Лауреат Нобелівської премії з літератури, білоруська письменниця, яка народилася в українському Івано-Франківську, Світлана Алексієвич в ексклюзивному інтерв’ю Білоруській службі Радіо Свобода заявила, що вважає міні-серіал «Чорнобиль» найкращим серед безлічі екранізацій і постановок її твору «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього», опублікованого в 1997 році в журналі «Дружба народів».
Алексієвич поспілкувалася більш ніж з п’ятьмастами свідками аварії, включаючи пожежників, ліквідаторів, політиків, лікарів, фізиків і пересічних громадян. Багато в чому саме її книжка стала основою для серіалу американського телеканалу HBO. Автори серіалу пояснили Світлані Алексієвич, що відсутність її імені в титрах була технічною помилкою, яка повинна бути виправлена. Нобелівська лауреат відреагувала і на популярну версію припущення в мережі інтернет, що вигаданий персонаж фільму Уляна Хом’юк дуже схожа на неї.
– Що справило на вас найважливіше, найпотужніше враження в серіалі?
Це дуже сильний фільм. Ви знаєте, там щось таке знайдено в естетиці, що пробивається до сучасного свідомості. Там є і частка страху, і роздуми, і красаСвітлана Алексієвич
– Це дуже сильне враження, дуже сильний фільм. Ви знаєте, там щось таке знайдено в естетиці, що пробивається до сучасного свідомості. Там є і частка страху, і роздуми, і краса. Те, що завжди мене хвилювало в злі, – коли це не таке відкрите зло, а коли в ньому багато всього перемішано. Навіть війна – вона дуже красива. Вночі я бачила, як «Гради» стріляють по небу – так це красиво. Зверху красиво, а внизу смерть. І чоловіки ці в одязі військовому – це теж дуже красиво. Таких чоловіків серед мирних жителів немає. І це дуже цікаво, дуже красиво. І все це у них дотримане.
– Ми зараз бачимо, що білоруси, при тому, що вони сильно постраждали і багато горя побачили від Чорнобиля, абсолютно по-новому тепер на цю трагедію дивляться, абсолютно по-новому починають її сприймати. Як це вдалося зробити авторам серіалу? Адже це люди, яких не торкнулася ця трагедія, вони не з Білорусі, не з регіону. Як ви вважаєте?
– Ви знаєте, що мене завжди дивувало, коли західні люди читали мою книжку, в усіх країнах, де завгодно – навіть в Сирії, яка воює, в Таїланді, в Колумбії, в Японії або в Німеччині. Це інший погляд. Там люди думають про інше. Їх хвилюють і сексуальні питання: з якою жінкою я провів життя, з яким чоловіком; в якому світі ми живемо, що змінюється в світі. Там дуже потужна екологічна свідомість. Я думаю, це проникає і до нас: адже на наших очах видно, що в світі відбуваються зміни. Білі ведмеді, які сидять на голій землі в Арктиці, – це вселяє страх.
Але Чорнобиль, як я його називала, «репетиція Апокаліпсису», пройшов якось повз: повз культуру, мистецтво. Ця тема була особняком в нашому житті, навіть незважаючи на те, що вже була Фукусіма. Зараз ми почали про це більше думати, особливо молоді люди. І невипадково, що саме молоді люди дуже дивляться цей фільм, навіть кажуть, що дивляться його в клубах своїх якихось, обговорюють. Вони вже інші люди, для них проблеми екології, особливо на Заході – це та історія, в якій їм доведеться жити. Їм доведеться жити в екологічній історії: будуть екологічні біженці, екологічні проблеми такого масштабу, непосильного людству. Це присутнє.
І тут це збіглося – дуже добре зроблений фільм, з голлівудськими винаходами, професійними і технічними можливостями. Загалом все якось добре поєдналося. Режисер – швед за національністю. У шведів особливо дуже сильно вшита в підсвідомість екологія, проблеми екології, екологічні продукти, екологічне житло. Там дуже багато цьому приділяють увагу. Якось усе добре поєдналося.
«Вони взяли не тільки історію пожежника, там багато мого тексту в реакціях людей»
– У серіалі є вигаданий персонаж Уляна Хом’юк (її грає Емілі Вотсон). Деякі ЗМІ писали, що її спеціально створили схожою на вас, що це такий комплімент вам. Її історія у фільмі – це узята з вашої «Чорнобильської молитви» історія, більше просто нізвідки було цю історію взяти. Як ви самі цей персонаж оцінюєте?
– Я не думаю, що вони персонаж Хом’юк писали з мене. Някрошюс (відомий литовський театральний режисер – ред.) перед смертю поставив спектакль за повістю «Цинкові хлопчики», і там нібито я була головною дійовою особою, але вона була абсолютно не схожа на мене. У фільмі ж це необхідність – ввести в сюжет центрального, опорного персонажа. І я могла бути в ролі цієї жінки, можливо, тому, що вони взяли з мого світогляду відчуття цього світу жінкою.
Для мене цей світогляд дуже важливий. У мене завжди було дуже багато жінок-героїнь, у всіх книжках, не тільки в «У війни не жіноче обличчя». Тому що цей жіночий зв’язок із живим дуже пронизливо виявляє суть речей. Напевно, тому і потрібна була жінка там, у серіалі, щоб був не лише один Легасов. Було би двоє чоловіків – і немає сюжету. А так чоловік і жінка – це дві свідомості, два світогляди. Це дуже цікаво.
Режисер визнає, що це все народилося з чорнобильської книжки. У мене з ними був контракт, усі мої авторські права були дотримані
Із книжки взяли кілька історій. Там багато про реакції людей: наприклад, епізод, коли люди на мосту милуються пожежею, коли розповідається про їхні перші відчуття. Їхній світогляд, між іншим, теж звідти взятий. Режисер визнає, що це все народилося з чорнобильської книжки. У мене з ними був контракт, усі мої авторські права були дотримані.
– Але чому вас у титрах немає?
– Мій літагент надіслала творцям серіалу такий запит. Вони промовчали. Але коли в газетах почали про це писати, особливо після того, як було інтерв’ю зі мною в одній шведській газеті, режисер серіалу (Юхари Ренк – ред.) сам відповів, що це якась технічна помилка. Факт у тім, що це буде відновлено.
Білоруські паралелі: Легасов як Адамович
– Професор Легасов із фільму – теж було таке відчуття, що автори спеціально створили професора дуже схожим на [письменника] Алеся Адамовича, вашого наставника. Як ви дивитеся на те, що зараз такі серіали просто починають жити своїм життям? Що проводяться паралелі, про які автори, можливо, навіть не здогадувалися? Але які самі білоруси бачать?
– Що стосується Адамовича, я не думаю, що вони могли так мислити. Іноді, бачите, такі речі якось з’єднуються. Або якимось чином з’являється ідея. Так, напевно, і тут сталося. Я не думаю, що такою була їхня мета. Чорнобиль – це абсолютно наша історія, а вони все-таки зробили річ космополітичного штибу, коли людина вже перебуває поза історією, нібито в космосі. Там зовсім інший зв’язок між речами.
– Як ви ставитеся до критики фільму в соціальних мережах? Деякі пишуть про конкретні неточності, побутові деталі, які не могли бути в той час. Обґрунтована така критика?
Якщо подивитися на знаменитий фільм «Потьомкін» Ейзенштейна, де дитячий візок летить по сходах, то такої революції не було, сказав би якийсь матрос Залізняк
– Це просто неготовність людей користуватися часом продуктами культури. На якомусь рівні вони все стягують на землю, до свого розуміння. По-перше, це художній фільм, і автор має право на свої асоціації і на своє розуміння речей. А то кажуть: «Ні, цей міністр був товстий, в роках, а тут молодий». Або навпаки. Або вікна були не так. З цієї точки зору якщо подивитися на знаменитий фільм «Потьомкін» Ейзенштейна, де дитячий візок летить по сходах, то такої революції не було, сказав би якийсь матрос Залізняк.
Не дай Боже, якщо б правда про Чорнобиль чи про ГУЛАГ була в той час у руках самих свідків. Ні. Це вже висвітлено творчими ідеями, творчими людьми, художниками, які створили з цього свої світи. Що таке справжній художник? Він створює свій світ. Це небезпеки нового часу, спокуси самовбивчого шляху цивілізації, яким ми йдемо, коли технології перетворюються в форми війни. Залізо вже воює з нами, технології воюють із нами. Ми вже нерівні, вони вже нам непідвладні. І це тільки початок. Що буде далі?
У мене ще таке є спостереження. Спочатку російські ЗМІ дуже добре писали про серіал, а потім, напевно, були окрики з Кремля, і вони раптом стали дуже патріотичними. Раптом з’ясувалося, що вони запускають два своїх серіали про Чорнобиль, про те, як «наші» розвідники ловлять якого американського шпигуна на станції. Боже мій, я коли це все читала, думала, тридцять років минуло, невже нічого не змінилося в свідомості? Виходить, що так і не увійшли в новий світ, не змогли увійти в цей загальний новий світ, де вже абсолютно ясно після Чорнобиля, Фукусіми, що ми живемо на маленькій землі, що мова йде про людину і природу, про людину і космос, а не про те, що є росіяни чи білоруси, або американці.
Коли я ходила по чорнобильській землі в зоні, я абсолютно не відчувала себе білорускою, я відчувала себе представницею якого біовиду. Не француженкою або американкою, а саме представницею біовиду. Я бачила, як страждають тварини, птахи, було відчуття, що живе страждає і я – частина цього.
Є дуже агресивна критика. Я пам’ятаю один лист такого змісту: «Звичайно, в основі лежить книжка Алексієвич, там її світогляд, відчуття. То що ви хочете? Звичайно, це – відома русофобка, все навмисно зроблено. Наші конкуренти таким чином хочуть перемогти можливості і потенціал нашої енергетики». Це просто неможливо читати.
«Дуже багато було екранізацій, але у мене завжди була незадоволеність»
– Із тих пір, як була надрукована «Чорнобильська молитва», скільки студій, режисерів, представників кіно і театру зверталися до вас з проханням екранізувати, поставити на театральній сцені?
– Спектаклів у всьому світі йде дуже багато. Коли я жила у Франції, там проходив дуже цікавий фестиваль вистав, зроблених по «Чорнобильській молитві». Було близько 17 вистав, і в кожній – різне бачення. Було цікаво дивитися спектаклі шведських, польських режисерів. Близько 10 фільмів було знято за «Чорнобильською молитвою». Ірландська короткометражна стрічка «Двері» намагалася у своїй номінації пройти на «Оскар» і була майже біля мети.
в цьому фільмі є відчуття нового простору, нової реальності, в якій ми, білоруси, патріархальна нація, як і українці, вже викинуті
Нещодавно вийшов великий фільм «Голоси Чорнобиля». Дуже багато було екранізацій, але у мене завжди була незадоволеність. А в цьому фільмі є відчуття нового простору, нової реальності, в якій ми, білоруси, патріархальна нація, як і українці, вже викинуті. Цього я ніде не знаходила. Навіть якщо американці звернулися до мене з проханням надати право на використання цих історій, я говорила агенту: «Галю, буде ще один такий фільм...». Я зовсім не була переконана... Переконав мене, можливо, тільки гонорар. Виявилося, що неймовірним чином вони зробили, як зараз вважають, найкращий серіал за всю історію.
А найголовніше – я б хотіла, щоб люди дивилися і думали, оскільки ми увійшли в цей світ, і нам доведеться жити серед цих небезпек. А їх більше і більше. Штучний інтелект, роботи – це все абсолютно новий світ.
Оригінал публікації на сайті Білоруської редакції Радіо Свобода
