Від Мазепи до Бандери. В України і Росії різні герої

Від Мазепи до Бандери

Двадцять п'ять років тому в Україні з'явилися нові купюри. На десятигривневій банкноті Київ розмістив портрет Івана Мазепи. І був приречений вислуховувати обурення Москви.

Втім, у ті роки Росія була занурена у внутрішню політику куди більше, ніж у зовнішню. Дмитро Кисельов вів програму «Час пік» замість убитого Лістьєва, Соловйов випускав обладнання для дискотек, а Путін вів передвиборчу кампанію Собчака.

Натомість тепер усі вони гребуть в одному човні. І на початку травня знову стануть торгувати істерикою, оголошуючи Кремль та його мешканців єдиними спадкоємцями перемоги у Другій світовій війні.

Росія зробила ту війну джерелом легітимності. Перетворила її на ресурс для самовиправдання. Капітуляція Третього Рейху стала для Москви універсальною спокутою всієї радянської політики ХХ століття. А заодно ‒ ще й головним поясненням політичних сюжетів у ХХI столітті.

Російський політичний словник сьогодні цілком складається з термінології «Великої Вітчизняної». У ньому є «фашисти» й «колабораціоністи», «поліцаї» та «нацизм». Тих, хто Москві не до душі, вона записує в спадкоємці Берліна, який програв. Тих, хто готовий бути союзником, асоціює з країнами антигітлерівської коаліції.

Ближче до травня ми знову почуємо про кримськотатарський народ-зрадник. Про підступних українських перебіжчиків. Москва стане говорити про збереження історичної пам'яті та захист дідів, які воювали.

Хоча саме Кремль останні 70 років послідовно вихолощує реальну історію тієї війни. Ретушує незручні факти. Витирає цілі розділи. Привласнює чужі перемоги та оголошує свої злочини справою рук ворога.

Кремль не любить говорити про депортації в роки війни. Вважає за краще не згадувати про розстріли в Катині. Замовчує історію перших двох років Другої світової. І навідріз не хоче розмірковувати про те, наскільки історія «Великої Вітчизняної» на радянських територіях була продовженням Громадянської війни.

Замість цього Москва й надалі засуджує сусідів, які відкидають радянські історичні кліше. Розмірковує про право України оголошувати воїнів УПА ветеранами війни. Оголошує зрадою відмову від концепції «Великої Вітчизняної» на користь Другої світової.

Хоча у самій Росії точно такі ж проблеми з інтегральними героями. Хіба тягне на цю роль підкорювач Кавказу генерал Єрмолов? Чи може розраховувати на статус об'єднавчої фігури герой балканських воєн і затятий націоналіст генерал Скобелєв? Російське суспільство готове ставити на п'єдестал усіх тих, при кому країна «приростала територіями», але чи готові корінні народи співати цим людям осанну?

Уже доводилося писати, що в пошуках власного минулого Україна намагається домовитися про історичні контури всередині своїх власних кордонів. До недавнього часу виходило так, що є Україна+1. У ролі цього самого «плюс один» опинялися західні області ‒ історія цих земель не вписувалася в концепт «Великої Вітчизняної», тому що починалася у 39-му, а не в 41-му. І нинішній процес ускладнення історичної пам'яті ‒ це лише відмова від радянського штучного спрощення цієї самої пам'яті.

Причому засуджувальні інтонації однаково ріднять як прокремлівських спікерів, так і тих, хто претендує в Росії на «дисидентство». Напевно, в цьому теж немає особливої суперечності. Зрештою, різниця між ними лише в тому, що Кремль звично сварить Україну за те, що вона занадто Україна, а опозиція в Росії засмучена, що Україна ‒ недостатньо Росія.

Це відгомони старої дискусії. В межах кремлівського підходу Україна мала стати УРСР. Підконтрольною та слухняною. А в межах російського ліберального підходу Україну сприймали як такий собі демократичний Ноїв ковчег, в якому ні елліна, ні юдея, а тільки лише вільний ринок та відмова від колективних ідентичностей.

Втім, обидві ці концепції стали глибоко неактуальними сім років тому. У той самий момент, коли вторгнення запустило процес взаємного розлучення двох країн. Критикувати український пошук власної історії за недостатній лоск ‒ те саме що лаяти лавину за недотримання маршруту. Зрештою, на те вона й лавина, щоб бути некерованою стихією. Якщо ж у вас є запитання, ви завжди можете адресувати їх тим, хто вирішив у 2014-му році на схилі постріляти з рушниці.

Павло Казарін –​ оглядач Крим.Реалії

Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Україна і Росія. Як Гіляровський у Москві гетьмана Івана Мазепу прославив

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ:

Чому Москва досі боїться гетьмана Івана Мазепи?