У Дніпрі, в Музеї АТО, відбулась презентація книги «Авдіївка. Шлях до перемоги». Видання включає 26 оповідань, головними героями яких стали звичайні мешканці індустріального містечка на Донбасі, у життя яких в одну мить увірвалась війна, а також військовослужбовці, для яких Авдіївка стала другою домівкою. Книгу написали п’ятеро авторів – волонтерів з різних куточків України. Радіо Свобода поспілкувалось з однієї із них – Аліною Косовською, бійцем добровольчого підрозділу і волонтеркою, яка живе в Авдіївці.
– Аліно, яким був задум цієї книги і ваша роль в її створенні?
– Це була моя ідея: хотілось написати збірку історій людей з Донеччини, місцевих жителів, які борються за Україну. Хтілось подолати стереотип, що нібито всі мешканці сходу України – проросійські Хотілось розповісти про таких хороших людей, які підтримують Україну і багато хорошого роблять для неї. Ці люди необов’язково ходять у вишиванках, але є справжніми патріотами. Ми з друзями, з волонтерами нашого фонду «Зорі надії» порадились і вирішили, що напишемо не про весь Донбас, а про наше місто Авдіївку. Ми шукали авторів, які долучаться на волонтерських засадах. Сама б я точно не впоралась. Ми подали в інтернеті оголошення про свою ідею і нам зголосилось допомогти багато людей. Ми вибрали п’ятьох, які стали авторами. І ми, власне, координували процес створення книги: автори приїздили в Авдіївку, ми їх зустрічали, знайомили з героями, давали можливість пожити звичайним життям мешканця, відчути місто. Робота тривала півроку.
– Хто герої цієї книги?
– Герої книги – це 15 місцевих жителів Авдіївки, які розповіли свої історії: що відбувалось в Авдіївці з початком війни, у чому вони брали участь. Хтось допомагав військовим, хтось відкрив громадську чи доброчинну організацію, об’єднав людей, хтось сам пішов служити в добробати чи в Збройні сили України. Ще 11 розповідей – про військових, які приїхали захищати Авдіївку. Вони розповіли про визначні події, такі, як бої за промзону, побудову меморіального комплексу, заснування медпункту в славнозвісній 9-поверхівці.
– Що має змінити книга?
– Перш за все, подолати оцей стереотип, що «в Авдіївці всі «сєпари». Друге – розповісти простими історіями, як все відбувалось. Хтось із наших героїв розказує, як починалась війна, що цьому передувало – та ж пропаганда, той самий «референдум», як місто жило в окупації, як його звільняли. Можливо, також ця книга надихне когось щось змінювати в житті на краще. Бо це історії простих людей, які один момент не побоялись взяти долю свого міста в свої руки і в них це вийшло.
– Розкажіть трішки про себе й війну. Якось у соцмережах Ви написали: «Всякі дрібнички здаються глобальними проблемами, доки не відчуєш, що єдина справжня проблема – це війна».
– Війна для мене розпочалась, як для всіх: було незрозуміло, що відбувається, але було відчуття, що треба щось робити, треба якось допомагати. На початок війни я жила в Києві, була спортсменкою, перебувала в резерві збірної України з художньої гімнастики. Почала з того, що допомагала переселенцям сама від себе: на безкоштовних «барахолках» в інтернеті збирала меблі, речі і розвозила їм в пансіонати, де вони поселялись.
Потім все закрутилось: почали об’єднуватись з однодумцями, переключились на допомогу добровольцям, з’їздили пару разів в АТО. Я побачила, що відбуваються серйозні речі, вирішила, що досить сидіти, і вже на початку 2015 року поїхала служити в добровольчий підрозділ. Спочатку – в «Правий сектор», потім – «Тактичну групу «Білорусь», потім, коли вона трішки переформатувалась, – в Групу іноземних добровольців при УДА. Майже три роки провела в добровольчих формуваннях. Ще коли я служила, виникла ідея з благодійним фондом. Перший наш проект був – «Благодійна крамничка» для забезпечення потреб нашого підрозділу.
– Що ви продавали?
– Я людина творча, завжди любила малювати. Якось купила фарби, взяла гільзи і спробувала їх розмалювати – суто для себе. Згодом виникла ідея продавати їх на благодійних ярмарках і забезпечувати підрозділ. Під це ми відкрили Благодійний фонд, до нього долучились мої друзі, мешканці Авдіївки. Вони також почали виготовляти сувеніри. Паралельно ми збирали цікаві артефакти на війні, передавали їх в музеї, створювали цілі тематичні експозиції.
– А що це за уламок металу, який Ви привезли з собою разом з гільзами та іншою сувеніркою?
– Це уламок танкового снаряду. Це для мене як пам'ять. Коли ми стояли в Мар’їнці, в покинутому дитячому будинку, нам прилетіло таке «диво» в сусідню кімнату. В тому дитбудинку залишалось багато дитячих речей – одяг, іграшки. Я це все розбирала, те, що в доброму стані, склала і хотіла розвезти по найближчих прифронтових селах. Тільки-но розклала, як саме в ту кімнату влучив танк. Танк-«будильник» – так ми його називали. Він щоранку обстрілював нас, рівно о 5-й ранку…
– Ваш зв'язок з Авдіївкою розпочався з війни. Розкажіть, як Ви познайомились з місцевими мешканцями, якими були настрої?
– Контакти з місцевим населенням більш близькі у мене почались, коли я вже почала жити в Авдіївці. Як жити – лужила і приїздила раз чи двічі на місяць на пару днів відпочити, помитись, речі зберігала. Це було як перевалочна база. Тоді почала спілкуватись з авдіївцями. Ці люди жили звичайним життям, не були ні активістами, ні благодійниками, але коли в їхнє місто прийшла війна, вони зрозуміли, що треба щось робити.
– Мабуть, далеко не всі авдіївці такі? Є люди, які категорично не сприймають Україну?
– Звичайно. Але ці люди зазвичай мовчать. Вже зараз, коли я ходжу в цивільному одязі, подекуди чую якісь такі розмови про українських військових у стилі російських ЗМІ. В Авдіївці приймають російські телеканали, всілякі там «НоворосіяТВ», а українські – тільки з супутникових антен. Дехто з мешканців – під впливом російської пропаганди. Щодо людей, то, за моїми спостереженнями, відсотків 50 – це «сіра» маса, якій все одно під яким прапором, аби своя дупа в теплі.
– Як зараз виглядає Авдіївка?
– Саме місто навіть у той час, коли його обстрілювали вночі, на ранок виглядало позитивно. Квіточки в клумбах. Уламки підметуть, приберуть. В будинок щось прилетить – одразу фанеркою закриють. Ну а зараз вже до міста самого дуже рідко щось прилітає. Зараз багато проводиться проукраїнських заходів, фестивалів. Багато людей приїздить і з просвітницькою роботою, і з волонтерськими концертами. Багато хороших ініціатив.
Кожне прифронтове містечко має свій героїчний шлях. Можна писати книги про ту ж Мар’їнку, про те ж Світлодарське, інші міста. Всюди є такі люди, які борються за своє місто, підтримують тих, хто його захищає. Це просто приклад – одне із містечок, яке не зламалось.
– Як змінилось місто за війну?
– До війни в ньому було 40 тисяч населення, зараз – десь 20-25 тисяч. Не було газу більше ніж рік, зараз зробили газопровід з підконтрольної Україні території. Те саме зі світлом. З водою бувають проблеми: Донецька фільтрувальна станція прямо на лінії фронту. Якщо там щось стається, то сидить місто без води, доки не домовляться про перемир’я, про ремонтні роботи.
– А страх?
– На початку було. Атмосфера невизначеності, коли то триколори, то синьо-жовті прапори. Зараз вже люди звикли.
– Місцеві люди – більше споживачі допомоги ззовні? Чи розвивається волонтерство, громадська діяльність?
– Є і такі. Ще до війни в місті була дуже активна молодіжна організація «Пласт». Очільниця «Пласту» Тетяна Перевєрзєва – якраз одна з героїнь нашої книги. Вона розповідала, що після початку всіх цих подій, всі діти, які через її руки пройшли, були однозначно за Україну. Хтось із батьками виїхав, хтось залишився, але жоден з них не підтримав цю «країну» з трьох букв.
Наша нова волонтерська ініціатива – плетіння маскувальних сіток у школі. Вчителі самі до нас звернулись, попросили залучити їх до якоїсь діяльності, щоб діти якось допомагали.
– Є певне вигоряння?
– Воно в усіх є, по всіх країні. Вигоряєш трішки, трішки полежиш в попелі й знову відроджуєшся. Але – необхідність. Іноді хочеться послати всіх до біса, але треба сітку сплести, на меморіалі прибрати…
– Ви писали про «синдром волонтера».
– «Синдром волонтера» – це коли бачиш, що людина потребує допомоги, і просто не можеш пройти повз, бо совість замучить. Якось я добиралась попутками з Києва на Донбас, мене підвозили військові. Під Харковом у них зламалась машина. Я поспішала і мені треба було б вийти і спіймати іншу машину, але я півдня просиділа з ними, доки не знайшли евакуатор, СТО, не організували ремонт.
– Повертаючись до книги, кошти від її продажу і продажу сувенірів також підуть на військові потреби?
– Нещодавно сталась біда в нашій волонтерській групі аеророзвідки: наш безпілотник приземлився на ворожій території. Тому зараз ми активно збираємо кошти на новий. Плюс у нас маленький проект – Меморіальний комплекс на Авдіївській промзоні, який збудували бійці 72-ї бригади. Це величезна територія, де раніше були позиції. Там згоріла техніка, метал війни, зруйнований бліндаж, меморіальні плити. Ми за ним доглядаємо. Замінюємо прапори, садимо квіти, прибираємо бур’яни. Дрібниці, але часом треба витратитись.
– А писати Ви почали під час війни?
– Так. Спершу я почала вести щоденник, все, що хотілось запам’ятати. Книга про Авдіївку – це перша документальна. А до того я видавала маленьку художню повість про добровольців. І брала участь у створенні збірки розповідей військових і волонтерів «Слово про війну». Коли є натхнення, чому б і не написати.
