(Рубрика «Точка зору»)
Скоріш за все, парламентська більшість «забалакає питання» про «сенсорну кнопку» й залишить незмінним дикий статус-кво віртуального голосування
Останні перипетії навколо імперативно-конституційного особистого голосування депутатів та марних спроб запровадження «сенсорної кнопки» в Верховній Раді України спонукають до невтішного прогнозу. Скоріше за все, парламентська більшість – у регіонально-питомому стилі – «забалакає питання» й залишить незмінним дикий статус-кво віртуального голосування депутатських аур замість фізичних тіл.
Тим паче, що досвід схожого піарного окозамилювання громадськості вже понад рік обкатується та апробується топ-можновладцями – насамперед, щодо віртуальної реалізації «реформ» та нескінченних урядово-«індуїстських» медіа-мантр, із ними пов’язаних.
Визнання «гріха» ще не є його подоланням
Чи не єдиним позитивним вислідом недавнього збурення преси й громадськості щодо ганебної практики голосування в кілька рук (при цьому українські нардепи начебто не є ні восьминогами Паулями, ані багаторукими богинями Шивами!) стало переважне визнання практично всіма обранцями, включаючи навіть регіоналів, чіткої вимоги Конституції.
Втім, схоже, що таке раптове прозріння сталося здебільшого про людські очі, а не в нардепівсько-екзистенційному вимірі. Адже в висліді парламентська постанова щодо впровадження системи голосування «Рада-3» не добрала всього-на-всього якихось 4 голосів. А тут вже народ може висунути цілком умотивовану та тверду претензію до опозиційних фракцій: панове, а де гуляли ваші люде в момент «доленосного» голосування? І чи не заодно ви з владою в тому, щоб забезпечити собі максимально-персональний комфорт – навіть ціною попрання Основного закону?
Власне кажучи, фактичне небажання змінювати осоружну й упосліджену практику по суті неконституційного прийняття більшості законів робом голосування «за того хлопця» можна виправдати будь-чим. В тому числі – й апеляцією до ситуативно-потрібних та розмито сформульованих законів та підзаконних актів, більше того – апріорі другорядних у порівнянні з Конституцією. А ще – квазіюридичними спекуляціями на кшталт начебто «недостатніх» конституційних та регламентних повноважень спікера Володимира Литвина для того, щоб одноосібно, швидко та ефективно розв’язати як на позір технічно не складну проблему запровадження вже давно сертифікованої (ще за часів спікерства Арсенія Яценюка у 2008 році) модернізованої системи «Рада-3».
Тож, наслідуючи архаїчній традиції компартійного перестрахування, котрою здебільшого вуалюється номенклатурно-партократична безвідповідальність, Володимир Литвин – після провального голосування по «сенсорній кнопці» – зареєстрував законопроект № 8262, яким згадана «кнопка» має бути втиснутою в Регламент Верховної Ради.
Хоча, на думку низки депутатів, зокрема, Романа Зварича та Сергія Соболєва, жодних змін до закону впроваджувати не потрібно. Адже спікер самотужки – шляхом власного розпорядження – має право визначати порядок голосування, щоб при цьому максимально забезпечувалося особисте голосування депутатів. Утім, як відомо, в фантасмагорії вітчизняної юридичної системи очевидні, загальновизнані речі, далебі, не існують, якщо вони не закріплені буквою закону або закарлючками чиновницького припису.
І це є надзвичайно зручним люфтом і карт-бланшем для влади (та й, чого гріха таїти, – для частини опозиції також): щоб на рівні привселюдної балаканини визнавати необхідність для депутата ходити на роботу і голосувати персонально, а в реалі – завалити внеможливлення віртуального голосування докорінно.
«Сенсорна кнопка»: тихе покладання в шухляду
Із недавніх сентенцій регіональних топ-речників щодо перспектив персонального волевиявлення нардепів опукло вимальовується таке. За каденції нинішнього парламенту ця привселюдна ганьба фортеп’янно-віртуозних голосувальників, із котрої ще недавно гомерично реготали їхні польські колеги, схоже, навряд чи припиниться.
Про що свідчать, наприклад, всуціль розмиті формулювання керівника фракції Партії регіонів Олександра Єфремова: мовляв, ми й не проти ввести модернізовану «Раду-3», проте це все одно не вирішить проблему відсутності депутатів, адже чимало з них хворіє, перебуває у закордонних відрядженнях чи виборчих округах. Отже, пан Єфремов наполягає на тому, що начебто достатньо буде забезпечити фізичну присутність на робочих місцях депутатів із його фракції винятково заходами внутрішньопартійної дисципліни.
Те, як працювала «партійно-регіональна дисципліна» у «бригаді» парламентських піаністів під диригуванням Михайла Чечетова, українські виборці мали за прикрість спостерігати протягом кількох останніх років. Саме тому в раптово-осяйне диво миттєвого та свідомого «виправлення» та матеріалізації в залі Верховної Ради тих же таки Ріната Ахметова, Андрія Веревського, Костянтина Жеваго вкупі з іншими парламентськими «привидами» направду мало хто з пересічних громадян вірить.
Так само, як і в те, що значна кількість сердешних народних обранців аж так слабують на здоров’я. Особливо – на тлі реально-сукупного «кешу» у приблизно 30 тисяч гривень на місяць, а також – 35 тисяч гривень матеріальної допомоги «на оздоровлення» плюс 5 тисяч гривень на оплату «санаторно-лікувальної» путівки (за даними статті Сергія Лещенка, «Українська правда», 16.03.2011).
До того ж усім відомо, що пленарні засідання, на яких відбуваються голосування, займають у часі всього 8 робочих днів на місяць. Тож будь-який депутат може заздалегідь спланувати свої відрядження «в округи» на інший період. Тим паче, про які «округи» йдеться, якщо цей парламент обирався за партійними списками та в єдиному загальнонаціональному окрузі?!
До того ж існують інші депутатські «ноу-хау», спрямовані на остаточне блокування персонального голосу за допомогою модернізованої «Ради-3». Так, «партайгеноссе» Олександра Єфремова у Партії регіонів Володимир Зубанов як альтернативу «сенсорній кнопці» пропонує ввести пофракційне голосування або ж (що виглядає ще абсурднішим!) дистанційне волевиявлення. Скажімо, як на «Євробаченні» або гламурно-«мильному» телешоу «Україна має таланти» – sms-повідомленнями. Власне, за «скромно-чарівного» правління «регіональної» партократії ще й не такі фантасмагоричні дива можливі – як, наприклад, інавгурація Президента чи присяга народного депутата робом електронного повідомлення чи написом на стіні «Фейсбуку»…
На жаль, перспективи ухвалення вищезгаданих змін до Регламенту, якими Володимир Литвин збирається ввести «сенсорно»-персональне голосування нардепів, здебільшого виглядають розмито-фантомними. Проте недолугі й антинародні закони, прийняті голосами депутатів-«привидів», сьогодні більш аніж реальні.
І навряд чи цей гіперзганьблений перемитництвом «тушок», сервільною підрядністю і придатковістю до президентського офісу, а також – віртуальністю самих депутатів парламент запровадить традицію більшості країн Європейського Союзу щодо імперативності персонального голосування. Або ж, скажімо, уведе прецедентну практику Португалії й Туреччини, за якої депутат втрачає свій мандат, якщо він не бере участі в роботі парламенту, перевищив кількість неявок туди без поважних причин, встановлену конституцією чи регламентом, або вступив до партії, від якої не балотувався на виборах.
Навпаки, цілком не виключено, що владна «коаліція» почне недолуго прикриватися французьким парламентським досвідом, який є вельми осібним у ЄС і дозволяє депутатам голосувати за відсутніх колег по групі. Втім, така практика мотивується суто мажоритарною виборчою моделлю, за якої депутати змушені чимало часу проводити в своїх округах.
Те, що в Україні поки що є чинною інша виборча система, партійна, – не біда. Адже нині над новим виборчим законодавством на повну потужність працює робоча комісія під кермуванням міністра юстиції Олександра Лавриновича. Хоч її поступово і полишають – «через недемократичність» – представники західних think tanks (експертних груп), немає жодних сумнівів у тому, що своє завдання вона виконає так, як нараять із головного «мозкового центру» країни. Себто – з Адміністрації Президента. Скажуть «люміній», значить – буде «люміній». Як треба буде ввести суцільну «мажоритарку», щоб потім депутати могли голосувати за закони «есемесками» із сауни – значить, уведуть.
Втім, чому б тоді вельмишановному панові міністру не забити у новому законі, скажімо, можливість голосувати на виборчих дільницях за хворого сусіда? Або ще простіше – за допомогою телефонного дзвінка? Бо ж перед законом «мають бути рівними всі», чи ж не так?
Андрій Коваленко – журналіст, письменник
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
