«Я навчилася долати труднощі». Ірина Калупаха покинула домівку через війну на Донбасі й зараз допомагає переселенцям

Ольга Кацан

«Ви тут вперше? Швидко знайшлися! Зазвичай люди губляться», – усміхається Ірина Калупаха, начальник управління з питань внутрішньо переміщених осіб та гуманітарного співробітництва Міністерства з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. Вона мимохідь дає настанови колегам, поправляє окуляри і, глянувши на годинник на зап’ясті, відмикає двері кімнати з круглим столом. Цього разу не для того, щоб відповісти у мікрофон на запитання під час прес-конференції, а щоб розповісти свою історію.

Ірина Калупаха – одна з тих людей, навколо яких сформувався соціально-інформаційний проект «Герої наших сердець». Його організатори – Іринині колеги з МТОТ – реалізовують ініціативу за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Це – онлайн-платформа, на якій зібрано 9 історій про переселенців, які, втративши домівку чи роботу, не побоялися почати все заново. Відеотека й мультимедійні історії об’єднують пересічних людей, в чиї життя втрутилася війна – це хірург, директор дитбудинку, бізнесмен, кінематографіст, столяр та інші.

«Їхні історії свідчать: «справжній герой» – це не порожні слова», – зазначають організатори проекту. Приміром, директорка Луганського будинку дитини завадила обманом вивезенню до Росії 69 вихованців.

​

Хірург Попаснянської райлікарні провів під обстрілами 380 операцій.

​

А подружжя переселенців із Краматорська створило громадську організацію, що допомагає людям із вадами зору користуватися ґаджетами, відкрило публічну аудіобібліотеку та домоглося оснастити перехрестя Сум звуковими світлофорами.

«Щодня в роботі міністерства ми стикаємося з людьми, чиї історії по-справжньому вражають, – зазначає Вадим Черниш, міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб. – Переселенці та ветерани АТО/ООС, люди з інвалідністю та бізнесмени, лікарі та студенти – навколо цих людей вибудувався проект «Герої наших сердець». Їхні долі надихають, їхніми вчинками захоплюєшся, заглиблюючись у їхні історії, розумієш, що саме завдяки таким українцям у нас є шанс подолати всі негаразди та побудувати світле та мирне майбутнє. Це лише дев’ять історій. Насправді ж їх набагато більше».

Є серед «Герої наших сердець» й історія Ірини Калупахи.

Нині колишня слідча допомагає адаптуватися людям, які пройшли такий шлях, як вона. Ірина покинула рідну домівку, коли у Шахтарську Донецької області почалися бойові дії. Нині вона працює Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб, де, каже, кожен четвертий працівник – переселенець.

Долю вирішила війна

Ірина, хоч і народилась в Києві, майже все своє життя провела в Шахтарську. Виїжджала звідти задля мандрівок і на навчання до Харкова. У тамтешньому відділку міліції займалася злочинами, що стосувалися незаконного обігу наркотичних речовин.

«Мені часто доводилося робити обшуки, займатися прослуховуванням телефонних розмов, здійснювати контрольні закупівлі наркотичних речовин. Це в принципі дуже цікаво, – розповідає з усмішкою. – Можливо, така робота не для жінки, у якої є сім’я, діти, але для першого досвіду, думаю, що це дало мені дуже багато в житті. Я навчилася долати труднощі. Бо коли ти працюєш слідчим, в тебе немає ні дня, ні ночі. Чесно кажучи, були такі моменти, коли я приходила додому тільки для того, щоб змінити форму і все: ночувала у відділку, їла у відділку і все там відбувалося».

Батьки, ясна річ, хвилювалися: мовляв, тендітна дівчина не ночує вдома, перебуває на обшуку, серед чоловіків. Однак чула від них лише слова підтримки. Тож про зміну життєвого ритму не думала. За неї все вирішила війна.

«Український прапор, який висів у відділку, зняли і поклали на вході замість ганчірки, якою мили підлогу. Кожен, хто заходив до будівлі, повинен був на нього наступити. Якщо не наступав, це автоматично вважалося тим, що він «зраджує свою батьківщину», має проукраїнські погляди. Це було неприпустимо для того часу в тому місці. І так поступово всі державні установи: міська адміністрація, міліція, суд – їх захоплювали, співробітників вивозили до Горлівки (там, напевно, був якийсь центр окупаційної влади тимчасовий), де розповідали про політику, нав’язували її і примушували давати «присягу на вірність» окупаційній владі. Тоді вже стало зрозуміло, що нічого хорошого з цього не вийде і що треба залишати місто. Просто залишати».

За останні п’ять років Ірина була на окупованій частині Донеччини лише одного разу, у 2016-му: «Це викликало дуже змішані емоції. Перше відчуття – полегшення, оскільки ти можеш побачити своїх рідних, обійняти їх та пересвідчитися, що вони живі й здорові, а це вже означає, що все добре. Але після цього досить швидко озираєшся та бачиш: все, що коїться навколо, що знаходиться поза межами твоєї оселі, чуже. Здається, навіть люди, які знайомі тобі з дитинства, стали геть іншими, в них змінився погляд, вони чужі. І взагалі навкруги обличчя всі сірі. Це відбиток «комендантського часу», постійних вибухів, наявності великої кількості озброєних осіб та, по-суті, відсутності права вибору, починаючи з найпримітивнішого. Наприклад, продуктів харчування, оскільки в крамницях лише російська продукція низької якості. Не кажучи вже про права людини, яких дотримуються в цивілізованому суспільстві».

Родичі «дивуються, що о десятій вечора можна спокійно гуляти парком»

Наважитись на виїзд з місця, де провів більшу частину свого життя, нелегко, а переїхати – ще складніше. Спершу була Одеса: зіштовхнулася з роботою без офіційного працевлаштування, не відчувала потрібною себе а ні на робочому місці, а ні в місті, де проживала. Потім – столиця. Здавалося б, Київ – не чужий, у ньому народилася, хоч і переїхала з родиною, ще коли була зовсім маленькою. Однак, каже, гостинність була не завжди відчутною.

Перша складність – помешкання. «Довелося деякий час пожити у знайомої. Тоді я зіштовхнулася із ситуацією, коли місцеві жителі не хотіли здавати житло переселенцям. На власному досвіді відчула рівень недовіри та негативу до жителів Донбасу. По-друге, відсутність джерела заробітку, а ще й документів, які б підтвердили те, що ти маєш стаж та досвід. А, по-трете, неймовірна моральна пригніченість, яка заважала вирішувати всі ці проблеми. Зараз, коли пригадую, як шукала житло, влаштовувалася на роботу та відновлювала документи – це ніби у страшному сні було, але допомогла підтримка батьків. Перебуваючи на окупованій території, вони зайвий раз давали мені зрозуміти, що туди не можна повертатися. Все, що я маю зараз – завдяки їм».

Ірина розповідає: вирішила шукати не комфортне місто, а роботу, адже житло завжди можна знайти. Дізналася про Державне агентство України з питань відновлення Донбасу й почала збирати валізи. Певний час жила у знайомих.

Наразі вся сім’я поруч: батьки переїхали з Шахтарська. З родичами (не першої лінії) підтримують зв'язок, вони поки не мають змоги виїхати, але приїжджають в гості – «ковтнути свіжого повітря і свободи». «Вони з захопленням відвідують ті місця, які для нас звичайні, буденні. Вони дивуються, який асортимент в магазинах. Дивуються тому, що о десятій годині вечора ти можеш собі гуляти парком, ніхто тебе не зупинить, ніхто ні про що не запитає. Дивуються тому, що на вулицях повно людей, що літають літаки, їздять потяги і життя активне. Там такого немає. Мабуть, взимку це третя година дня, а влітку, можливо, сьома вечора – час, коли вже на вулицях немає нікого, всі по домівках, тому що небезпечно. А ще є «комендантська година». Це – така, так би мовити, клітка, в якій всі пристосовуються жити. Тому щойно перетинаєш блокпост, перетинаєш контрольний пункт – розумієш, що ти опинився на території, яка підконтрольна українським Збройним силам, ти в своїй державі: тоді зітхаєш з полегшенням. Ти наче виходиш з якогось замкненого простору», – розповідає Ірина Калупаха.

«Здається, і пішки додому пішла б»

«Зміни, які сталися за останні 5 років, напевне, найкардинальніші, які лише траплялися. Це – не лише нове місто, нова сфера діяльності, а й власна родина, яку побудувала вже в Києві. Все це супроводжувалося переосмисленням життя і, як би це не звучало банально, переоцінкою цінностей. Ти починаєш розуміти, що наявність маєтку або статків не є запорукою щастя. Тепер щастя для мене – те, що поруч батьки, що з ними є зв’язок. Що я можу, не замислюючись, вмикати світло, не забивати вікна, щоб мій будинок помилково не потрапив під приціл снайпера. Зараз я милуюся засіяними соняшником полями і з сумом пригадую про те, які зараз поля поруч з моїм домом. Вони не оброблювалися з 2014-го. Там так і залишилися сухі соняшники та суха кукурудза. Вони посічені уламками снарядів. Через міни ніхто не заходить на поля», – із трепетом в голосі розповідає Ірина.

Пригадуючи тамтешніх жителів, умовно розділяє їх на кілька категорій: «Перша – це ті люди, які не мають сили, матеріальних можливостей виїхати звідти. Або ж не можуть полишити своїх рідних, які вже в похилому віці. Але все ж ці люди чекають на повернення України, вони слідкують дуже чітко за новинами, переглядають українські канали, незважаючи на те, що їх там блокують. Але, все ж таки, інтернет є, тому за наявності бажання буде доступ. Друга категорія – це особи, які призвичаїлися. Буває, що люди не звикли боротися за щось. Третя категорія – це ті, що підтримували все це (дії російських гібридних сил – ред.) спочатку і розділяють цю точку зору. Але я спостерігаю за тим, що, все ж таки, ця категорія з року в рік зменшується. Спілкуючись із знайомими, які там залишилися, бачу, що вони переосмислюють свої налаштування.

Незважаючи на те, що мені довелося деякий час жити в режимі окупації, в моїй пам’яті рідне місто залишилось українським. Мабуть, це тому, що підсвідомо людина схильна поступово витісняти неприємні події життя. Думаю, це своєрідний самозахист, коли в тебе не вистачає сил усвідомити те, що відбувається через моральні принципи та життєві погляди.

Звичайно, я дуже сумую. За ці роки не було і дня, коли б не згадала свою домівку. Бувають такі хвилини відчаю, що здається, і пішки туди пішла б, але розумію, що не можна цього робити.

Якщо з’явиться можливість, дуже хотіла б свою родину і чоловіка відвезти саме додому і все показати. Йому було б цікаво, завжди про все розпитує, я розповідаю…».

«Щойно людина наважилася почати все заново – автоматично стає героєм»

Про свою роботу Ірина може розповідати годинами, адже, за її словами, живе нею 24 години на добу. Через це жертвує улюбленим читанням і часом для інших захоплень.

«Не буду приховувати того, що коли прийшла на співбесіду тоді ще в агентство з питань відновлення Донбасу, не мала чіткого усвідомлення того, чим буду займатися. Здається, тоді й загалом в державі не було чітко сформованої політики з цього питання. Але рушійною силою для мене було стійке бажання змінювати цю ситуацію. А доти, допоки вона не зміниться, допомагати решті таким же, як і я, жити з цим.

Я не претендувала на високу посаду, йшла на найнижчу, яка була в агентстві, та раділа тому, що матиму джерело доходу. Поступово відбулося підвищення, до речі, я пройшла всі сходинки від найнижчої посади до тієї, яку зараз обіймаю. І вважаю, що допомогло мені в цьому саме розуміння на своєму досвіді тих проблемних питань, з якими зіштовхуються такі ж, як і я, переселенці.

Переміщені особи – це люди, які більш, ніж решта відчули на собі негативний вплив збройного конфлікту та окупації. Звичайно, робота з такими особами, перш за все, потребує усвідомлення глибини моральної трагедії, яка сталася з ними. Тому я навчилася не сприймати на свою адресу образливі речі та висловлювання на кшталт: «Вам мене не зрозуміти!» тощо. Я знаю, що всім цим людям потрібна підтримка стосовно доступу до житла, працевлаштування, соціальних послуг, а деяким просто, щоб їх вислухали. Тут не місце суперечкам та доведенню своєї точки зору. Ти або робиш це, або це місце не для тебе.

Мене часто запитують про особливі історії переселенців. Не дуже розумію цього питання. Мені здається, що останнє, що зробить людина, яка впоралася зі своєю проблемою та чогось досягла, – почне хвалитися цим. Здебільшого до нас звертаються люди, які перебувають у скруті. Історія кожного для мене особлива, оскільки щойно людина наважилася залишити свою домівку, можливо навіть рідних, морально себе налаштувала почати все з чистого аркуша – в моїх очах вона автоматично стає героєм.

Загалом роботи багато й часто я так захоплена нею, що думкам про іншу сферу просто не залишається місця.

Крім того, звичайно, дещо вже зроблено державою на шляху до вирішення проблемних питань, викликаних окупацією, але ми ще не досягли основної мети щодо повернення Донбасу та Криму, тому говорити про нову сферу для мене зарано».

Без критики не буває – зізнається Ірина, розповідаючи про свій робочий тиждень. Звісно, трапляється, коли люди дякують, але здебільшого сюди приходять з проблемами. Найчастіше звертаються з соціальними питаннями. Три найбільш важливих для переселенців тем: доступ до житла і працевлаштування, соціальні послуги та відновлення втрачених документів. За один день в середньому до міністерства надходить 10 письмових запитів, з проханням роз’яснити, як бути у тій чи іншій ситуації. Телефонують теж часто. «Гаряча лінія» доступна і для людей з окупованих територій. Найчастіше вони телефонують, щоб розпитати про процедуру переїзду. Щосереди відбувається прийом громадян. Та й загалом спокійний день у робочому ритмі міністерства – рідкість. «До того, як ми побачились, – розповідає Ірина, – я встигла вже перевірити деякі документи, їх перечитати, подивитися, чи все там добре, чи враховані в проектах інших міністерств права внутрішньо переміщених осіб. Передивилася вхідну кореспонденцію, яка надійшла до міністерства, та розповіла підлеглим, що робити з тим або іншим, готувалася до делегації, яка повинна до нас невдовзі приїхати з Грузії, ми будемо ділитися з ними досвідом у вирішенні питань внутрішньо переміщених осіб – я окреслила собі ті моменти, які ми будемо з ними обговорювати. Тобто сьогодні – поточна робота. Зустрічей не було. Зазвичай такий день – рідкість. Якщо відбуваються зустрічі (а вони проходять майже щодня), доводиться цю роботу, яку зробила до нашої зустрічі, вже перекладати на час після 18-ї години».