Ольга Безсмертна про Віденську оперу, силу українських голосів, кордони та міграцію

На Батьківщині її «відкрили» після майже семи років роботи у Віденській опері. Каже, у світі співаків-українців вирізняють за силою подачі голосу і його колоритною, багатогранною тембровою «окраскою». На її думку, мистецтво далеке від політики. Чому? Про це та багато іншого солістка Віденської опери Ольга Безсмертна розповіла в інтерв’ю Радіо Свобода.

​

Інна Кузнецова: Пані Безсмертна, на жаль, у Відні і в Європі вас знають більше, ніж в Україні. Була я на виставі «Фауст» і під час антракту чула розмову двох жінок: от дивно, співає Безсмертна – голос такий красивий, а не «заслужена» і не «народна» – як це так? Я їм: так тому, що у Віденській опері співає. А вони: ясно… Якось це вас турбує, не турбує –не «заслужена», і не «народна»? Є молодші та «заслужені».

– Я скажу вам відверто: мене це не турбує. Є визнання тоді, коли публіка приймає. Тоді це дійсно я розумію, чи «заслужена», чи «народна». Для мене це, напевне, коли співак або співачка, актор або актриса в галузі мистецтва отримують вже це звання, дійсно заслуживши його. І якщо твоє прізвище говорять, ти вже говориш, що так, я бачив, я чув, то це дійсно людина, яка заслужила своїм талантом мати це звання. Тому це повинно бути вже, скажемо так, у зрілому віці.

– Перед пенсією?

– Десь так.

– Коли вже йдеш працювати у викладачі?

– Так.

– Але у вас якось так вийшло трохи навпаки – ви спочатку почали працювати викладачем, а потім стали відомою співачкою. Для тих, хто не знає вашої біографії, скажу, що ви - учениця Євгенії Мірошниченко, працювали у консерваторії, почали викладати після закінчення консерваторії, потім поїхали на конкурс, виграли Neue Stimmen, а після цього запросили вас у Віденську оперу. І вже 7 років ви там.

– Так. Так і було.

– Але, здається, співати в Україні як в Києві, так і в Харкові почали лише цього року. Чи я помиляюся?

– Так. У мене в цьому році був такий травень плодовитий. Якось так склалося. Я перше запрошення отримала від Харкова – заспівати Іоланту. Я відразу погодилася. Тому що я знала, що цей період у травні, тиждень, у мене був вільний – у Відні я не мала ніяких вистав. Потім, вже через деякий час, я отримала запрошення з Національної опери України. І думаю: Боже, мої мрії здійснюються! І це не просто так. Для мене це було знаком.​

Я намагалася знайти, відшукати якісь компроміси, щоб мене відпустили в театрі. Але без жодних вагань мене відпустили. І навіть наш директор Віденської опери Домінік Мейєр пожартував: куди ти поїдеш? Я кажу: їду на Батьківщину співати. Він каже: нарешті тебе там відкрили, через 6 років! Я кажу: ще не відкрили, напевне, відкриють. Але так, він мою радість розділив зі мною. Я дуже вдячна, що він мене відпустив.

​– Ще щось пропонували вам? Запрошували на ще щось?

– Ні. У Харкові дуже і дуже відразу після вистави: коли ви приїдете до нас, що ви хочете ще раз заспівати? Кажу: давайте ще трошки зачекаємо, треба час, але я з задоволенням приїду.

Я також в одному із інтерв’ю казала, що я хотіла би більше приїхати не співати, а дати майстер-клас. Це таке моє бажання. На початку нашої розмови ви казали, що я викладала. Це дійсно був такий подарунок долі і Бога, що я мала цей досвід – 2,5 роки у консерваторії бути викладачкою. Я так багато навчилася насправді зі студентами, зі своїми дівчатами, які зараз співають. Я відчуваю, що я маю щось сказати, я хочу щось сказати. Я, наприклад, чую, коли співають – мені хочеться поправити. Я розумію, що, може, це десь некоректно, але щось мене до цього спонукає.

– Ви якось говорили про те, що закордоном голоси українські самі по собі – феноменально! А в чому феномен українських голосів?

– А ви знаєте, у нас якась така темброва окраска голосу йде, у співаків – насичена, колоритна, багатогранна, що дійсно там можна почути все. Це настільки цікаво. І, що найголовніше, сила голосу, сила подачі голосу така! От насправді всі іноземці кажуть: ну, як це так можливо?

– Щоб «подати голос» –треба дуже багато репетицій провести? Зараз експромтом могли би щось?

– Заспіваю вам одну з улюблених арій -Лауретти. (Співає).

Це кожного дня повинні бути такі умови, такі години, коли ти співаєш. Без цього, звичайно, не буде нічого. Це напрацювання. Співати, співати, співати, вдосконалюватися – без зупинки.

– До речі, у Віденській опері такий чималенький колектив українців. З того, що я знаю, крім вас, Зоряна Кушплер, Ігор Онищенко, Дмитро Попов, раніше був Мар’ян Талаба.

– Так. Ми зараз втрьох (Ігор, Зоряна і я) працюємо в ансамблі. Були ще українці. Олена Бєлкіна була, працювала також. Мар’ян Талаба працював. Працює в нас ще Марія Назарова. Вона народилася у Дніпропетровську, але вже потім батьки переселилися до Москви. Вона вже там закінчувала академію Гнесіних.

– Є така спільнота. Ви сказали слово «ансамбль». Ви ще десь виступаєте втрьох?

– З Зоряною ми дуже часто виступаємо, також на якихось концертах, які організовує посольство України у Відні. І не тільки. Якось так у нас складається, що ми з нею дуже багато співаємо. З Ігорем ми співаємо в операх часто разом.

– А з Дмитром?

– З Дмитром не довелося мені співати. Але я його чула.

– До речі, Зоряна вчилася разом з Василем Сліпаком?

– Так.

– Чи знали ви Василя Сліпака?

– Ні. На жаль, не знала. І, на превеликий жаль, напевне, це також і моє якесь... Не знаю. Я не слідкую за всім. Я дізналася про нього, на жаль, вже тоді, коли вже цей трагічний випадок стався з ним.

– А як ви вважаєте, повинен митець такого рівня, як він, йти на війну? Чи мистецтво далеке від політики? Наскільки?

– Я вважаю, що мистецтво далеке від політики. Але це особиста свобода вибору кожної людини. Якщо він зробив такий вибір, то, напевне, щось його спонукало до того, треба просто поважати цей вибір.

– У Відні на 25-ліття встановлення дипломатичних відносин між Україною та Австрією був концерт. Приїздила співачка з Луганського театру. І були порожні стільці. На знак того, що дехто залишився там. Окрім цього концерту, що ще є таке, що у вашому житті пов’язано з війною, з війною на Батьківщині?

– Насправді мало з цим пов’язано. Але всі люди, особливо австрійці, німці, з якими я спілкуюся, це також і журналісти, і просто люди, і агенти, дуже-дуже часто ставлять це запитання. Я розумію, що людей це турбує. Я розумію, що люди хочуть знати правду, насамперед правду. Мені дуже складно завжди в таких ситуаціях лишатися не те, щоб холодною, нейтрально-спокійною, якщо можна так висловитися. Я розумію, що емоції нічого доброго не зроблять. Я кажу: знаєте, я хочу своє мистецтво показати, те, як я виросла, де я виросла, чому я навчилася, бо все, що я маю, я отримала тут, в Україні.

– Ви виступали з концертом у Петербурзі у 2014 році, коли вже почалася війна. З тієї інформації, яку я мала можливість прочитати, я ніде не побачила, що ви з України, чи що ви – українка. Так, прекрасний голос, солістка Віденської опери, «Ольга Бессмертная». Але слово «Україна» не прозвучало. Наскільки ви там це відчували?

– Це був дуже складний момент також для мене. Я вам скажу більше – цього концерту не було. Цей концерт скасувався за тиждень до цієї дати, коли він мав статися. Тому що ви знаєте, які тоді були умови. Але це мав бути дуже гарний концерт. На жаль, на превеликий жаль, цього не сталося. Тому що був такий час, що так склалося. Білети вже були розкуплені.

– Тобто ви його скасували?

– Ні. Скасували його зі сторони Росії.

– І саме через війну?

– Не через війну. А через політичні загострення. Мені зателефонував організатор цього концерту і сказав: Олю, на превеликий жаль, нам дуже шкода, вибач, що так сталося, але ми не можемо зробити цей концерт. Вже були афіші, вже були квитки.

– А, можливо, і не на жаль?

– Так. Звичайно, я готувалася. Ми мали там презентувати віденську класику, Моцарта. Дуже гарний концерт. Надзвичайно! Але так мало статися, напевне.

– В Україні до людей, до поп-співаків, до естрадних співаків, які їдуть туди, ставляться дуже погано. Кажуть, що вони – зрадники, що вони не мають їхати, якщо він поїхав, то поїхав туди за «великою копійкою», а треба було, мовляв, більше працювати. Зважаючи на те, що ви практично живете у Відні і мало буваєте тут, можливо, ніхто б цього не помітив. Але це розуміння того, що ти їдеш, а вони проти тебе воюють, проти твоєї країни воюють, а ти їдеш туди.

– Я це дуже добре розумію. І ви знаєте, стільки вже було і є зараз, на даний час, також розмов з нашими друзями, які живуть в Росії. І дійсно вони трошки такі з натиском. Але ж я кажу: знаєте, ми всі люди, ми всі маємо щось сказати, у нас у всіх є якась інформація, яку ми маємо сказати, але ж ми люди, ми повинні залишатися людьми в якій ситуації то не було б.

Я насправді думаю, що все це робиться трошки спекулятивно, так, щоб налаштувати одне проти одного. Теж не знаходжу правильної відповіді. Але відчуваю, що треба залишатися в цій ситуації спокійною, трошки іноді холодною.

– Це мабуть, вплив вашого чоловіка-теолога?

– Можливо. Але ж, я співала концерти. Я минулого року дебютувала у «Большом» театрі в Москві. Прекрасно! Жодного слова не було, щоб хтось на когось там... Дуже тепла була атмосфера. Так, я відчула, що трошки інакше, все інакше. Від вмикання телевізора... Я його відразу вимкнула, тому що все, що там звучало, все, що звідти йшло – я зрозуміла, що це просто якась така інформація, яка тебе кодує. І я розумію, чому люди поводяться так. Я це зрозуміла. І тому я для себе вирішила: ні, я не повинна бути з кимось. Я повинна сказати те, що я маю сказати, те, що я відчуваю.

– А чи доводилося вам говорити те, що ви відчуваєте?

– Так. Досить вільно. І я сказала, що для мене немає кордонів, для мене немає окремостей якихось – ми всі... Дивіться, яка зараз міграція відбувається у світі, як всі мігрують. Всі скрізь і вони мігрують. Чому має бути проведена ця межа? От чому? Я не розумію. Її ж ніколи не було.

– Тому що є агресія.

– Так. Але чому ця агресія є? Звідки вона йде? Я вважаю, особисто я вважаю, що це йде від серця людини.

– Якої людини?

– Кожної. Я не хочу зараз говорити конкретно про когось. Я думаю, що всі зрозуміють, і всі знають, що відбувається. Тому що є люди, яких кожного дня ми бачимо, є люди, яких не бачимо, є люди, серед яких ми живемо. Розумієте? І все починається від серця людини. Якщо там хоч крихітка того зла, крихітка тієї неповаги, крихітка не вибачитися, не пробачити – все, воно проростає.

– Ви згадали питання міграції. Чи схожа міграція музикантів з міграцією представників інших професій? Бо взагалі ж багато людей емігрують або приїздять у багату Європу. Я маю на увазі не лише Україну, а увесь світ.

– Так. Насправді зараз і в усіх театрах, і в усіх ансамблях дуже багато працює з усього світу. Взяти ансамбль – там є і китайці, і японці, і росіяни, і українці, і словаки чи хорвати. І це також позначається. І показують те, що кожен має щось сказати. Німці співають так, українці мають такі голоси, французи мають такі голоси. Ми одне в одного вчимося.

– Але не лише про навчання. Як взагалі міграція у світі змінює, наприклад, публіку? Чи бачите ви, наскільки міняється публіка? Ви не знаєте, чи це туристи, чи місцева публіка.

– Ні. У Відні вже можна відокремити, де туристи, а де місцева публіка насправді. Тому що там є стоячі місця, на які приходять не тільки туристи, а й слухачі, які кожного вечора ходять на виставу. Це вже такі заядлі, скажемо так, знавці музики, опери.

– Ви їх розрізняєте?

– Звичайно. Вони приходять після вистави до службового входу, і вони тобі розповідають, що і як ти співала, чи добре, чи недобре. Це справжні і найперші критики.

– До речі, а наскільки багато молоді? Молоді більше стає чи менше?

– Так, більше. І що дуже приємно, що більше стає.

– Оце саме на стоячих чи...?

– Ні. У залі також. Але, звичайно, домінує публіка вже, скажемо так, людей похилого віку, які люблять оперу, ходять до театру і знаються на цьому.

– Як може київський режисер завести молодого глядача у театр? Що потрібно робити? Не у Відні, а в Києві.

– Мені здається, що треба щось змінювати, щось вдосконалювати. Не ставити якісь вистави, які вже йшли, робити їх по-новому, а ставити щось нове. Наприклад, Моцарта того ж. У нього така ж багатогранна музика! Чому цього не зробити?

– Ваш приїзд сюди пов'язаний з концертом на Софіївській площі, куди якраз приїхали зірки з різних театрів – з Віденської опери, з Гамбурзької. І Людмила Монастирська, яка співає у Національній опері, але рідко буває у Києві. Анатолій Солов’яненко-молодший, це його ідеї? Раніше такого, здається, не було?

– Так, це, власне, його ідея, цей концерт організувати. Мені здається, що вже (який рік поспіль?) четвертий чи п’ятий, як він цей проект розпочав робити. Це надзвичайно цікаво! Подивіться, скільки зараз українців працює скрізь. Це просто, знаєте, вже скільки відспівали приїхали, а ще скільки не приїхали, які співають. І в Лейпцизі Олена Токар, і в Гамбурзі Олексій Пальчиков, і у Вроцлаві Ірина Житинська, і в Карлсруе Уляна Олексюк. Це вже всі співаки, які мають європейську практику, вони працюють на європейських майданчиках. Це я ще не всіх назвала. Просто це такі імена, які зараз у мене крутяться у голові. І це дуже добре, що вони можуть приїхати.

Я просто розумію сама по собі – у мене було таке бажання від початку. Я, звичайно, була дуже щаслива, що я потрапила у Відень, я працювала, я вчила партії! Я просто не розуміла, як в мене це все вкладалося в голові – скільки я музики там вивчила! Але мені завжди хотілося приїхати в Україну з якимось концертом, з майстер-класом. У мене завжди було це бажання.

– А яке бажання зараз? Якась мрія? «Метрополітен»? Чи все-таки Київська опера?

– Ой, яке порівняння! Ви знаєте, я не люблю дивитися наперед. Насправді, я не європейка у цьому плані.

– Можливо, не так? Я люблю дивитися наперед, але не люблю про це розказувати?

– Ні-ні-ні. Я не люблю дивитися наперед. Зараз я маю контракт до 2020 року у Відні. І потім, напевне, я піду працювати вже вільно, тобто сама буду працювати.

– А якщо контракт продовжать?

– Продовжать – то й слава Богу! Я з задоволенням залишуся. Це театр, де я відчуваю себе на своєму місці. Але знаєте, як співачка я відчуваю, що мені вже час, напевне, йти, тому що я вже все відспівала там. Я не можу сказати, що я вже закінчую свою кар’єру, але я вже все відспівала.

​

– На завершення нашої розмови що ви хотіли б побажати українцям, які не знають опери?

– Просто піти в оперу. Просто взяти і піти в оперу. Але обов’язково перед тим, як піти, почитати лібрето – про що буде йти мова. Розумієте? Це дуже мудро, що роблять біжучу стрічку, про що йде мова. Але ж тоді ти відволікаєшся і ти читаєш, читаєш, читаєш та не бачиш того дійства, що є. Тому я вважаю, що треба йти вже підготовленим, а потім, щоб в тебе складалося вже враження, чи дійсно це було так, як це ти собі уявляв. Треба запрошувати співаків, треба запрошувати режисерів, диригентів насамперед, які будуть спонукати інших до творчості, до пошуку чогось нового.

– Я вам бажаю успішного завершення сезону, а тим, хто нас дивиться, походу до опери, бодай один раз, і бажано послухати Ольгу Безсмертну.