(Рубрика «Точка зору»)
Перехід цілої етнічної спільноти зі своєї мови на іншу лінгвісти називають мовним зсувом. Це явище найчастіше відбувається у колонізованій країні, населенню якої завойовник нав’язує свою мову.
Заміна однієї мови іншою не може відбутися одномоментно, цей процес передбачає більш чи менш тривалий період масової двомовності. В ситуації масової, або тотальної, двомовності нав’язана мова поступово переймає всі функції рідної, що загрожує останній загибеллю, оскільки мова, що виходить з ужитку у щоденному спілкуванні, переходить до розряду мертвих.
У 70-х роках минулого століття перехідний етап асиметричної російсько-української двомовності, коли українці переходили на російську, а росіяни лишались одномовними, у містах України уже наближався до остаточної перемоги російської.
Ось як описує Євген Сверстюк Київ 1960–1970-х років і становище в ньому осередку патріотів, вихідців з різних областей країни, яких об’єднала ідея опору антиукраїнській політиці русифікації: «Той Київ був чужий. Мурашник. Пасинки долі жили без прописки, без квартири і часто без роботи. Київ належав чужому богові і розмовляв чужою мовою. Тут 10 років ходили за мною шпики. Тут заарештували нас, як злочинців, і ув’язнили в сірому домі навпроти Св. Софії. Але Софійський собор, небо і сонце над ним, гори, парки, Дніпро – все це належало нам, і ми це відчували. То був наш Новий Єрусалим, і ми його наповнили любов’ю і святом зустрічей».
Діяльність кількісно обмеженої спершу відкритої групи творчих особистостей, що організували культурницький рух опору, поступово почав набирати сили, розповсюджуючи смисли національних вартостей у ширших колах, передусім студентських і наукових.
На повторне, після 1920-х років, зростання мовного патріотизму українців імперська влада відповіла, як і тоді, традиційними для неї засобами насильства.
Активних учасників спротиву русифікації було ізольовано від решти суспільства у тюрмах і концтаборах, а їхніх прихильників у сумнозвісному 1972 році звільняли з педагогічних закладів і наукових установ.
З особливою жорстокістю кадебісти вбили художницю Аллу Горську, молоду киянку з російськомовної родини, яка під впливом Михайлини Коцюбинської, Василя Стуса та інших шістдесятників перейшла на українську мову спілкування і почала творчо працювати в українській культурі.
Для окупаційної влади мовна поведінка Алли Горської становила особливо небезпечний прецедент можливістю свого впливу на розширення кола українськомовної молоді, та ще й тоді, коли, комуністична імперія, здавалося б, могла святкувати перемогу у перетворенні населення столиці УРСР на «совєтських людей» без виразних ознак національної ідентичності.
Поширеною практикою у вищих навчальних закладах у 1970–1980-х роках стало призначення на посади завідувачів кафедр української мови російськомовних осіб. У школах з українською мовою навчання, кількість яких невпинно зменшувалась, багато вчителів, остерігаючись звинувачень в «українському буржуазному націоналізмі», демонстрували лояльність до російської мови, переходячи на неї у спілкуванні зі школярами на перервах і позаурочних заходах.
Наслідки імперської русифікації в сучасному мовному просторі України
Закономірно, що головним завданням державної мовної політики після здобуття незалежності мала стати зміна вектора розвитку масової двомовності від російського напряму до українського, що потребувало приходу до влади національно свідомої еліти.
Цей процес, однак, заблокували попередні деформації мовного розвитку, внаслідок яких русифікація й совєтизація масової свідомості досягла значних успіхів.
На перших президентських виборах 1991 року В’ячеслав Чорновіл здобув підтримку лише в західних областях, що в загальнодержавному масштабі становило лише 23,7% голосів виборців. Більшість електорату надала перевагу колишньому компартійному ідеологові.
Упродовж майже усіх років незалежності на території України триває протистояння двох мов і культур. 10-а стаття Конституції зупинила мовний зсув до російської мови, але переважно тільки в одній офіційно-діловій сфері. Удержавлення української мови мало вплинуло на мовну ситуацію у великих містах і промислових центрах, де досі переважає російськомовне спілкування.
Звичайно, змінити російськомовні міські середовища, сформовані внаслідок тривалих насильницьких дій імперської влади, – складне завдання. Проте цілком реальне.
Українська мова в освітній сфері: статистика і реальний стан
З-поміж чотирьох чинників соціалізації особи, в тім числі мовної, до яких належать родина, школа, ЗМІ і спілкування з друзями, державні органи мають повне право залучити для успішної українізації школу і ЗМІ. Проте зазначені ефективні чинники комунікативного употужнення державної мови досі не були використані повною мірою.
Навіть школа, попри високі статистичні показники українськомовного навчання, не виконала завдання дерусифікації освітнього простору. Головною причиною цього є пострадянська звичка багатьох вчителів змінювати код спілкування з учнями з українського на російський на перервах, шкільних святах та інших позаурочних заходах. Така мовна поведінка педагогів гальмує процес повноцінного оволодіння учнями українською мовою в усьому спектрі її повсякденного вжитку.
Як показало опубліковане цього року ґрунтовне дослідження Оксани Данилевської «Українська мова в українській школі на початку ХХІ століття: соціолінгвістичні нариси», шкільні середовища на більшій частині України, за винятком західних областей, не одномовні, а двомовні, причому розподіл двох мов відбувається за параметром: формальне (українськомовне) – неформальне (російськомовне) спілкування. Природно, що такий режим двомовності у поєднанні із засиллям російської мови у розважальних телевізійних програмах, не сприяє вихованню в учнях мовного патріотизму й чіткої національної ідентичності.
Відтак очікування свідомої частини суспільства на вплив молодшого покоління, народженого і вихованого в незалежній Україні, на суттєву зміну міських мовних середовищ поки що не справдились.
У 2016 році Юрій Андрухович так оцінював мовну ситуацію Києва:
«Теоретично саме в Києві мали б відбутись якісь унікальні процеси становлення сучасної української мови, розширення її ареалу, вторгнення до таких (сказав би Бруно Шульц) реєстрів буття, де вона ніколи раніше не бувала.
Тим часом протягом ось уже чверті століття спостерігається певна стагнація. Іншими словами, в Києві стабільно зберігається загальне російськомовне тло. Ще не так давно хтось із політологів характеризував це таким чином, що Київ розмовляє, як Донецьк, а голосує, як Львів. Частка правди в цьому перебільшенні таки є. І навіть якщо припустити феномен цілковитої двомовності на індивідуальному рівні (одна й та ж особа безпроблемно спілкується обома мовами й жодній не надає переваги), то й ця двомовність виглядатиме радше як російсько-українська, а не навпаки)».
Здобутки українізації останніх років і новітні загрози
Треба сказати, однак, що в останні роки після Революції гідності й розв’язаної Росією війни проти нашої країни ситуація в Києві почала стрімко змінюватися на користь української мови. Цьому сприяла мобілізація мовного патріотизму і всередині депутатського корпусу восьмого скликання, і тиск на владу з боку численних громадських організацій, і зміна у поглядах Петра Порошенка на мовні проблеми, що еволюціонували від підтримки українсько-російської двомовності до україноцентричної позиції.
До безсумнівних досягнень у мовно-культурній і духовній сферах в останні роки належать:
- Ухвалення Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної»;
- Надання томосу про автокефалію Православній церкві України;
- Декомунізація топонімічного простору й ландшафту країни;
- Потужне зростання національного кіновиробництва;
- Державна підтримка книговидання;
- Запровадження квот для української мови на радіо і телебаченні.
На жаль, значна частина електорату не оцінила відкриту перспективу руху до того цивілізаційного вибору, який обрали після розпаду СРСР країни Центральної Європи і Балтії.
Можливо, справді для виходу з пустелі організованого забуття, якщо скористатися метафорою Мілана Кундери, потрібні сорок років блукань. Тож оптимісти можуть зауважити, що більшу частину шляху ми вже пройшли.
Лариса Масенко – доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
