Інтриги й «багатоходівки» Московського патріархату у світовому православ’ї на цьому етапі зазнали краху, зазначає дописувач «Українського тижня» Ігор Лосєв. У Москві розпач і «скрегіт зубів». Усі звичні луб’янські технології поки що виявилися безсилими. Спроби Кремля переформатувати тисячолітній устрій Вселенської православної церкви на свою користь провалилися. Зараз Кремль свідомо йде на епохальний церковний розкол з Константинополем, що може мати наслідки як передбачувані, так і несподівані, зауважує автор статті. Він нагадує, що 1054 року внаслідок великої схизми, коли папа Римський і Константинопольський патріарх взаємно піддали один одного анафемі, замість відносно єдиної, святої, соборної та апостольської церкви виникли дві нові: римо-католицька й православна. Що може з’явитися тепер? Сучасна Російська православна церква може стати зовсім окремим релігійним явищем, чимось на кшталт Російської старообрядницької церкви, що за догматикою та ритуальною практикою належить до православ’я, але вже не одне століття існує сама по собі, за його межами. Автор статті переконаний, що тепер Москва (насамперед Путін, а вже потім Гундяєв) розпочне бурхливу діяльність та активну жорстку «роботу» з православними церквами. Перелічивши проросійські налаштовані церкви і церкви, зорієнтовані на Вселенський патріархат, автор статті припускає можливість створення двох церковних коаліцій: проконстантинопольської та промосковської. Крім підвищеної активності на світовій арені, Москва явно не збирається бути пасивною і в Україні. Навряд чи вона відмовиться від організації провокацій, щоб створити картинку для світових і російських ЗМІ. Як їх уникнути йдеться в статті «Страшна помста?».
Чи матиме створення автокефальної церкви очікуваний командою президента Петра Порошенка ефект на збільшення рейтингів, стане зрозуміло вже найближчим часом, після того, як з’являться свіжі результати соціологічних опитувань. Але насправді шанси, що томос істотно підвищить популярність Порошенка, невеликі, зазначає в «Українському тижні» журналіст Денис Казанський. Адже за фактом 6 січня відбулася лише формальність. Про те, що українська церква здобуде автокефалію, стало відомо набагато раніше, і ця звістка вже мала позначитися на рейтингу президента. Журналіст аналізує шанси і причини популярності інших кандидатів у президенти. Він вважає, що висування Андрія Садового ставить хрест на ідеї узгодження єдиного кандидата від демократичної опозиції, на яке покладали великі надії ті, хто не хотів голосувати ні за Тимошенко, ні за Порошенка. Шанси львівського мера на вихід у другий тур нікчемні, прогнозує дописувач. Проте його похід у владу істотно ускладнює завдання Анатолію Гриценкові, який усе ще може вийти в другий тур. І ті кілька відсотків, які відтягне собі Андрій Садовий, йому вельми знадобилися б. Як і раніше, триває розлад на проросійському фланзі. Там зі скандалом іде на дно «Опозиційний блок», який нещодавно розпався на фракцію Льовочкіна-Бойка (що приєдналася до політсили Рабіновича-Медведчука) та фракцію Ахметова-Новинського. Вчорашні соратники звинувачують один одного в рейдерському захопленні партії та роботі на Адміністрацію президента. Утім, попереду на українців чекають ще багато несподіванок. Адже країна тільки вийшла з новорічних свят, а головні битви розгорнуться ближче до виборів. У розпорядженні кандидатів лишається менш як три місяці. Занадто маленький термін для того, щоб кардинально змінити розстановку сил, але дива в українській політиці іноді трапляються. На цьому автор наголошує в статті «Початок президентської кампанії: буря в склянці «Facebook».
А в статті «У пошуках змісту» «Український тиждень» наголошує, що передвиборчий період – чудова нагода вкотре пересвідчитися, що українська політика структурується радше інтересами бізнесових груп, ніж ідеологічними суперечностями. В Україні є чимало партій, які позиціонують себе як ліберальні, соціалістичні, комуністичні, соціал-демократичні тощо, проте задекларована ідеологія ніколи не була визначальним чинником їхньої діяльності, зазначає тижневик. Загалом кажучи, єдиний ідеологічний розкол, який реально є в українській політиці, – це між умовно самостійницьким та проімперським таборами. Представники першого обстоюють курс «Геть від Москви!», другі просувають «дружбу», чи то пак «примирення», із Росією (фактично повернення на геополітичну орбіту Москви). Обидві позиції передбачають певну послідовність у питаннях Криму та Донбасу, зовнішньої політики, мови, історії, а віднедавна ще й церкви. У решті ж моментів українським політикум послуговується досить аморфним набором слоганів, який формується відповідно до поточної електоральної кон’юнктури. Через це спроби розташувати українських можновладців у системі політичних координат (ліві – праві, авторитарні –ліберальні тощо) дають вельми сумнівні результати, оскільки висновки доводиться робити на основі загальних фраз, за якими немає жодних доктринальних засад. Не надто переймається ідеологіями й суспільство. Саме «безідеологічність» українського політичного процесу нерідко вважають причиною багатьох негараздів, наголошує видання. Мовляв, щоб пришвидшити позитивні зрушення, на зміну партіям, сконструйованим під конкретних лідерів, мають прийти сили, сформовані довкола тієї чи іншої ідеології.
Суспільству також слід подорослішати, усвідомивши, що важливі не так персоналії керівників країни, як принципи, за якими побудоване життя країни. І щойно все це станеться, Україна обере той чи інший шлях розвитку й згодом покаже світові успішний приклад ліберальних, соціал-демократичних чи ще якихось перетворень. Дрібка істини в цьому є. Однак загалом такі міркування спираються на досить ідеалізоване сприйняття дійсності. Насправді «безідеологічність» українського суспільства радше норма, ніж патологія. Те, що левова частка громадян не приписує себе до жодної з політичних течій, ховаючись посередині ідеологічного спектра, під прапором так званих центристів – досить поширене у світі явище. Насправді «безідеологічність» зовсім не заважає суспільству усвідомлювати, які проблеми найважливіші. Соціологи твердять, що найгострішими питаннями українці вважають війну, складну економічну ситуацію, корупцію та вплив олігархів. На реформи, започатковані після Майдану, також є стабільно високий попит, а невдоволення викликає переважно їхній невисокий темп і невідчутність результатів. Головна проблема полягає в тому, що державна еліта недостатньо ефективно досягає тих цілей, які сама ж проголошує. Одним для цього бракує політичних та адміністративних ресурсів, другим елементарної компетентності, треті взагалі займаються свідомим саботажем. І важко уявити, як тут допомогла б наявність чітких ідеологічних доктрин. До того ж немає жодних гарантій, що проголошені доктрини не будуть використані як платформи для популізму. Сьогодні українські популісти говорять здебільшого від власного імені та від імені своїх (також часто «іменних») політичних проектів. Але що зміниться, коли вони говоритимуть від імені лібералів, соціал-демократів, комуністів, лібертаріанців чи ще якихось ідеологічних течій? Видання стверджує, що сьогодні Україні бракує не так політичних теоретиків, як дієздатних практиків, оскільки на національному порядку денному стоять досить банальні й самоочевидні завдання. Для того щоб зміцнювати обороноспроможність, довершити децентралізацію, провадити судову та інші започатковані реформи, потрібні не ідеологічні диспути, а політична воля, знання реальної ситуації та елементарна компетентність. Звичайно, обійтися без вивчення та застосування міжнародного досвіду неможливо – хоча б тому, щоб не винаходити щоразу велосипед. Але й із цим можна впоратися без ідеологічного вишколу. Немає жодного сумніву, що в майбутньому ідеологічні дискусії виявляться на часі. Але сьогодні йдеться не про те, якою саме бути Україні, а про те, як відступити від прірви: не втратити державність і не перетворитися на failed state. У процесі виконання цього завдання треба керуватися не доктринерством, а прагматизмом, обираючи найефективніші способи досягнення поставленої мети. А як його буде описано в ідеологічних термінах – питання другорядне, наголошує «Український тиждень».
Про те, чому в Україні немає сучасного військового флоту, і чи з'явиться він, аналізує у «Дзеркалі тижня» військовий експерт Валентин Бадрак. Він наголошує, що із відкритою атакою і захопленням українських моряків у морі Москва заступила за червоні прапорці. Війна, причому не з закамуфльованими під бойовиків російськими угрупованнями, а зрозумілим, ґрунтовно озброєним супротивником, готовим до масованих ударів, стала так само близькою, як, скажімо, восени 2015 року. Особливо вразливим виявилося море, де російська стратегія набуває характеру зашморгу, що поступово затягується. Повзуча анексія Азовського моря, блокування портів, таємна або явна експлуатація українських територіальних вод, багатоходові провокації з метою розпочати бойові дії на морі і навіть масштабна десантна операція –зовсім не ілюзії, а цілком реальний логічний ланцюжок. Його нові ланки можуть додаватися щоразу, коли на політико-дипломатичному фронті Путін зазнаватиме провалу... Для України ситуація набуває екзистенціального характеру. Майже сотня кораблів і катерів Чорноморського флоту Росії та ФСБ перебуває у водах Азовського моря. Майже половина з них повноцінно може виконувати всі завдання. Тим часом Україна має в морі всього чотири судна. Це, серед іншого, виправдовує в очах суспільства обмежені можливості реагувати на подальшу агресію Кремля. Але чи виправдовують вони стратегію влади у сфері побудови оборони країни протягом п'яти років війни? Про те, які пріоритети повинні бути в Києва, які дозволять створити гідний спротив агресії Кремля на морі, йдеться в статті «Морський вузол».
