Про те, як Росія застосовує своїх спецпризначенців проти України, досліджував «Український тиждень». Автор статті Володимир Заблоцький нагадує, що Сили спецоперацій (ССО) Збройних сил Росії були засновані у 2013 році на базі частин спецпризначення й розвідки і є важливою складовою сил агресора в гібридній війні проти України.
Дії спецназу мали вирішальне значення для успіху операції з окупації Криму, а командування ССО брало безпосередню участь у її плануванні. Для нейтралізації українських силових структур, передусім ЗСУ, провідну роль відіграли саме спецпризначенці, нагадує дописувач.
«Зелені чоловічки» діяли без розпізнавальних знаків і шевронів, зазвичай під прикриттям цивільних, «самооборони» та/або завезених із Кубані «казаків». Їх відрізняла наявність російської індивідуальної бойової екіпіровки і сучасних зразків озброєння, яких немає в загальновійськових частинах ЗС Росії.
Дописувач стверджує, що на відміну від Криму, використання російського спецназу на материковій частині України тривало довго. Причиною є наявність у Кремля іншої мети: дестабілізації країни (без необхідності захоплення всієї території) і блокуваня європейської та євроатлантичної інтеграції. Тому на Донбасі ССО виконували традиційніші функції: спеціальну розвідку, військову допомогу й акції прямої дії.
Утім, «невисока боєздатність проксі-формувань «ЛНР-ДНР» змусила Кремль використовувати спецпризначенців і в безпосередніх бойових діях», зазначає автор. За даними СБУ, лише впродовж 2017–2019 років військова розвідка Росії відправила на підконтрольну територію України кілька ДРГ, що діяли автономно й готували диверсії та теракти в Києві, Харкові, Дніпрі, Маріуполі, Одесі й Сєвєродонецьку. СБУ повідомляла про попередження до 200 диверсій.
Дописувач прогнозує, чи слід чекати на появу «зелених чоловічків», і чи можливе використання російських ССО проти країн НАТО? Відповідь, на думку автора, очевидна: найімовірніше, ні, хоча вразливими в цьому сенсі вважають країни Балтії (особливо Литву), Польщу й Норвегію, а також позаблокову Фінляндію.
Утім, як пише видання, шанс для спецпризначенців зберігається у країнах, де існує велика російська діаспора (або суспільні групи, що симпатизують Москві). Крім України, серед країн-сусідів Росії під ці критерії підпадають також Білорусь і Казахстан, у яких нині складний період передачі влади і які перебувають на прицілі Кремля. Про це йдеться в статті «Війна «зелених чоловічків».
Тема номера «Українського тижня» – «Медична передова». Видання стверджує, що сьогодні в Україні не лише пацієнти лікарень, але й самі медики стали заручниками системи, яка цементувалася десятиліттями. Медичні послуги з’являються лише тоді, коли пацієнт їх купує зі своєї кишені. Українська система охорони здоров’я дотепер існує заради утримання самої себе – стін, квадратних метрів та ліжко-місць. У ній немає місця пацієнту, якісним послугам та гідним зарплатам лікарів.
За даними Світового банку, Україна витрачає на охорону здоров’я 7% ВВП. Лише близько 3% виділяє державний бюджет, решту платять українці, купуючи ліки та дякуючи медикам.
Утім, як переконує авторка статті Ганна Чабарай – медична реформа показала, що зміни можливі. Про перші успіхи і перспективи реформ у медицині йдеться в статті «Чи вистачить ентузіазму».
Чому Зеленський заговорив про ще одну каденцію і чи може він сподіватися на перемогу? Це досліджує дописувач «Українського тижня» Роман Малко. Він зазначає, що «бажання залишитися при владі стає для нього природним. Бо жоден типовий політик ніколи не покине владу просто так. Він завжди шукатиме способу залишитися, навіть якщо для цього доведеться забрати назад своє слово честі, що його колись необачно дав».
«До того ж Зеленський нарешті зрозумів, – пише далі автор, – що ані припинити війну, ані втілити реформи, ані побороти корупцію за рік неможливо. Ба більше, виявляється, цього не можна зробити й за п’ять років. Процеси бувають складнішими і тривалішими, гроші – більшими й тихішими…»
Автор вважає, що поява такої політичної заяви свідчить, що після року складних еволюційних процесів, які відбувалися в нетрях влади, з експериментами в команді президента нарешті покінчено. Докладніше йдеться в публікації «Шляхом Леоніда ІІ».
(Президент Володимир Зеленський офіційно не заявляв про намір балотуватись на другий термін. Лише зазначив, що подумає про це – ред.).
«За цілий рік Володимир Зеленський так і не зміг пред’явити країні чіткий план дій. Відсутність стратегії робить його політичну поведінку вкрай схожою на поведінку Путіна і Трампа», – пише тижневик «Новое время».
Зрозуміло, що короля грає свита, зазначає автор статті, російський економіст Сергій Алексашенко. І політична активність того чи іншого лідера в значній мірі обумовлюється (або обмежується) тією конструкцією, в якій він існує. Тут, на думку дописувача, «немає нічого більш несхожого, ніж політична система США, заснована на множинному поділі влади, стримуваннях і противагах, і російська вертикаль влади, де єдиним «джерелом мудрості» є людина, що старіє просто на очах».
Українська політична система, з одного боку, досить дієва в довгостроковому сенсі – принаймні вона не дала Україні звалитися в бік авторитарного правління. З іншого боку, не є жорсткою й усталеною для того, щоб протидіяти прагненням президентів і олігархів підминати під себе владу, зазначає дописувач.
Він переконує, що у цій ситуації подвійна перемога Володимира Зеленського рік тому – 73% на президентських виборах і монобільшість у Верховній Раді – зіграла з ним злий жарт. «Він (Зеленський – ред.) не зміг використати можливості, які звалилися на нього, для того, щоб рішуче очистити політичну і судову системи від корупції і впливу олігархів», – зазначає економіст. Публікація називається «Капітан не в курсі».
Журналістам сьогодні перепадає ненависті анітрохи не менше, ніж політикам. Доба соцмереж показала, що фахівців із питань геополітики, нафтових ф’ючерсів, а особливо вірусології в Україні хоч греблю гати. Утім, як зазначає «Український тиждень», скепсис щодо медіа – це світовий тренд. Проте в умовах України є одна особливість: якщо світові мейнстримні медіа втрачають довіру, то зацькувати українські – просто священний обов’язок кожного.
Друковані ЗМІ навряд чи вже не матимуть приголомшливих накладів, прогнозує автор статті Дмитро Крапивенко. Але цінність не означає масовість. Сучасні журнали – це певні інтелектуальні клуби, довкола яких об’єднуються на тривалий термін за певним внутрішність відчуттям приналежності до «своїх». Це відчуття дописувач вважає доцільніше назвати «цінностями чи ідентичністю».
Акцентує увагу автор і на засиллі російськомовного продукту саме в сегменті друкованих ЗМІ. Однак україномовний «Український тиждень» пише: «Свою ділянку фронту готові тримати. Тому, можливо, раціональніше не побиватися над русифікацією преси, а помічати й купувати україномовну. Це не так хайпово, зате конструктивно». Заголовок статті – «Під паперовим вітрилом».
