Напередодні новорічних і різдвяних свят відомі українські митці, серед яких кінорежисер Любомир Левицький, музичний колектив «Піккардійська Терція», співак Павло Табаков, співачки Маша Собко та Оксана Муха записали привітання для оборонців України. Ініціатор та режисер вітального ролика – українець, львів’янин Сергій Якименко, який проживає наразі у Німеччині. В інтерв'ю для Радіо Свобода він зауважив: у час, коли п’ятий рік поспіль Україна перебуває у стані війни, максимальну увагу треба приділити тим, хто її захищає на Донбасі.
– Напередодні зимових свят я звернувся до своїх українських друзів із пропозицією – записати коротенькі привітання нашим воїнам. Ініціативу підтримали всі, до кого я звертався, і потім, у вільний від роботи час, я зібрав ці коротенькі ролики, змонтував їх докупи і запустив у YouTube. Бо ж надворі – свята, Різдво, Новий рік, у ці дні важливо не забувати про наших оборонців, які боронять Україну, та і цілу Європу, замість спокійно проводити ці святкові дні з родинами, коханими, друзями.
– Розкажіть трохи про себе.
У Німеччині я живу вже 18 років. Ніколи не забував про Україну. Для мене Львів – найкраще місто у світі, Україна – найрідніше місце
– Мені 23 роки. У Німеччині я живу вже 18 років. Отримав професію графічного дизайнера. Ніколи не забував про Україну, намагаюсь відвідувати рідний Львів якомога частіше. Для мене Львів – найкраще місто у світі, Україна – найрідніше місце.
– Із чого почалось ваше, сказати б, «мистецьке волонтерство»?
Подіям Майдану присвячена моя документальна стрічка «Ціна демократії». А у серпні 2014 року я закінчив фільм «На лінії вогню» про війну на сході України
– Швидше документальне, я би сказав. Із початку Революції гідності я вирішив, що буду висвітлювати те, що відбувалося на київському Майдані та на майданах інших українських міст. Подіям Майдану присвячена моя документальна стрічка «Ціна демократії» (The Price of Democracy) – це весна 2014 року.
А у серпні 2014 року я закінчив фільм «На лінії вогню» про війну на сході України. Цю стрічку два роки тому показали на одному з українських телеканалів.
– Ви живете у ФРН, далеко від «лінії вогню», звідки у вас бажання займатись військовою проблематикою?
Я і в Німеччині, і в Україні відвідував військові медичні центри, шпиталі, де лікують українських бійців. Зрозумів, що для них наша увага важлива
– Я у 2014 році збагнув, що не зможу жити, як раніше, що я міцно пов’язаний з Україною. Як людина творча розумію, що ідеї, пов’язані чи то зі створенням фільму, чи із привітальними роликами для бійців, приходять спонтанно. Я і в Німеччині, і у Львові (в Україні) відвідував військові медичні центри, шпиталі, де лікують українських бійців. Спілкувався із пораненими бійцями. Зрозумів, що для них наша увага важлива. Важливо, що з ними спілкуються цивільні, що до них заходять люди, їм незнайомі, але які щиро хочуть їх підтримати, допомогти їм.
– А пригадуєте, що вразило, коли ви потрапили до військового шпиталю?
– Це було у Львові, попередньо я зв’язався через мережу Facebook із волонтерами. Ми домовились, що підемо разом до військового шпиталю і я запишу коротке інтерв’ю з кимось з поранених, коли приїду до Львова. Приїхав. Зустрівся з волонтерами. Взяв я із собою різні смаколики. Приходимо у шпиталь – і на моє прохання про інтерв’ю поранені відповіли, що «краще не треба». Та я і сам, побачивши цих хлопців, забув про наміри писати якісь розмови, просто хотілось їм допомогти, поспілкуватися з ними. Тоді, у львівському шпиталі, я збагнув, що наші нарікання на роботу чи погоду аж ніяк не є справжніми проблемами, якщо є де спати і на що жити – то все в порядку.
– А чиї історії вас «зачепили»?
В одній палаті я зустрів героя свого фільму «На лінії вогню» – Олександра Косолапова
– В одній палаті я зустрів героя свого фільму «На лінії вогню» – Олександра Косолапова, він був позитивно налаштований. Пізніше я дізнався, що Олександр отримав серйозне поранення під Луганськом, що він родом з міста Щастя (Луганська область) і воював у добровольчому батальйоні «Айдар».
У Німеччині я записав інтерв’ю з Олександром Чорнолосом, який там проходив лікування та реабілітацію. А в Україні познайомився з Олександром Рожком, досвідченим військовим, зробив для нього кліп «Не сумуй». Ми прогулювалися вуличками історичного середмістя Львова й обговорювали, яким має бути кліп.
