річ цікаво спостерігати за документами. Навіть у випадку української влади, яка була проголошена 30 червня 1941 року. І навіть тоді, коли ми нарешті здавалося б маємо українську владу і її потрібно леліяти, дякувати їй за це, без жодних умов. Але це рівень нашого мислення. Митрополит від самого початку і цій українській владі ставить умови, якщо вона буде дотримуватися Божих законів і якщо у цій державі добре буде не тільки українцям, а всім націям. Митрополит моментально зрозумів усі болючі теми, які потрібно висловити, бо він знав природу проблем в Україні. На цьому тлі я не бачу нічого хибного в написанні звернення до німецької влади. Що можна поставити як докір? Так це те, що він не розгадав природу німецької влади – гітлерівського режиму.
– Але німців сприйняли як визволителів загалом усі галичани, з огляду на ті звірства, які чинив в 1939-1941 радянський режим в Західній Україні.
– Це не була влада в білих рукавичках і якщо хтось має сумніви, нехай читає історію і тоді знатиме, чим обернулась для галичан перша радянська окупація і зрозуміє, чому на цьому тлі інша окупація виглядала спасителем.
Дивним було не те, що Шептицький мав якісь ілюзії щодо німців. Врешті-решт гітлеризм, нацизм був хворобою німецької нації. Адже німецька нація не була такою завжди. Це висококультурна нація, яка впала у шал політичної епілепсії. Передбачити, що нація впаде аж так у це було важко повірити. А коли Шептицький зрозумів, що це враження про Німеччину є хибне, він мав мужність сказати, що ця система може навіть є гіршою за комуністичну.
– А підтвердженням цьому є численні послання Митрополита і його листи, до Ватикану, зокрема. Але Митрополит, як ніхто, завжди мав сміливість і чесність визнати, що перше враження його було хибним.
– Це і виділяє Митрополита. Я вважаю, поклавши руку на серце, ми не маємо у чому дорікнути Шептицького у тих складних умовах, коли влади мінялися зі шаленою швидкістю, коли люди втратили один до одного довіру, коли люди обернулись один до одного найгіршими сторонами, які мали в своєму етнотипі. У цій ситуації Шептицький повів себе шляхетно, мудро, правильно.
145-річчя Митрополита УГКЦ Андрея Шептицького
