Понад 700 відеокасет записав громадський діяч, учасник дисидентського руху в радянській Україні, народний депутат шести скликань Ярослав Кендзьор, починаючи від 1988 року. Цей відеоматеріал є свідченням проголошення незалежності України і тих подій, які цьому передували. Документальну хроніку Ярослав Кендзьор хотів би передати державному архіву України для відкритого доступу до відеоматеріалів.
Полиці в шафі закладені десятками касет VHS і міні-DV. Кожна з них – окрема подія, історія, людські емоції. Записані тисячі людей, які боролись за українську державу і творили її історію. Перша касета датована 1988 роком. Тоді у журналіста українського походження Марти Коломієць при виїзді з України вилучили відеокасету, на якій було записане інтерв’ю з дисидентами В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем про загальну ситуацію в Україні, перспективу розвитку і політичні плани.
Я запропонував В’ячеславові (Чорноволу) і Михайлові (Гориню) поїхати до моєї мами і там записати розмовуЯрослав Кендзьор
«В’ячеслав Чорновіл жалкував дуже, що була вилучена ця касета із важливою розмовою. У мене вже тоді була камера, і я запропонував В’ячеславові і Михайлові поїхати до моєї мами у Солонку, поблизу Львова, і там записати розмову. У батьківській хаті ми працювали над журналом «Український вісник», починаючи з 1960-х років, тут проводився не один обшук... Вони дослухались і, по суті, відтворили те, про що говорили Марті Коломієць. Вийшла цікава розмова між двома дисидентами, політиками, їхній погляд на перспективу України. Дуже цікаво було зараз переслухати цих людей, коли вони аналізують майбутнє України», – говорить Ярослав Кендзьор.
Відтоді він уже не розлучався з камерою. Бо розумів, що події, які відбуваються довкола, значущі та важливі для історії держави. Знімати вчився самостійно, перші роботи, каже, нікудишні, бо камера «бігала» туди-сюди.
Ярослав Кендзьор записав усіх своїх друзів-дисидентів, не пропускав жодного мітингу і віче у Львові. Його львів’яни знали як громадського діяча, який постійно з камерою. Двічі її кадебісти конфіскували, але касету навчився вчасно виймати.
Вони мене вхопили за руки і потягнули до машиниЯрослав Кендзьор
«1 жовтня 1988 року. Мітинг у Львові на вулиці Коперника, це був кривавий розгін протесту. Мені все вдалося відзняти. Я встиг витягнути касету з камери, відтак набував не лише операторського досвіду, але й досвіду, як вберегти відзнятий матеріал. 22 січня 1989 рік. Подвір’я Святоюрського собору у Львові. Ми тоді зібрали кількатисячний мітинг людей із вимогою легалізації УГКЦ. Тоді відбулась перша відправа. Ігор Калинець домовився зі знайомою, що вона буде біля мене, вдаючи, що ми не знаємось, і, у випадку, коли чекісти забиратимуть камеру, я їй непомітно передам відзняту касету. Так воно і сталося. Я вже відзняв богослужіння, звісно, що бачив, що пильнують. А чекісти і компартійці, які там тусувались на подвір’ї, вирізнялись шкіряними плащами і пижиковими шапками. Всі нормальні люди зняли шапки біля церкви, хоч і мороз був. Я встиг віддати касету, дівчина відійшла, а я робив вигляд, що буцімто знімаю далі. Коли закінчилось богослужіння, вийшов із Святоюрського собору, камера – в сумці, яка висить на плечі, переходжу дорогу на світлофорі й лише ступив на зебру, як на мене налетіли 5-6 незнайомих людей, поруч була припаркована чорна «Волга». Вони мене вхопили за руки і потягнули до машини», – розповідає Ярослав Кендзьор.
Від тих емоцій, стресу була така лють і сила, що я їх так вхопив, що вони не могли втектиЯрослав Кендзьор
«Я був хлопець дужий, майстер спорту з важкої атлетики, відбивався, але їх таки було більше. Вони мене просто волочили: хто за руки, хто за куртку. Я зачепився за руку одного з них, тому вони не могли зняти сумку. Мене доволочили до машини, але я обіперся ногою об дверцята, і люди, які виходили з церкви, побачили і почали бігти до нас, кричали: «Кендзьора, Кендзьора впіймали». Тоді вони обірвали ремінь від сумки і з камерою скочили в машину, і вона рвонула з місця. А двоє хлопців, які мене тримали, а я їх міцно вхопив, не могли вирватись. Від тих емоцій, стресу була така лють і сила, що я їх так вхопив, що вони не могли втекти. Люди підбігли, оточили нас і мені вдалось врешті пальці відпустити. Люди хотіли чинити самосуд, але підійшов Михайло Горинь. Ми у переляканих кадебістів знайшли документи, переписали їхні дані. Один був капітан КДБ, а другий – старший лейтенант. Під’їхав полковник міліції і дуже просив відпустити їх. Він їх забрав, а ми пішли до Михайла Гориня, який неподалік жив, написали заяву в міліцію про напад і пограбування. Це була неділя, того ж дня занесли її в міліцію. Справа набула резонансу, мене запросили до слідчого. Слідчий розумів, у чому справа, вже мітинги були, тобто все всі розуміли. Кілька походів, експеримент відтворення подій – і камера знайшлась. Досить тоді вигадали смішне пояснення, примітивне, що люди знайшли сумку на смітнику поблизу церкви», – пригадує події майже 30-річної давності Ярослав Кендзьор.
Кожна касета – окрема історія
І таких розповідей у нього є десятки, яку б касету не взяв у руки. Серед архіву Ярослава Кендзьора – відеоматеріал із маніфестації у Львові 1 травня 1989 року. Тоді тисячі людей зібрались із синьо-жовтими прапорами. На противагу комуністичному кандидатові у Верховну Раду ще СРСР львів’яни висунули демократичного кандидата – поета Івана Драча. Секретар міськкому партії Львова вмовляв людей згорнути синьо-жовті прапори, але ті не погодились. Силовики перегородили дорогу маніфестантам вантажними машинами, а потім пропустили колону, взявши її у пастку.
Я мав унікальну можливість знімати у сесійній залі Верховної РадиЯрослав Кендзьор
«Ми не могли прорватись, бо все перекрили. Люди співали, виступали, я все фіксував на камеру. Це настільки все було емоційно. Були випадки, що мене з камерою хтось піднімав на руки, щоб я краще міг фіксувати події. Я мав унікальну можливість знімати у сесійній залі Верховної Ради. Був народним депутатом і відзняв там історичні матеріали».
15 травня 1990 року в український парламент вперше прийшли дисиденти – В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь, Ірина Калинець, Левко Лук’яненко. Кожен із них після двох перших годин роботи у Верховній Раді поділився своїми думками і враженнями. Тоді це були звичайні коментарі, сьогодні, а цих людей уже немає в живих, це історія української держави. У 1990-х роках чимало подій у сесійній залі відбувалися вперше.
16 липня 1990 року в парламенті ухвалили Декларацію про державний суверенітет. Історичне внесення в зал парламенту українського синьо-жовтого прапора. Задокументований матеріал із вручення В’ячеславові Чорноволу посвідчення кандидата в президенти. Сотні касет і годин запису зберегли пам’ять про ті події.
Кравчук видав президентський указ про підпорядкування всього Чорноморського флоту УкраїніЯрослав Кендзьор
«Важливі закони про економічну незалежність, студентське голодування, маса відзнятого матеріалу про події ГКЧП. По суті, це стенограми засідань. Конституційний процес зафіксований, починаючи від 1993 року. А ще був 1992 рік, коли почались міждержавні угоди щодо розподілу Чорноморського флоту. Невелика делегація з Києва виїхала у Севастополь, щоб зустрітись із командуванням Чорноморського флоту. Леонід Кравчук видав президентський указ про підпорядкування всього Чорноморського флоту Україні, яка стала незалежною державою, а на другий день Борис Єльцин видав свій указ і народився серйозний конфлікт. Почались активні переговори, зібралась військова рада Чорноморського флоту», – говорить Ярослав Кендзьор.
Він зазначає, що для нього відзняті матеріали є дуже цінними, бо не лише розповідають про відновлення незалежної України, політичні процеси, але й «виявляють чимало політичної брехні». Бо, каже, у відеоархіві зафіксовано чимало заяв різних політиків, які сьогодні цілковито розходяться з їхньою позицією і словами, але вони продовжують політичну кар’єру: «Ці відеозаписи багатьом повертають правду, відкрили б людям очі на багатьох».
Тому, зауважує Ярослав Кендзьор, важливо зберегти архів, бо час шкодить записам, а він хотів би їх передати у державний архів України для публічного доступу. І, за його словами, навіть туди звертався з проханням допомогти оцифрувати відео, але відмовили. Тому сьогодні самостійно шукає можливість зберегти документальну хроніку.
Хочу, щоб цей архів працював на державу, на формування українського суспільстваЯрослав Кендзьор
«Я хочу, щоб цей архів працював на державу, на формування українського суспільства, щоб був відкритим. Відеокамера зафіксувала події, епізоди, які можуть виконувати просвітницьку роботу. Коли я працюю над матеріалами сьогодні, то знову і знову переконуюсь, що чітка і незмінна позиція та ідейна орієнтація була у людей, які пройшли тюрми і табори, у В’ячеслава Чорновола, Михайла Гориня. Це дуже простежувалось. І вони готові були вмерти за ідею тоді і готові були, коли творили вже незалежну державу», – зауважує Ярослав Кендзьор.
Люди не пам’ятають, додає громадський діяч, а ось касети зберегли чимало цінного і на сьогодні є унікальним документальним матеріалом, який допомагає зрозуміти чимало політичних процесів в Україні.
Дивіться ще відеорозповідь Ярослава Кендзьора про еволюцію українського параламенту на основі його архіву:
