Чехи дуже люблять говорити про «доленосні вісімки» своєї історії: 1918 рік – поява Першої Чехословацької Республіки, 1938 рік – Мюнхенська угода й німецька окупація, 1948 рік – прихід до влади комуністів у Чехословаччині, 1968 рік – радянська окупація і придушення Празької весни – список можна продовжувати довго.
Посол України в Чехії Євген Перебийніс ділиться своїми дуже особистими спогадами про доленосні вісімки, що пов'язують його життя з історією чехів і словаків.
Євген Перебийніс
(Рубрика «Точка зору»)
Мої доленосні чеські вісімки
1968
Я народився в листопаді 1968 року в західноукраїнському місті Тернополі – через 80 днів після того, як радянські війська окупували Чехословаччину і через чотири дні після того, як у центрі столиці тоді ще радянської України, на київському Хрещатику, українець Василь Макух здійснив акт самоспалення, протестуючи проти поневолення України Росією і окупації радянським режимом Чехословаччини.
Думаю, що приблизно у день, коли я народився, в іншому західноукраїнському містечку – Карів, розташованому на відстані близько 150 кілометрів від Тернополя, Василя Макуха саме оплакували батьки й рідні, а КДБ у цей час проводило в них у домі обшуки й допити, намагаючись вийти на слід антирадянської націоналістичної організації.
Ще через п’ять днів, десь посередині між Тернополем і Каровим – у Львові, народилася моя майбутня дружина. З нею мене навіки поєднала не лише спільна доля, а й доленосні чеські вісімки.
Але тоді ми ще про це не знали. Ми ще нічого не знали ні про Чехословаччину, ні про її окупацію. Про це, однак, добре знав батько моєї дружини, молодий український фізик, який за кілька місяців перед народженням дочки, разом з іншими представниками української інтелігенції, підписав лист протесту проти введення військ до Чехословаччини. Аж до падіння комунізму в СРСР сім’я відчувала наслідки цього його кроку.
Я народився в рік, коли тоталітарний комуністичний монстр вирішив задушити в зародку паростки чехословацької демократії. Тих, хто протестував за межами Чехословаччини, було небагато. Але серед тих небагатьох було багато українців. Рана, залишена комуністами на тілі Чехословаччини в 1968-му, тоді заболіла й в українців, які, на відміну від чехів і словаків, перебували під окупацією не лише комуністичною, але й російською.
1978
21 січня 1978 року на святому для кожного українця місці – біля могили великого українського поета Тараса Шевченка у Каневі український дисидент Олекса Гірник повторив вчинок Василя Макуха, здійснивши акт самоспалення на протест проти російської окупації України й політики русифікації українського народу. Він зробив це у переддень 60-річчя проголошення незалежної Української Народної Республіки.
Звичайно ж про цей вчинок Олекси Гірника я тоді не знав. Як не знав я тоді нічого ні про Василя Макуха, ні про Яна Палаха. Але саме в 1978 році за допомогою передач Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа я вперше дізнався про рух «Хартія 77», що виник у Чехословаччині. Я не розумів тоді до кінця, що це таке і за що борються ці люди, але я відчував, що коїться якась величезна несправедливість.
Десятирічний, я не знав, не міг тоді зрозуміти, що ця несправедливість стосується і мене, бо мій народ, так само, як чехи і словаки, перебуває під окупацією.
Але абсолютно точно, що вперше ім’я Вацлава Гавела я почув саме тоді.
1988
Свою строкову військову службу я проходив у прикордонних військах на кордоні з Польщею – приблизно за 70 кілометрів від Карова, де народився Василь Макух. До розпаду Радянського Союзу й проголошення Україною незалежності залишалося ще три роки. На військову службу мене призвали після другого курсу університету, де я вивчав чеську мову і літературу.
У Радянському Союзі в самому розпалі була горбачовська «перебудова», однак про справжню демократію ще годі було й мріяти. А кордон, навіть із так званими «країнами соціалістичного табору», охоронявся, мов найкраща тюрма.
В один з літніх днів 1988 року прикордонна застава була піднята за тривогою – порушення кордону з боку Польщі. Через кілька годин дізнаємося, що порушника затримано. Якийсь поляк, поширилися заставою чутки, – чи то шпигун, чи просто заблукав.
Затриманого «шпигуна» привезли до нас на заставу. Випадково я став свідком розмови з порушником заставського «особіста». Розмова явно не клеїлася. «Особіст», так-сяк знаючи польську мову, не міг збагнути, чому не розуміє майже жодного слова «порушника». Зате я почув знайому мову – звичайно ж, це чеська!
«Особіст» дуже здивувався, коли почув від мене, що він даремно намагається розмовляти з «порушником» польською, бо той – чех. Мене призначили перекладачем допиту «порушника». Це був мій перший перекладацький досвід.
Він провів у камері попереднього затримання на заставі десь два дні. Коли йому було щось потрібно, він весь час кликав «того хлопця, що говорить чеською». Тому я мав можливість поговорити з ним наодинці на різні теми.
Його звали Міхал. Йому було десь за 40. Він проживав в одному з маленьких містечок у південній Чехії. Спочатку він пішки дістався до Польщі, а потім, подолавши сотні кілометрів, перейшов кордон СРСР, щоб, за його словами, «подивитися на власні очі, як живеться в Радянському Союзі». «У нас у Чехословаччині жити дуже важко, – казав він мені, – у нас немає свободи».
Що з ним сталося після того, як його відправили назад до Польщі, а потім до Чехословаччини, мені не відомо. Але його слова тоді справили на мене сильне враження. Він думав, наївний, що свобода є в СРСР. Він не знав, що українці, так само як і чехи та словаки, перебувають під окупацією.
1998
1998 рік став останнім роком мого першого терміну роботи в Посольстві України в Чехії. Я мав можливість чотири роки спостерігати процес утвердження демократії в цій країні, її шлях до ЄС і НАТО.У середині 90-х Чехія була одним з безумовних лідерів у Центральній Європі з точки зору глибини й динаміки демократичних змін.
Символом цих змін, поза всяким сумнівом, був Вацлав Гавел. Я взагалі вважаю, що чехам надзвичайно пощастило, що в переломний момент вони мали Вацлава Гавела. Саме в 1998-му, на одному з прийняттів, я набрався нахабства й сміливості, щоб підійти до Гавела і щось його запитати (запитання стосувалося його вражень від минулорічного візиту в Україну). Він коротко відповів, запитав, «де Ви вивчили чеську» і потиснув руку. Так я вперше поспілкувався з самим Гавелом. Це може здатися рутинним дипломатичним епізодом, але для мене він означав багато.
У середині 90-х я бачив, як чехи хотіли стати частиною Євросоюзу і НАТО, як вони боролися за це, як переживали, коли їх не розуміли в Брюсселі, як мріяли. Це викликало в мене надзвичайну повагу й захоплення – ця країна стала справді вільною.
Одне з найяскравіших моїх вражень 1998 року – перемога чеських хокеїстів над Росією у фіналі олімпійського турніру в Нагано. Важко описати атмосферу в ті дні в усій країні. Це було суцільне почуття щастя, гордості й національного єднання. Багатьма це сприймалося ще й як свого роду символічна відплата Росії за окупацію 1968 року саме у 30-у річницю цієї трагедії. Не знаю чому, але я почував себе тоді невід’ємною частиною цього свята. Мабуть тому, що моя країна ще не була повністю вільною. Незважаючи на формальну незалежність, тоді вона ще не звільнилася остаточно від окупації.
2008
2008 рік я зустрів на посаді генерального консула України в Пряшеві. Для зміни доля дала мені можливість подивитися, як своє європейське майбутнє будує інша частина колишньої Чехословаччини. Після падіння комуністичного режиму і розлучення Праги й Братислави, словаки дещо довше, ніж чехи, визначалися зі своїми стратегічними пріоритетами. Але в середині 2000-х Словаччина, як мінімум, уже не поступалася іншим країнам Центральної Європи в темпах реформ, а в дечому навіть випереджала їх.
Цей рік став вирішальним у підготовці до вступу Словаччини до єврозони – 1 січня 2009-го вона першою і поки що єдиною з-поміж країн Вишеградської четвірки запровадила євро. Водночас Чехія готувалася до свого першого (знову ж таки з 1 січня 2009-го) головування в Європейському союзі. Обидві країни повернулися туди, куди вони по праву належали – до європейської родини вільних народів. Колишню окупацію вони згадували лише як страшний сон.
На жаль, не всім країнам так пощастило. Російська агресія проти Грузії в серпні 2008-го та окупація нею частини грузинської території стала сигналом початку нової гібридної війни в Європі. Відмова НАТО від надання плану дій щодо членства в Альянсі Україні і Грузії стала стратегічною помилкою, яка розв’язала Кремлю руки. А млява реакція цивілізованого світу на дії Росії в Грузії породила в Москви відчуття вседозволеності. Саме в 2008 році слід шукати причини тих трагічних подій, свідками яких ми є сьогодні.
2018
Бути послом України в Чехії, країні, з якою мене так багато пов’язує в житті, для мене має особливе значення. Бути послом України в Чехії у рік, коли ця країна відзначає своє сторіччя і, водночас, 50-річчя окупації радянським режимом, – це особливий символізм.
Чимало українців тоді, 50 років тому, пожертвували своєю свободою, а дехто і життям, протестуючи проти окупації Чехословаччини. Сьогодні ж окупованою є частина моєї країни – України. Практично щодня від рук російських окупантів гинуть українські воїни, які захищають не лише свободу й незалежність України, але й свободу Європи, в тому числі свободу Чеської Республіки.
Минуло 50 років, трохи змінилися методи й інструменти окупації, але окупант залишився той самий. Тими самими залишилися й цілі, які він має – задушити нашу свободу, зруйнувати нашу демократію, забрати нашу незалежність, перешкодити нашому поверненню до об’єднаної Європи.
Ну хто міг, скажімо, уявити тоді, в 90-ті, коли чехи перебували на піку єврооптимізму, що через 20 років гібридні щупальця зі сходу вкинуть у внутрішньополітичний дискурс їхньої країни такий термін, як «чекзіт»?
Ні, я не хочу, щоб хтось у Чехії віддавав своє життя за свободу й незалежність України. Людське життя є найвищою цінністю. Ні Ян Палах, ні Василь Макух, ні Олекса Гірник своїм вчинком не змогли відвернути те, проти чого вони протестували. Це був крок відчаю, метою якого було привернути увагу до абсурдності, трагічності того, що відбувається.
Дуже символічно, що саме в 2018-му – через 50 років після загибелі Василя Макуха, його ім’ям названо місток через Ботіч у Празі.
Що було справді важливе в протестах тих українців, хто 50 років тому виступав проти окупації Чехословаччини, це солідарність з чехами й словаками.
Те, що справді важливо сьогодні для нас, українців, у час, коли частина нашої країни перебуває під окупацією, це солідарність.
Те, що справді нас лякає, це тиша. Бо тиша – це байдужість. А найстрашніші речі у світі, як відомо, відбуваються через байдужість тих, хто був у змозі щось змінити.
Так, як у 1968-му в Чехословаччині йшлося і про нашу свободу, так у 2018-му в Україні йдеться і про вашу свободу.
Ми були з вами – будьте з нами.
Євген Перебийніс – посол України в Чехії
Передрук із сайту Посольства України в Чехії. Оригінал публікації – на чеському сайті Respekt
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода
