Галина Кривець (Початок 1930-их років).Самий страшний був 33-й рік. Ходили ж оці комсомольці, і все позабирали. У людей практично нічого не лишилося. Навіть одна жінка свої двох дітей з’їла. Вона збожеволіла і її тоді забрали в лікарню в Чернігів. Багато померло. В кого сила була, то копали ями і закопували. Ніяких цвинтарів не було. Не було кому возити, люди опухши ходили.
Такі страшні люди були: ноги розпухлі, обличчя розпухле, руки.. Ой..! В нас батько такий був: дуже-дуже опухлий. А опухший він і ходити став погано. Тільки чим вижили – рибою. В нас в кінці городу було озеро таке велике. Там стільки було карасів. Вони такі маленькі були, але багато-багато їх. То так варили їх, не чистили нічого. Потім вже трава з’явилася. Там ліс поруч. Ягоди всякі. То люди оце так трошки повиживали. А ті, хто шукали (їжу), їх уже немає. І хто ходив? Самі бідні лінтяї. Там така Окраса була. У неї були донька і два сина. І оці два сини ходили, Боже мій, так грабували! Вони робити нічого не хотіли. Абсолютно. Там у них якась земля була і город. Город бур’яном заросте, хату гноєм обложать: не мазана ніколи. Вони жили добре. Бо в їх і одяг... Вони ж і одяг весь забирали. І вона ця Окраса-мати вирядиться з донькою. А люди ж пальцями тикають. А їм хоч би що! Вона говорить: «Яка різниця, аби не голодні!».
(Розповідь записана у листопаді 2006 р.)
