Київ – У ці дні українці по всьому світі вшановують пам’ять героїв Небесної сотні. Як упевнена засновниця міжнародного благодійного фонду «Нове покоління» Руслана Вжесневська, українка з Канади, пам'ять про них має бути дієвою і працювати на користь України. Вжесневська та активісти фонду мають 25-річний досвід підтримки України: на сьогодні фонд допомагає дітям загиблих українських бійців та добровольців, проводить освітні й виховні табори у Карпатах для дітей із сиротинців з різних куточків України, збирає гуманітарну допомогу українським дитячим будинкам. Про діяльність фонду, якому цього року виповнюється 25 років, Руслана Вжесневська розповіла Радіо Свобода.
У 1991–1992 роках я побачила, що у дитбудинках для немовлят та маленьких діток немає дитячого харчування, памперсів, фактично там усього бракувало
– Все почалось у 1991–1992 роках, коли я відвідувала Україну. У Канаді на мене чекали чоловік і трійко дітей. Тоді ми з чоловіком міркували, що хотіли б мати ще дитину: мовляв, можна народити ще дитинча, а можна всиновити чи вдочерити дитинку в Україні. Тож, приїхавши в Україну, я об’їздила чимало дитячих будинків: у Львові, Києві, невеликих містечках. І побачила, що фактично всі інтернати, дитячі будинки потребують допомоги. І коли ми з чоловіком вибрали для адоптації маленьку дівчинку, я збагнула, що маю щось робити, аби підтримати маленьких сиріт. Я побачила, що у дитбудинках для немовлят та маленьких діток немає дитячого харчування, памперсів, фактично там усього бракувало!
– Ви пригадуєте, кому з дітей-сиріт ви і ваша команда почали передавати гуманітарну допомогу у той час?
Нам не було різниці, в якій частині країни той чи інший сиротинець, то я з гуманітарною допомогою бувала і у Львові, і на Луганщині, і у Криму. З 1992 року до 2014 року ми перевезли, мабуть, допомоги на суму близько 12 мільйонів доларів США
– Ми вдочерили дівчинку, довезли її до Канади. І вже у Канаді малятко потрапило до педіатрів, які її виходили (у неї починався рахіт, вона була дуже маленька і мало важила на свої тодішні одинадцять місяців віку). І якось, спілкуючись із нашим лікарем, я почула від нього: «Добре, ви допомогли одній дитині, а що робити усім іншим, хто допомоги потребує?». То був як ніж мені у серце! Я зібрала своїх рідних, друзів – мам і татусів, вчителів та лікарів, – і ми почали для діток-сиріт українських збирати речі, а також харчування для немовлят. Я через фармацевтичні компанії та меценатів знайшла ліки і медикаменти, й ми то все почали возити в Україну. Нам не було різниці, в якій частині країни той чи інший сиротинець, то я з гуманітарною допомогою бувала і у Львові, і на Луганщині, і у Криму. Я підрахувала: з 1992 року до 2014 року ми перевезли, мабуть, допомоги на суму близько 12 мільйонів доларів США… То були часи, коли на сироту на день держава виділяла 2 гривні.
– Тобто ви фактично познайомилися з системою інтернатів по всій країні?
Розуміли, що у Криму доволі специфічне ставлення до людей із Заходу. Так само і з Донбасом
– Так! Я пригадую, коли ми їхали до Криму, то везли багато дитячих речей і медикаментів: розуміли, що у Криму доволі специфічне ставлення до людей із Заходу. Так само і з Донбасом. Навіть був випадок, коли міліціонери нас супроводжували, коли ми їхали з інтернату на Луганщині: побоювались, щоб ми «не впливали погано» на когось із місцевих учителів чи працівників того закладу.
– А не пригадуєте, що це було за місто?
– Це був Сєвєродонецьк. Це звідти нас випроваджували за допомогою міліції.
– А під час Революції гідності ви в Україні були?
Якщо у перший вечір на Майдані зібрались близько двохсот людей, то наступного дня кількість їх побільшала, а потім студентів побили, і вже на віче 1 грудня вийшло кілька сотень тисяч людей
21 листопада 2013 року я приїхала до Києва зі своєю командою волонтерів, ми привезли дитяче взуття від відомої компанії «Thomas Shoes» (ця компанія нам фактично 250 пар черевичків подарувала!). Наша квартира була у центрі Києва на вулиці Костьольній, я там сідаю за телефон і дзвоню до Одеси, там на митниці мали отримати на цю гуманітарну партію сертифікати. З Одеси мені кажуть, що нічого не отримали. І от сидимо ми у Києві, і я бачу по facebook, що Мустафа Найєм всіх закликає вийти на Майдан. Ми прийшли, послухали виступ співачки Руслани, потім виступи когось з громадських активістів і студентів. Отак і почався мій Майдан. Я у перші дні звернула увагу: якщо у перший вечір на Майдані зібрались близько двохсот людей, то наступного дня кількість їх побільшала, а потім студентів побили, і вже на віче 1 грудня вийшло кілька сотень тисяч людей, і я бачила, що то були не лише кияни – люди їхали з інших міст.
– А як ви «включились» у майданівські події?
Ми з моєю командою встали на кухні до плити і варили борщі, картоплю, щоб нагодувати майданівців
– Зрозумівши, що люди зібрались надовго, я подумала над тим, аби їх прихистити, бодай щоб люди ночували у теплі і мали де помитись і попоїсти спокійно. Я зателефонувала своїм канадським друзям і кажу: «Мені потрібні гроші винайняти кілька квартир у центрі». А самі ми з моєю командою встали на кухні до плити і варили борщі, картоплю, щоб нагодувати майданівців. До речі, серед активістів Майдану було багато моїх знайомих, серед молоді особливо: ті дівчата і хлопці були учасниками українсько-канадських літніх таборів, які ми вже збирали у Карпатах. Одним із наших волонтерів там був Олександр Капинос, герой Небесної сотні, він приїжджав до нашого табору.
– Це табори для дітей-сиріт?
Ми збирали влітку у Карпати дітей із сиротинців та інтернатів із різних куточків України, а з початком російської агресії проти України ми зрозуміли, що не можемо брати лише сиріт – почали працювати і з дітьми загиблих бійців
– Спершу ми збирали влітку у Карпати дітей із сиротинців та інтернатів із різних куточків України, а з початком російської агресії проти України ми зрозуміли, що не можемо брати лише сиріт – почали працювати і з дітьми загиблих бійців. У таборі з дітками працюють освітяни. Ми також запрошуємо лікарів на волонтерських засадах, які оглядають діток і надають їм за потреби допомогу. Відтоді запрацювали наші програми реабілітації для вдів і дітей загиблих бійців, для родин, де татко воював і має психологічні проблеми, тощо. З цими людьми працюють психологи, і то не лише влітку у таборі. А у таборі ці діти разом з дітками з сиротинців відпочивають, проходять медичні програми, а також мають змогу отримати знання з українських традицій та культури, це важливо, бо ж треба виховувати покоління, яке скоро розбудовуватиме Україну.