Щоденна статистика COVID-19 уже наблизилась до чотиризначних чисел, але ставити країну на паузу ніхто не квапиться, зазначає «Український тиждень». Хоча Україна вже опинилася в так званій червоній зоні, коли показник захворюваності перевищує 40 випадків на 100 тисяч населення.
Чиновники епохи кінця бідності традиційно суперечать одне одному: хтось твердить, що час повертатися до жорсткого карантину, а хтось, навпаки, бачить підстави його послабити. «Але хоч би що казали, зрозуміло всім: ще однієї масштабної паузи економіка країни просто не витримає, і тоді на неї чекає те, що можна буде без перебільшення назвати добою небачених досі злиднів», – зазначає автор статті Дмитро Крапивенко.
Продовжуючи окреслювати червоні зони чинної влади, дописувач зазначає, що велике розчарування має спіткати тих, хто сподівався, що війна закінчиться, щойно зміниться ім’я та прізвище чинного президента України. Не судилося, констатує автор. Путін відкрито заявляє про «подаровані Росією землі» й анітрохи не приховує своїх реваншистських намірів.
«Судові процеси проти опозиції та активістів – ще одна червона зона, у яку влада зайшла, можливо, навіть більше, ніж сама того хотіла», – вважає автор. Переслідування Петра Порошенка, Сергія Стерненка, Андрія Антоненка, Юлії Кузьменко, Яни Дугарь – це випробування активної частини суспільства на міцність і спроба реваншу водночас, наголошує дописувач.
У всіх цих справах є різні дрібні бенефіціари, однак якщо взяти ширше, то по-справжньому в повномасштабній дестабілізації в Україні зацікавлена лише одна сторона – Росія, яка скористається з будь-якого послаблення України, щоб установити «історичну справедливість» так, як її бачать у Кремлі. На Банковій цього не помічають чи воліють не помічати: воювати з мерами, далекобійниками, волонтерсько-ветеранською спільнотою – це те, що легше й не вимагає надзусиль. Докладніше йдеться в статті «У червоній зоні».
Повноцінного літнього перепочинку від політичних баталій не матимуть ані політики, ані громадяни, зазначає «Український тиждень». Автор статті Андрій Голуб нагадує, що на початку червня українська влада підписала текст чергового меморандуму з МВФ. Документ передбачає чіткі зобов’язання України для продовження співпраці з фондом. І вони далеко не завжди всім до вподоби. Надто олігархам. Тож дописувач прогнозує, що найближчим часом на олігархічних телеканалах активізуються ті, хто голосно звинувачує Україну у здачі суверенітету Заходу. До останніх можуть приєднати й уряд разом із президентом, зазначає автор.
А це тема, яка хоч і непрямо, але пов’язана з боротьбою за вулицю. Влітку вона навряд чи зійде нанівець, зазначає дописувач. Є лише тенденції до загострення. Завдяки Анатолію Шарію та його вірним фанатам на вуличних акціях знову присутня боротьба між проросійським і прозахідним векторами розвитку країни.
«Завдяки правоохоронцям, які ініціювали процеси щодо Сергія Стерненка й Петра Порошенка, йдеться і про стан самої правоохоронної системи», – пише далі автор. Він вважає, що не слід забувати також справи про вбивство Павла Шеремета, Катерини Гандзюк і нещодавно розкручену про підпал офісу Партії регіонів у 2014-му. Усі судові засідання у цих справах супроводжуватимуть акції, зокрема з політичними вимогами. Однією з основних поки що є вимога відставки міністра внутрішніх справ Арсена Авакова, дедалі гучнішими стають також претензії до генпрокурора Ірини Венедіктової.
«Оскільки президент Зеленський зараз не виявляє ознак того, що пристане на вимоги протестувальників, можна очікувати тільки на загострення протистоянь», – зазначає автор. Що радикальнішими ставатимуть акції, то більше уваги суспільства вони матимуть. Восени це таки може спричинити зміни в кадровій політиці влади, переконаний дописувач.
Зміни можуть стосуватися всього уряду, а не лише міністра внутрішніх справ і генпрокурора. Кабмін і далі діятиме під знаменом боротьби проти COVID-19. Перспективи перемоги сумнівні, як і перспективи збереження чинного складу міністрів восени. Докладніше про це йдеться в матеріалі «Жвавий сезон».
В Україні склалася унікальна ситуація: парламент країни, який має відігравати головну роль в її житті, продовжує втрачати свій вплив. Чому так відбувається? – досліджував дописувач тижневика «Новое время» політолог Володимир Фесенко. Він зазначає, що, незважаючи на вирішальну роль, яку відігравав парламент у житті країни, як то: проголошення незалежності, ухвалення Конституції, врегулювання політичної кризи у грудні 2004 року і в лютому 2014-го, не лише серед простих громадян, а й у більшості експертів ставлення до найвищого законодавчого органу країни вельми скептичне.
У чому ж причини такої парадоксальної тенденції?
На думку дописувача, тут сплелися одразу кілька факторів: особливості політичної культури в Україні, зміни у складі парламенту і його неформальному статусі, збільшення ролі політичних партій у діяльності Верховної Ради, різке зростання впливу великого бізнесу на партії, зокрема й у парламенті, зміцнення інституту президента і його впливу на Верховну Раду.
З кінця 1990-х Верховна Рада стала перетворюватися на елітний клуб, куди представники великого бізнесу йшли за депутатською недоторканністю і політичним впливом.
Далі позначилися особливості політичної культури українського суспільства. Державну владу і лідерство більшість українців сприймають персоніфіковано. Лідер (головний начальник) у країні має бути один. «І в цій ролі як прості громадяни, так і еліти сприймають лише президента, яким би не був формальний набір його повноважень, і як би не ставилися до конкретної людини, яка здійснює функції голови держави», – зазначає політолог. Парламент же, на думку загалу, це – колективний орган, який може обговорювати й ухвалювати найзагальніші рішення (головним чином – закони), але реальної влади не має.
До того ж, це політично неоднорідне й конкурентне зібрання, яке часто перетворюється на ристалище для скандалів і демонстрації «поганих манер». Заголовок статті – «Кола Ради».
Про чотири основні причини поспіху Володимира Путіна з голосуванням за поправки до Конституції Росії у виданні «Новое время» розповідає російський політолог Дмитро Орєшкін.
По-перше, у влади швидко падає рейтинг, приблизно на 3-5% за місяць і, найімовірніше, ця тенденція збережеться, вона може навіть прискоритися, зазначає автор. Адже з економікою у Росії погано – за травень промисловість впала на 10%, надій на швидкий підйом немає. А значить, за 3 місяці буде гірше, ніж зараз, а за 6 місяців справи з рейтингом, як прогнозує політолог, йтимуть ще гірше, тому треба поспішати.
По-друге, у дописувача створюється враження, що Путін втрачає контроль. Тому він має продемонструвати слухняність регіональної еліти.
По-третє, у Конституції є така «дрібниця», як пріоритет російських внутрішніх законодавчих документів над міжнародними. Автор інформує, що назріває ціла низка несимпатичних для Путіна речей – починаючи від рейсу МН-17, продовжуючи спробами втручатися в чужі вибори та завершуючи прямою «криміналкою» з отруєннями, вбивствами і так далі. Путіну потрібен формальний привід сказати, що «наша окрема цивілізація вашим юридичним нормативам не підкоряється».
По-четверте, головний резон – це показати, хто в домі господар. Більш детально з планами Путіна на майбутнє політолог розповідає в публікації «Путін і Конституція РФ. Чотири причини поспішати з поправками».
