«Місцеві нас не любили і називали фашистами»: спогади депортованих до Сибіру німців

Світлана Хустик

На початку Великої Вітчизняної війни в СРСР сталася одна з наймасовіших депортацій німців із російського Поволжя. Близько 3 мільйонів осіб виселили за Урал. Тільки в Красноярський край за 1941–1943 роки було депортовано 77 тисяч німців. Олександру і Поліні Бауер особливо не пощастило: вони потрапили на північ краю. Вони дивом вижили в наметовому містечку.

​Олександр Бауер згадує, як у 1941 році всю їхню родину поволзьких німців – 10 осіб – вигнали з дому, посадили на віз і повезли на станцію: «Сказали: «Нічого з собою не беріть, там все дадуть, це ненадовго, поки не закінчиться війна. Ми нічого не взяли і вийшли з дому. На станції нас завантажили в товарняк, де перевозили худобу. Поїзд рушив південною гілкою, через Алма-Ату, в Красноярськ. Поки доїхали, настали холоди, навігація закінчилася, і людей розселили по селах. Влітку наступного року зібрали на річковому вокзалі і повантажили на теплохід «Йосип Сталін».

За словами Олександра, людям не повідомили, куди їх везуть. Було відомо лише, що теплохід рушив на північ. Судно було забите повністю, це особливо відклалося в пам’яті тоді ще 7-річного хлопчика. Сім’я Бауер лежала внизу біля трапа. Часом теплохід зупинявся і розвантажував людей.

«Приблизно через півтора тижні, 15 вересня, підійшла наша черга. Був тихий, ясний, сонячний день. Ми вийшли на берег і заклякли. Навкруги ані душі. Мисливська хатинка, де жив рибалка на прізвище Агапітов, і склад зі снастями. Тому поселення так і прозвали – Агапітове, – розповідає Олександр Бауер. – Вивантажили кілька сотень людей, кинули їм кілька мішків з крупою і борошном. Ні теплих речей, ні інших продуктів, ні посуду не було. Наступного дня почався приплив, і мішки намокли. Чоловіки взялися рити землянки, але земля мерзла, лопата заходила лише на півметра – розтоплювали вогнищами. Десь метрів 5 прорили вглиб і довжиною метрів 100 траншею. Це і був перший наш будинок. Всередині поставили великі бочки для обігрівання, і труби зробили назовні, щоб зігрітися. Електрики не було.

​– Якщо продуктів вам не залишили, що ж ви їли?

– Варили баланду із застиглого борошна. Коріння, ягоди збирали. Але вмирати люди почали майже одразу – спочатку від цинги, потім просто від голоду. З нашої сім’ї до 1945 року залишилися тільки я і мама. Три тітки разом отруїлися отруйною рослиною, схожою на моркву. Пішли на берег озера, викопали і наїлися, їх там і знайшли мертвими. Решта відходили поступово, пухли від голоду.

Пам’ятаю, як помер дядько. Покликав бабусю: «Мамо, йдіть сюди». Вона: «Зараз, синку». Підійшла, а він лежав уже нерухомий. І ось це слово «зараз» до сих пір у мене дзвенить у голові. Мама увесь час говорила потім: «Ніколи не кажіть «зараз». Якщо вас кличуть, йдіть відразу». Я досі, коли мене хтось в родині кличе, все кидаю і йду. Померлих не ховали, витягали з землянок, виривали невелику яму: один шар мерців, потім шар гілок, інший шар... Потім приходили росомаха або песець і розтягували трупи по частинах.

– Як же вам вдалося вижити?

– Мене врятувало те, що я сподобався місцевому мисливцеві Агапітову. І на другий рік нашого життя в тих місцях він навчив мене ловити зайців і куріпок, їх там було хоч греблю гати. А ближче до весни з’являлися снігурі. Тож я хоч якось годував маму і себе. Пізніше навчилися запарювати ялинові гілки, від цинги це реально рятувало.

– Скільки років ви прожили в Агапітовому? Як там складалося ваше життя до реабілітації?

– На третій рік в Агапітовому нам прислали вчительку і організували школу. Вона молоденька росіянка, а ми – німці, латиші, естонці – російською нічого не розуміли. Зібрала вона нас в перший раз, написала на дошці букви, почала щось пояснювати. А ми мовчимо. Вона здогадалася, що ми нічого не розуміємо, і як заплаче. Ми у відповідь теж заревли. Так ніякий урок і не вдався. На другий день вона почала писати букви: а, о, у – і співати їх. Ми підхопили. Так і вивчила нас до четвертого класу. Після цього у 1948 році мене відправили до Ігарки, в інтернат. А мама пробула в Агапітовому до 1956 року, поки нас не реабілітували.

В Ігарці за будівлею, де ми вчилися, була комендатура, раз на місяць нам треба було відмічатися. І кожного разу нас зустрічали словами: «Ну що, фашисти, прийшли». «Потерпіть, діти, – заспокоювали нас вихователі, – скоро все зміниться».

Але і після реабілітації до нас жахливо ставилися. У 18 років я прийшов до військкомату, вже працював, мене на роботі поважали. Хотів служити піти, а мені кажуть: «Тобі не годиться, ти – ворог народу».

Пізніше мене знову викликали до військкомату і повідомили, що тепер я вже не ворог і час віддати борг батьківщині. І мене відправили служити на Чукотку. Прямо глузування якесь: знову на північ.

Поліна Бауер про ті трагічні події знає більше зі спогадів рідних, адже на момент заслання їй було всього 3 роки.

– Ми жили в Красноармійську. Влітку 1941 року нашу сім’ю: маму, тата, бабусю, дідуся, дядька, мене і однорічну сестричку посадили на потяг і повезли до Сибіру. Мама була вагітна третьою дитиною. Нам теж сказали, що везуть ненадовго. З собою у нас було тільки те, що на собі одягнуте, легке, літо ж було. Пам’ятаю, що мама підлогу навіть помила в будинку і квіти побризкала, все охайним залишила. Їхали в товарняку, спали на підлозі, дуже довго, це я сама запам’ятала. Їсти було особливо нічого, на зупинках тато бігав і щось діставав. Пам’ятаю, в Алма-Аті вийшов і приніс нам червоних запашних яблук. На зупинках двері вагонів відчинялися і ми, діти, сиділи там як горобці, звісивши ноги.

​– Що ви пам’ятаєте про життя в Сибіру?

– У Красноярському краї нас розподілили в село Хайдак на підселення до місцевих – там жили естонці. Тата відправили на лісоповал. У дядька і дідуся був відкритий туберкульоз, тому їх не взяли. У Хайдаці ми прожили всю зиму. Мови їхньої не знали, вони нашої теж, висловлювалися, як могли. Ставилися вони до нас добре. 25 квітня мама народила хлопчика, дуже великого, 6 кілограмів, хоча сама така маленька була.

Потім по Єнісею маму з трьома маленькими дітьми відправили до Агапітового, де життя було сірим, голодним, Три роки ми, діти, просиділи в землянці на нарах, ні разу не піднявшись вгору. Морози стояли страшні, а носити нам було нічого. В землянці тільки маленьке віконечко було, в нього ми дивилися на небо. Кожного дня мама, слабка після пологів, йшла валити ліс, з нами залишалася бабуся. Братик помер майже відразу ж, годувати мамі його було нічим. Через деякий час я вся покрилася чиряками, живого місця на мені не було, шрами від них залишилися досі. Всі діти були з вошами, ми навіть не уявляли, що означає митися.

– Як вдалося вам з сестрою вижити?

– Через два роки нас перевезли з Агапітового в Носову – поселення, в якому були нормальні будинки. Ми жили в лазні. І раз на тиждень, в суботу, коли господарям потрібно було помитися, виходили на вулицю, а після поверталися в сире зовсім приміщення. Там нам було вже добре, у людей була картопля. Мама ходила і збирала лушпиння, а потім пекла його на печі. І таке воно смачне було. А далі врятував випадок. Дідусь був майстром з вироблення шкіри. І на третій рік всю нашу родину забрали в Ігарку – туди привозили худобу для вичинки. Тільки завдяки цьому мама, сестра, дідусь і я залишилися живі.

– Як до вас ставилися місцеві жителі?

– Місцеві нас не любили і називали фашистами. Бабуся на вулиці в казанку варила тюрю і розливала нам по консервних банках – посуду не було, гаряче, відразу не візьмеш. А російські дітлахи бігали навколо і плювали в казанок. Що нам було робити – не виливати ж, ми це їли.

В Ігарці я через чиряки ще рік в школу не могла піти, вони кровоточили і одяг до шкіри прилипав. А коли загоїлись і пішла, теж приємного мало було. Пам’ятаю, сиджу, а за мною хлопчисько весь урок тикає і тикає мене в спину вістрям пера, а я поскаржитися боюся. Ніким ми були для місцевих. Навчалася я непогано, і мені все кричали: «Дай списати, фашистка!» Трохи старшою стала, у мене одне в голові: ніколи за росіянина заміж не піду. Адже у нас багато, перелякані, виходили, щоб змінити прізвище. А у мене такий характер: думала, яка є, ображена і принижена, такою і залишуся на все життя.

Зараз Поліні Бауер – 79 років, Олександру Бауеру – 83 роки. Вони живуть у двокімнатній квартирі в російському Красноярську, доглядають за дачею – вирощують овочі. У них дві дочки і четверо онуків.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода