«В один із днів було 178 поранених» – військові медики розповіли про свою роботу

У сучасних українських лікарів багатий досвід: починаючи з подій на Майдані взимку 2013-2014 року і донині вони працюють в екстремальних умовах. Понад 60 медиків загинули на лінії фронту на сході України від прямих влучень.

Владислав Горбовець (судинний хірург):

– Що стосується військової медицини, вона у нас завжди була досить непогана. У СРСР вона базувалася на військових окружних госпіталях. Але чим займалися наші військові шпиталі? Вони лікували якісь травми переважно. Бойових поранень не було взагалі. Здебільшого вони лікували військових пенсіонерів. Коли я працював у лікарні швидкої допомоги, дуже багато військових лікарів приїжджало до нас на чергування просто подивитися, що таке травми. Вогнепальні поранення, падіння з поверхів, травми виробничі, травми під час ДТП тощо – вони мало чим відрізняються від військових, від мінно-вибухових і так далі. Тому в нас, у цивільних лікарів, досвіду було більше на той момент, ніж у військових.

Ми мали все необхідне обладнання: починаючи з джгутів і закінчуючи протезами судинними, антикоагулянтами, антибіотиками. І організація була хороша! Тому що, ну можете собі уявити, ми почали там діяльність, коли деблокували Дебальцеве, і пішли потоки поранених, яких звідти тиждень не могли вивезти. І вивозили їх звідти вантажівками. Максимальне надходження до лікарні в один із днів, наскільки я пам'ятаю, було 178 поранених. 178! Була прекрасно організована евакуація з переднього краю в Бахмуті. І від моменту надходження до початку операції в операційній минали хвилини – хвилини! Це як в американських серіалах, повірте мені.

​

Із першого дня нас відразу ж викликали, хірургів, у лікарню, в операційну. І я як зараз пам'ятаю, ми туди піднімаємося і одночасно на 3-х або 4-х столах лежать поранені бійці. А переважно це були поранення кінцівок, тому що бронежилети все-таки трохи рятували. Усі поранення комбіновані, з пошкодженням кістки, з травмами м'яких тканин і пораненням судин, які потрібно відновити. Бо якщо ми не відновлюємо артерію, то ногу потрібно буде просто ампутувати. І все. Ну і, звісно, анестезіологи, хірурги, травматологи – все це разом варилося. Ось вам і випадок, тому що такий сеанс одночасної гри – у мене такого не було раніше в житті!

Олександр Данилюк (колишній військовий лікар, хірург):

– Фронт на той момент вже був практично повномасштабний – усі лінії від Азовського моря, з середини Луганської області до кордону. Військових медиків не вистачало для всієї лінії фронту.

У 9-й день оточення я зрозумів, що кровотечу з печінки я не зупиню маленьким доступом. І коли ми розкрили живіт, то в животі практично до двох літрів крові було. У нього було ще поранення шлунково-кишкового тракту – і це не стерильна кров. У мене не було ніяких можливостей зробити реперфузію класичним методом. Просто взяв пластиковий стаканчик, з якого ми пили чай, воду, і використовував цей стаканчик, яким вигрібав кров з черевної порожнини, кров переливали у флакон, додавали протизгортальні ліки і назад вливали в вену. Пацієнт вижив. Операція тривала 4 години, причому тільки на одну годину ми могли відключити свідомість. Три години пацієнт був на релаксації, на знеболенні, але при свідомості. І перші його слова були: «Я все чув».

Сортування – це найскладніший процес, з яким я зустрічався за час війни. І це ті моменти, які залишають рану на все життя. На війні ти вибираєш тих пацієнтів, яких можна врятувати. Всі інші відсортовуються і чекають смерті. «Витримка»... витримка ... ми повинні витримати найважчий період. Вирішальний бій ще попереду. І ми повинні мати витримку для того, щоб у вирішальний момент ми виграли і звільнили країну.

Володимир Стефанів (стоматолог):

– До нас приходять хлопці, які пройшли Іловайськ, Дебальцеве, «кіборги» наші, які аеропорт тримали, там вони не боялися. Вони сідають до нас у крісло і, як діти, бліднуть, пітніють, іноді можуть втрачати свідомість. Ми встановлюємо зубні імплантати на передовій. Це шалені гроші. Для нас немає різниці: це чинний захисник чи звільнений. Наша допомога їм надається безкоштовно. Я вважаю, людині потрібно кожній бодай раз побувати там. Так, нестача лікарів. Але якщо лікар приїхав і пропрацював вахту, відсотків 99,9 – він назад повернеться. Туди тягне. Там аура хороша, там світлі люди.

Олександр Лінчевський (заступник міністра охорони здоров'я України):

– Війна на нашій території. Війна на обжитій території з конкретними містами-селами, конкретними лікарнями і конкретними цивільними лікарями. У 2014 році, власне, як і в 2015-му, про те, як правильно воювати на своїй території, як правильно використовувати медичні сили, громадянські, зокрема увесь волонтерський потенціал – у підручниках цього не було. Медицина радянського зразка не була орієнтована на пораненого. Ми змінюємо ставлення до бійця. Ми не економимо – для нас це особистість. Це громадянин однієї з нами країни. Це найкращі з нас.

І боєць про це повинен знати. Найкраща аптечка у нього повинна бути, найкраще обмундирування і найкраща зброя. 90 відсотків усіх загиблих гинуть до зустрічі з лікарем. 90 відсотків усього ресурсу повинно бути орієнтовано на долікарський етап, на роботу з особовим складом. Якщо поранений дожив до зустрічі з хірургом, далі він повинен жити. Це специфіка військової травми.

Артем Похил (стоматолог):

– До міста, тоді ще Дніпропетровськ (нині Дніпро ред.), пішли перші поранені після Іловайська. І в приймальні, в моїй клініці, з'явилася мумія в білих бинтах з кривавими плямами. У нього болів зуб. Так для мене почалася стоматологічна допомога на війні. Завдання польових медиків – збирати тих, хто потребує стоматологічної допомоги. Солдат ніколи не прийде за 10 кілометрів. Вони збирають вранці взвод: пацани, у кого зуби болять, поїхали. Наш проект спрямований більше на попередження, ніж на лікування гострих ситуацій, хоча ми повністю підготовлені. Найголовніше, що погані люди там не затримуються. Ніхто з поганими намірами і з важким серцем, поганими помислами не протримається і доби в зоні АТО.

Коли трішечки бабахає, у тебе спрацьовують абсолютно всі твої... маска йде – ти такий, як ти є. Або ти збираєш валізу, у спідньому вибігаєш – і ніколи тебе більше там не побачать. Або спокійно допрацьовуєш – як Валера Горбенко допломбовує канал під обстрілом – і все. Найголовніше відбувається тоді, коли ти повертаєшся. Коли ти там, ти стаєш дуже хорошим психологом. Ти чітко тепер відрізняєш, на 100 відсотків, де брехня, а де правда, де хороша людина, де погана. Тому що там все по-справжньому.

Наталя Бабійчук (стоматолог):

– Траплялися хороші стосунки у стоматологів дівчаток-лікарів і в хлопців. Залишаємося друзями, дарують шеврони, маленькі вироби – якось намагаються радувати своїх лікарів. Ми це дуже цінуємо. Наш особистий ресурс не безмежний, він виснажується. Обличчя хлопців згадуються. Коли він сидить на прийомі в кріслі, ти бачиш його руки, іноді в травмах, іноді вони брудні, обпалені. Хворобливі такі моменти згадуються. І їхні радісні усмішки, коли вони встають з крісла, коли ти їм даєш презент – якісь цукерки, зубні щітки – просто стають дітьми, яким віддячили і взяли участь у їхній долі, отже, вони потрібні, про них піклуються.

Ольга Богомолець (голова комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров'я):

– Перше завдання було – забезпечення аптечками. Друге завдання – навчити, дати навички першої допомоги. Мені вдалося змінити програму освіти буквально за півроку до випуску і кожному молодому офіцеру, який повинен був виїхати на фронт, включити тижневу підготовку з порятунку життя. Вони проходили і психологічну підготовку: як потрібно зберігати спокій, як утримувати свій особовий склад. Коли я виїжджала в зону бойових дій, зупинялася на КП, виходила, шикувала їх, показувала своє посвідчення, і говорила: «Покажіть джгути, накладіть джгут: ти на стегно, ти на руку, ти на шию». І просто так спонтанно перевіряла.

Волонтери, які були на Майдані, пішли на війну, тому що розуміли, що більше нікому. Коли йшла масова мобілізація, не встигали у військкоматах обстежувати людей. У мене був випадок, коли мобілізовано було 300 осіб, у яких не була визначена група крові. Були випадки, коли мобілізовані були люди, яким не було зроблено рентген – це люди, у яких був відкритий туберкульоз. Одночасно з усіх боків виникали проблеми, і ми вчилися ці проблеми вирішувати.

Звичайно, були операції, які ніхто ніколи не робив, коли немає ні м'язів, ні кісток, ні шматка тазу, і потрібно щось вигадати, потрібно щось зробити. Звичайно, наші лікарі – великі молодці. І я зараз з ними працюю. Їх спонукають до того, щоб видати атлас військово-польової терапії, військово-польової хірургії, який покаже візуально, що було зроблено і кому вони врятували життя. У нас є фотографії, є всі ці матеріали.

Ось живий приклад – Вадим Свириденко. Я брала участь у його евакуації з окупованої території – з «ДНР». Він був фельдшер, його поранили, всі його побратими були вбиті. І він залишився живим і не замерз тільки тому, що три доби пролежав під купою тіл. І коли він вже розумів, що вмирає, він намагався вибратися звідти – і його взяли в полон. У нього до цього моменту було вогнепальне поранення черевної порожнини і відморожені всі кінцівки – всі чотири. І його нам віддали. Я думаю, навіть не обміняли. У нього почалася гангрена, були ампутовані всі кінцівки. Ну і сьогодні він – чемпіон. Сьогодні він уповноважений президента у справах ветеранів, наших військовослужбовців. Вадик – приклад того, що можна не тільки жити в такій ситуації, але можна ще допомагати іншим. У нього народилися діти вже після цього всього.

Геннадій Друзенко (президент Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Пирогова)

– Країна вижила завдяки добровольчому руху, завдяки волонтерському руху тільки тому, що в наших генах, напевно, на підсвідомому рівні живе істина страшного уроку ХХ століття.

Я думаю, ми воюємо не тільки за мову, прапор, традицію. Ми воюємо за людське ставлення до людини, за щось абсолютно протилежне Жуковому «баби ще народять». Фактично ми мобілізували найкращих представників медичної спільноти без копійки, без якихось стимулів їхати – і не тільки лікувати, але й передавати свій досвід, тепло своїх сердець. На сьогодні ПДМШ (Перший добровольчий мобільний шпиталь імені Миколи Пирогова) – це та медична реформа, яка вдалася і підтвердила свою ефективність, і яку держава просто не помітила або не помічає. Є райони, де ми працюємо і де не працюємо, де наші медики просто, будемо відверті, заважають місцевій корупції, показуючи, що можна надавати якісніші послуги і не брати за це гроші.

Війна розширює рамки можливого. Якщо ти не будеш ризикувати, поранений боєць помре. Там є травми, які дуже рідко побачиш у цивільному житті. Є лікарі, які робили чудеса... Зараз у МОЗ працює Олександр Данилюк – відносно молодий хірург з Ужгорода. Він ніколи не був в ПДМШ, але він робив операцію в окопах з ліхтариком, від якої в захваті наші найдосвідченіші хірурги.

Наш Владислав Горбовець – одне з облич ПДМШ, судинний хірург, привіз з собою апарат зі зварювання судин, не він його винайшов. З цим апаратом об'їздили від Станиці Луганської до, напевно, Маріуполя. Є в нас лікар-терапевт з-під Івано-Франківська – це Галина Черниш. Вперше, коли вона приїхала до Станиці Луганської, вона писала, зрозуміло, українською всі рецепти, рекомендації. І медсестра місцева писала червоним олівцем: «Не розумію» і повертала пацієнта з цим. Але з часом її відкритість, світло в очах, любов цю ситуацію зламали.

Матеріал повністю – на сайті Російської редакції Радіо Свобода