(Рубрика «Точка зору»)
12 березня 1947 року президент США Гаррі Трумен виступив на засіданні Конгресу з програмною промовою щодо обов’язку своєї держави допомогти іншим країнам, які стали або можуть стати жертвами агресії Кремля. Серед таких країн першими Трумен назвав Грецію та Туреччину.
У ті роки Сталін вів проти Греції справжню «гібридну війну». Комуністичні формування, що рвалися до влади, одержували щедру збройну й фінансову допомогу від СССР, а їхні дії мали потужну пропагандистську підтримку.
«Сьогодні Греція не має коштів для фінансування імпорту тих товарів, які необхідні для простого виживання, – наголосив Трумен. – За цих обставин народ Греції не може добитися успіху у вирішенні своїх проблем реконструкції економіки… Сьогодні самому існуванню грецької держави загрожує терористична діяльність декількох тисяч озброєних осіб, керованих комуністами, які кидають виклик владі уряду в низці місцевостей… Грецька армія слабка і погано оснащена… Греції потрібна допомога, щоб стати самодостатньою і поважною демократичною країною». При цьому Трумен жорстко критикував чинну владу Греції: «Грецький уряд функціонує в атмосфері хаосу й екстремізму. Він учинив багато помилок. Надання допомоги цій країні не означає, що Сполучені Штати виправдовують все, що грецький уряд зробив або зробить». А водночас, за його словами, «зникнення Греції як вільної держави спричинить глибокий вплив на ті країни Європи, народи яких долають величезні складнощі, щоб захистити свою свободу та незалежність… Розчарування і, можливо, повна катастрофа швидко б стали долею сусідніх народів, які прагнуть зберегти свою свободу і незалежність».
Тому, наголошував Трумен, США мають допомогти Греції, а разом із тим Туреччині, що уникла війни, проте постала перед проблемами «проведення модернізації країни, необхідної для збереження національної територіальної цілісності». Адже Сталін прагнув здійснити мрію російських імператорів – захопити Стамбул-Константинополь і протоки Босфор та Дарданелли; над країною повисла реальна загроза совєтського вторгнення.
Греція і Туреччина цю допомогу отримали. Причому фінансову її частину не у вигляді кредитів, а без повернення. До цих країн пішла й допомога у вигляді товарів, устаткування, зброї та медикаментів. Конгрес санкціонував відправку військових інструкторів і цивільних фахівців. У підсумку значна і вчасно надана допомога зупинила агресію Кремля. Решту демократичних держав тодішньої Європи наступного року охопив План Маршалла, який, з одного боку, гарантував народам країн-учасниць певний рівень добробуту, з іншого – стимулював прискорений розвиток економіки цих країн і переоснащення їхньої промисловості. Як наслідок, до кінця 1951 року ВВП європейських держав-учасниць зріс на третину, а промислове виробництво – на 40% у порівнянні з довоєнним рівнем. При цьому значну частину Плану, часом і більшу, становили не позики, а ґранти.
Минули роки. Створена Кремлем система країн-сателітів у Східній Європі почала розпадатися. У 1989 році в Польщі прийшов до влади демократичний уряд, який розпочав усебічні реформи. Радником цього уряду став знаний американський економіст Джеффрі Сакс.
Ось як Сакс описав у спогадах тодішню ситуацію: «Зовнішній борг 40 мільярдів доларів, дефіцит товарів. Я запропонував три негайні кроки з боку Заходу на підтримку реформ. Перше. Створення стабілізаційного фонду для польської валюти – злотого… Друге. Негайне припинення виплат за боргами з подальшим списанням боргів. Третє. Прийняття програми з підтримки реформ, націленої на найбільш вразливі у соціальному плані сектори економіки. Спочатку мені відмовляли. За стабфондом для злотого я їздив до канцлера ФРН Коля, після довгої розмови він погодився. По списанню боргів мені говорили, що борги не можна списати і що різні пакети допомоги ніколи не будуть прийняті. Я вважав, що вимагаю не надто багато, оскільки такі суми становили собою лише частку відсотка від доходів багатого світу… Подібна гарантія реформ стала б незначною у сенсі витрат і цілком окупалася часткою тих дивідендів, які отримував би Захід від цих реформ».
І цього врешті-решт удалося домогтися. Інакше кажучи, успіх славетних «реформ Бальцеровича» у Польщі на зламі 1980-90-х був би нереальним, якби не ті речі, про які розповів Джеффрі Сакс. Якби не вони, можливо, неототалітарна злиденна Польща наразі була б надійним партнером Кремля у боротьбі проти Євросоюзу, НАТО і США.
Український вимір
Сьогодні Україна є жертвою як воєнної агресії Кремля, так і тривалого правління «власних» олігархів, передусім режиму Януковича. За обсягом ВВП на душу населення вона є чи то найбіднішою, чи то однією з найбідніших країн Європи (економісти щодо цього сперечаються, але ситуація все одно невтішна). Державний борг країни перевищив 70% ВВП, а загальний зовнішній борг сягає $47,5 мільярдів. Захист країни від російської агресії вимагає витрачати на це не менше від 10% ВВП. А загальна модернізація соціально-економічної сфери потребує вкласти в неї впродовж 10 років не менше, ніж $50 мільярдів.
Не можна сказати, що Україні не допомагають. Але…
Міжнародний валютний фонд (МВФ) узгодив з урядом України програму кредитів stand-by обсягом $3,9 мільярда, яка містить менший перелік вимог структурних реформ в Україні, ніж попередня програма розширеного фінансування EFF обсягом $17,5 мільярдів. Затвердити програму stand-by керівництво МВФ має до кінця 2018 року, після ухвалення Верховною Радою бюджету на 2019 рік, дефіцит якого не повинен перевищувати 2,5% ВВП.
Агентство Standard & Poor's Global Ratings так прокоментувало це: «Ми розуміємо, що метою нової програми є надання Україні фінансування в складний електоральний період 2019 року; вона буде сприяти підтримці політики, спрямованої на збереження макроекономічної стабільності. Програма враховує політичні реалії і тому буде менш амбіційною в порівнянні з поточною програмою МВФ у тому, що стосується вимог щодо структурних реформ… Враховуючи обмежені можливості України залучати зовнішнє фінансування і значні потреби в погашенні валютного боргу в найближчі два роки, ми прогнозуємо, що вимоги МВФ будуть виконані».
Так, макроекономічну стабільність завдяки програмі stand-by Україна на час виборів, імовірно, збереже. Проте не обов’язково – МВФ вимагає підвищити ціну на газ для населення ще на 40%. Повзуть догори й інші комунальні тарифи. При цьому залишається недоторканною «куплена» у держави за безцінь олігархічна власність, мільярди доларів і далі виводяться в офшори, зростає розрив у статках між найбагатшими і більшістю населення тощо. Навіть у разі, якщо до влади в країні прийде найчесніший і найефективніший за всю її історію уряд, шансів провести всебічну модернізацію та виграти «гібридну війну» без допомоги за зразком «плану Трумена» для Греції і Туреччини, Плану Маршалла для Західної Європи чи кроків для підтримки Польщі він не матиме навіть теоретично. Та чи не запізниться така допомога, враховуючи обсяги трудової міграції, злидні більшості населення і можливості Путіна тиснути на Україну?
Сергій Грабовський – кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
