Як пройти через катівні, каторжну працю, нелюдські умови і залишитися людиною. Про це розповідає книга політв’язня сталінських концтаборів Іванни Мащак – «Дорогами минулого». Мащак була активною учасницею українського підпілля у часи Другої світової війни. Її родину примусово переселили під час спецоперації «Вісла». Після арешту у 1945 році Іванна пройшла через допити і катівні НКВС, а потім каралася у сталінських концтаборах на Колимі. Після звільнення у 1955 році Іванна спочатку приїхала до матері – у Польщу, а пізніше переїхала до Лондона, де стала активною учасницею громадського життя українців британської діаспори. У чому полягає актуальність книги Іванни Мащак для сучасних українців і європейців загалом? На що важливе вказує автор у своїх спогадах? Що вражає найбільше? Про це Радіо Свобода розпитало українсько-британську журналістку Аріадну Войтко.
– О, мене багато що вразило в цій книжці. Відверто кажучи, я прочитала її кілька разів, так вона мене вразила. По-перше, дуже жаль було батьків, всі четверо дітей котрих постраждали за українську справу: двох дорослих синів-красенів убито, а третього сина й найменшу донечку вислано з Польщі аж на Колиму. Як мати змогла все те витримати та ще й не тримати злоби в серці?! Погодьтеся, то не кожен зможе.
По-друге, мене дуже вразила стійкість молодої Асі (її так назвали старші брати: Іванна-Івася-Ася) – неймовірна витримка юної дівчини у неймовірно важких обставинах.
Адже, коли тебе на допитах садять на гак чи іншим влаштовують «млинок» – із закинутими назад і прив’язаними до ніг руками – то ти настільки, по-сучасному кажучи, «випадаєш із зони комфорту», що навряд чи колись туди ще повернешся.
Іванна відверто каже про те, що інколи їй здавалося, що більше немає сил витримувати знущання чи на допитах у НКВС, чи у польських каральних органів, чи під час важкої праці на сильному морозі, чи від страшної туги за рідними. І тоді вона просто казала собі: «Я мушу вистояти і повернутися додому, бо там на мене чекають мама і тато».
І це у той час, як батьки ні сном, ні духом не знали, де вона, чи жива вона. Батьки лише щодня молилися за своїх дітей і вірили, що ті неодмінно повернуться додому.
Знаєте, там так багато вражаючих моментів! Я певна, що кожен читач відкриє для себе не лише жахи «планети Колими», а й неймовірну стійкість і витривалість людини, яка вірить у себе, як би важко їй це не було.
Під час зустрічей Іванни Мащак із читачами деякі жінки плачуть, вони не витримують тієї напруги, нібито, спокійної її розповіді. Вона переповідає те, через що пройшла, і люди розуміють, що це такі ситуації, в які ніколи в житті не хотілося б потрапляти. На жаль, доля не питає…
Мене також вразила у книжці розповідь про щоденне життя чи святкові звичаї на Західній Україні, ті їхні примовки, обряди, та повага людей одне до одного – хоча всі жили досить скромно, але ганьбитися не дозволяли ні собі, ні своїм дітям.
Сільські родини були досить інтелігентними, шанували гідність і порядність, честь і совість, здобували освіту і прагнули більших знань. І звичайно ж, були дуже набожними. Вони шанували музику, театр, книжку, жінки ходили в капелюшках, а чоловіки у пристойних костюмах. Може, нам важко тепер уявити ці картинки з життя чи не сторічної давності, але вони були, бо все-таки до Європи з Галичини було ближче.
Книга спогадів Іванни Мащак надзвичайно актуальна тепер – в часи російської агресії проти України.Адріадна Войтко
Коли читачі бачать Іванну Мащак, цю невеличку елегантну сиву жінку, то просто не можуть повірити, що вона у бушлаті й валянках могла носити на плечах важчі від себе глиби породи, що могла днями кайлом довбати мерзлу магаданську землю, що могла витримати ту всю наругу над собою, й хоч драматично, але таки вийти переможницею над тією страшною радянською тоталітарною системою.
Приїхавши до Києва, пані Іванна довго не відходила від виставлених на Хрещатику великих інформаційних стендів Інституту національної пам’яті про українських політв’язнів ГУЛАГу. І стенд під назвою «Ті, що перемогли ГУЛАГ», думаю, стосувався саме її.
– Що важливого є у розповіді колишньої бранки ГУЛАГу для сучасних українців?
Синдром страху вільної людини, вільного українця дотепер лякає мільйони росіян, особливо тих, що при владіАдріадна Войтко
– Книга спогадів Іванни Мащак надзвичайно актуальна тепер – в часи російської агресії проти України. Ця розповідь підтверджує той факт, що у всі часи імперська радянська влада, а тепер і російська, сприймає природний потяг українців до свободи як реальну загрозу власному існуванню.
Як бачимо, це стосувалося патріотів із різних частин України – Галичини чи Лівобережжя, але синдром страху вільної людини, вільного українця дотепер лякає мільйони росіян, особливо тих, що при владі.
Тому вони долею Олега Сенцова нагадують нам про Сибір чи території за Полярним колом.
Але українці не просто стійко трималися і виживали в радянських таборах ГУЛАГу, вони почали його руйнувати зсередини.
У пані Іванни є приятелі, які були серед ініціаторів потужного повстання українських політв’язнів у Норильську в 1953 році.
Учасники Норильського повстання показали, що прагнення людської гідності і свободи здатне долати страх смерті.
Як тільки позбавляєш українця чи українку волі, вони підуть її здобувати у скромній вишитій сорочці чи старенькому піджаку, у кедах, із дерев’яним щитомАріадна Войтко
Їхні долі засвідчують, що як тільки позбавляєш українця чи українку волі, вони підуть її здобувати у скромній вишитій сорочці чи старенькому піджаку, у кедах, із дерев’яним щитом, а згодом вже й з модерним автоматом у руках та бронежилеті, зовсім голодні чи перехопивши який шматок хліба та запивши його водою. Це в українців у крові.
До речі, у найважчі хвилини Майдану, в лютому 2014-го, одне з українських видань вмістило моє інтерв’ю із пані Асею, в якому вона палко підтримала майданівців, так щиро бажала їм перемоги й сама так вірила в неї…
– Які висновки з цієї книги можуть бути корисними для сучасної України, Європи і світу?
– Найголовніший висновок для України – ніхто, крім неї самої, не виборе їй волі, бо знаємо, що світ цинічний, прагматичний і зациклений на власних проблемах.
Будеш сильним сам, то тобі підставлять плече; а як будеш слабким, на тебе й не звернуть уваги.
Сучасна Європа сьогодні вже знає українців як досить працьовитих людей, які в Італії, Греції, Польщі, Чехії та інших країнах заробляють гроші, щоб збудувати собі гарну хату в Україні, щоб навчати своїх дітей у європейських університетах, щоб розвивати в Україні бізнес по-європейськи.
Європа вчиться в України, як воювати з Росією, яка тепер погрожує чи не всьому світовіАріадна Войтко
За Карпатами Україна тепер не якась дивина, вона не викликає якогось несприйняття чи перестороги. Тепер же, коли п’ятий рік триває війна, Європа вчиться в України не боятися Росії та жити з нею у небезпечному сусідстві, Європа вчиться в України, як воювати з Росією, яка тепер погрожує чи не всьому світові.
Пригадую, як під час відвідин минулого року колишнього урядового ядерного бункера в Шотландії його працівники з розумінням хитали головою, дізнавшись, що ми з України.
Книга Іванни Мащак ясно вказує, що теперішня Росія, яка заперечує штучний характер Голодомору й на площах якої знову носять портрети Сталіна, є великою загрозою для усього демократичного світу. Тож, щоб більше ніхто і ніколи не відчув на собі, що таке заслання у Сибір і на Колиму, Україні треба, як співається у пісні, «go West»…
Читайте ще:
Участь в УПА, катівні НКВС, ГУЛАГ і Норильське повстання: історія родини Тетяни Гордійчук
