Доступність посилання

ТОП новини

«Місцеві нас не любили і називали фашистами»: спогади депортованих до Сибіру німців


Поліна і Олександр Бауер в молодості
Поліна і Олександр Бауер в молодості

Світлана Хустик

На початку Великої Вітчизняної війни в СРСР сталася одна з наймасовіших депортацій німців із російського Поволжя. Близько 3 мільйонів осіб виселили за Урал. Тільки в Красноярський край за 1941–1943 роки було депортовано 77 тисяч німців. Олександру і Поліні Бауер особливо не пощастило: вони потрапили на північ краю. Вони дивом вижили в наметовому містечку.

На станції нас завантажили в товарняк, де перевозили худобу
Олександр Бауер

Олександр Бауер згадує, як у 1941 році всю їхню родину поволзьких німців – 10 осіб – вигнали з дому, посадили на віз і повезли на станцію: «Сказали: «Нічого з собою не беріть, там все дадуть, це ненадовго, поки не закінчиться війна. Ми нічого не взяли і вийшли з дому. На станції нас завантажили в товарняк, де перевозили худобу. Поїзд рушив південною гілкою, через Алма-Ату, в Красноярськ. Поки доїхали, настали холоди, навігація закінчилася, і людей розселили по селах. Влітку наступного року зібрали на річковому вокзалі і повантажили на теплохід «Йосип Сталін».

Олександр і Поліна Бауер у 2017 році
Олександр і Поліна Бауер у 2017 році

За словами Олександра, людям не повідомили, куди їх везуть. Було відомо лише, що теплохід рушив на північ. Судно було забите повністю, це особливо відклалося в пам’яті тоді ще 7-річного хлопчика. Сім’я Бауер лежала внизу біля трапа. Часом теплохід зупинявся і розвантажував людей.

Ми вийшли на берег і заклякли. Навкруги ані душі. Мисливська хатинка, де жив рибалка на прізвище Агапітов
Олександр Бауер

«Приблизно через півтора тижні, 15 вересня, підійшла наша черга. Був тихий, ясний, сонячний день. Ми вийшли на берег і заклякли. Навкруги ані душі. Мисливська хатинка, де жив рибалка на прізвище Агапітов, і склад зі снастями. Тому поселення так і прозвали – Агапітове, – розповідає Олександр Бауер. – Вивантажили кілька сотень людей, кинули їм кілька мішків з крупою і борошном. Ні теплих речей, ні інших продуктів, ні посуду не було. Наступного дня почався приплив, і мішки намокли. Чоловіки взялися рити землянки, але земля мерзла, лопата заходила лише на півметра – розтоплювали вогнищами. Десь метрів 5 прорили вглиб і довжиною метрів 100 траншею. Це і був перший наш будинок. Всередині поставили великі бочки для обігрівання, і труби зробили назовні, щоб зігрітися. Електрики не було.

Німці на Таймирі
Німці на Таймирі

– Якщо продуктів вам не залишили, що ж ви їли?

Вмирати люди почали майже одразу – спочатку від цинги, потім просто від голоду
Олександр Бауер

– Варили баланду із застиглого борошна. Коріння, ягоди збирали. Але вмирати люди почали майже одразу – спочатку від цинги, потім просто від голоду. З нашої сім’ї до 1945 року залишилися тільки я і мама. Три тітки разом отруїлися отруйною рослиною, схожою на моркву. Пішли на берег озера, викопали і наїлися, їх там і знайшли мертвими. Решта відходили поступово, пухли від голоду.

Померлих не ховали, виривали невелику яму: один шар мерців, потім шар гілок, інший шар... Потім приходили росомаха або песець і розтягували трупи по частинах
Олександр Бауер

Пам’ятаю, як помер дядько. Покликав бабусю: «Мамо, йдіть сюди». Вона: «Зараз, синку». Підійшла, а він лежав уже нерухомий. І ось це слово «зараз» до сих пір у мене дзвенить у голові. Мама увесь час говорила потім: «Ніколи не кажіть «зараз». Якщо вас кличуть, йдіть відразу». Я досі, коли мене хтось в родині кличе, все кидаю і йду. Померлих не ховали, витягали з землянок, виривали невелику яму: один шар мерців, потім шар гілок, інший шар... Потім приходили росомаха або песець і розтягували трупи по частинах.

– Як же вам вдалося вижити?

– Мене врятувало те, що я сподобався місцевому мисливцеві Агапітову. І на другий рік нашого життя в тих місцях він навчив мене ловити зайців і куріпок, їх там було хоч греблю гати. А ближче до весни з’являлися снігурі. Тож я хоч якось годував маму і себе. Пізніше навчилися запарювати ялинові гілки, від цинги це реально рятувало.

– Скільки років ви прожили в Агапітовому? Як там складалося ваше життя до реабілітації?

Вона росіянка, а ми – німці, латиші, естонці – російською нічого не розуміли
Олександр Бауер

– На третій рік в Агапітовому нам прислали вчительку і організували школу. Вона молоденька росіянка, а ми – німці, латиші, естонці – російською нічого не розуміли. Зібрала вона нас в перший раз, написала на дошці букви, почала щось пояснювати. А ми мовчимо. Вона здогадалася, що ми нічого не розуміємо, і як заплаче. Ми у відповідь теж заревли. Так ніякий урок і не вдався. На другий день вона почала писати букви: а, о, у – і співати їх. Ми підхопили. Так і вивчила нас до четвертого класу. Після цього у 1948 році мене відправили до Ігарки, в інтернат. А мама пробула в Агапітовому до 1956 року, поки нас не реабілітували.

Німці на Таймирі
Німці на Таймирі

В Ігарці за будівлею, де ми вчилися, була комендатура, раз на місяць нам треба було відмічатися. І кожного разу нас зустрічали словами: «Ну що, фашисти, прийшли». «Потерпіть, діти, – заспокоювали нас вихователі, – скоро все зміниться».

Але і після реабілітації до нас жахливо ставилися. У 18 років я прийшов до військкомату, вже працював, мене на роботі поважали. Хотів служити піти, а мені кажуть: «Тобі не годиться, ти – ворог народу».

Пізніше мене знову викликали до військкомату і повідомили, що тепер я вже не ворог і час віддати борг батьківщині. І мене відправили служити на Чукотку. Прямо глузування якесь: знову на північ.

Поліна Бауер про ті трагічні події знає більше зі спогадів рідних, адже на момент заслання їй було всього 3 роки.

Поліна Бауер в молодості
Поліна Бауер в молодості

– Ми жили в Красноармійську. Влітку 1941 року нашу сім’ю: маму, тата, бабусю, дідуся, дядька, мене і однорічну сестричку посадили на потяг і повезли до Сибіру. Мама була вагітна третьою дитиною. Нам теж сказали, що везуть ненадовго. З собою у нас було тільки те, що на собі одягнуте, легке, літо ж було. Пам’ятаю, що мама підлогу навіть помила в будинку і квіти побризкала, все охайним залишила. Їхали в товарняку, спали на підлозі, дуже довго, це я сама запам’ятала. Їсти було особливо нічого, на зупинках тато бігав і щось діставав. Пам’ятаю, в Алма-Аті вийшов і приніс нам червоних запашних яблук. На зупинках двері вагонів відчинялися і ми, діти, сиділи там як горобці, звісивши ноги.

Будинок в місті Бальцер, з якого депортували Поліну
Будинок в місті Бальцер, з якого депортували Поліну

– Що ви пам’ятаєте про життя в Сибіру?

– У Красноярському краї нас розподілили в село Хайдак на підселення до місцевих – там жили естонці. Тата відправили на лісоповал. У дядька і дідуся був відкритий туберкульоз, тому їх не взяли. У Хайдаці ми прожили всю зиму. Мови їхньої не знали, вони нашої теж, висловлювалися, як могли. Ставилися вони до нас добре. 25 квітня мама народила хлопчика, дуже великого, 6 кілограмів, хоча сама така маленька була.

Мати Поліни до заслання до Сибіру
Мати Поліни до заслання до Сибіру

Братик помер майже відразу ж, годувати мамі його було нічим
Поліна Бауер

Потім по Єнісею маму з трьома маленькими дітьми відправили до Агапітового, де життя було сірим, голодним, Три роки ми, діти, просиділи в землянці на нарах, ні разу не піднявшись вгору. Морози стояли страшні, а носити нам було нічого. В землянці тільки маленьке віконечко було, в нього ми дивилися на небо. Кожного дня мама, слабка після пологів, йшла валити ліс, з нами залишалася бабуся. Братик помер майже відразу ж, годувати мамі його було нічим. Через деякий час я вся покрилася чиряками, живого місця на мені не було, шрами від них залишилися досі. Всі діти були з вошами, ми навіть не уявляли, що означає митися.

– Як вдалося вам з сестрою вижити?

– Через два роки нас перевезли з Агапітового в Носову – поселення, в якому були нормальні будинки. Ми жили в лазні. І раз на тиждень, в суботу, коли господарям потрібно було помитися, виходили на вулицю, а після поверталися в сире зовсім приміщення. Там нам було вже добре, у людей була картопля. Мама ходила і збирала лушпиння, а потім пекла його на печі. І таке воно смачне було. А далі врятував випадок. Дідусь був майстром з вироблення шкіри. І на третій рік всю нашу родину забрали в Ігарку – туди привозили худобу для вичинки. Тільки завдяки цьому мама, сестра, дідусь і я залишилися живі.

Німці на Таймирі
Німці на Таймирі

– Як до вас ставилися місцеві жителі?

Російські дітлахи бігали навколо і плювали в казанок. Що нам було робити – не виливати ж, ми це їли
Поліна Бауер

– Місцеві нас не любили і називали фашистами. Бабуся на вулиці в казанку варила тюрю і розливала нам по консервних банках – посуду не було, гаряче, відразу не візьмеш. А російські дітлахи бігали навколо і плювали в казанок. Що нам було робити – не виливати ж, ми це їли.

Навчалася я непогано, і мені все кричали: «Дай списати, фашистка!»
Поліна Бауер

В Ігарці я через чиряки ще рік в школу не могла піти, вони кровоточили і одяг до шкіри прилипав. А коли загоїлись і пішла, теж приємного мало було. Пам’ятаю, сиджу, а за мною хлопчисько весь урок тикає і тикає мене в спину вістрям пера, а я поскаржитися боюся. Ніким ми були для місцевих. Навчалася я непогано, і мені все кричали: «Дай списати, фашистка!» Трохи старшою стала, у мене одне в голові: ніколи за росіянина заміж не піду. Адже у нас багато, перелякані, виходили, щоб змінити прізвище. А у мене такий характер: думала, яка є, ображена і принижена, такою і залишуся на все життя.

Олександр і Поліна Бауер з дочками
Олександр і Поліна Бауер з дочками

Зараз Поліні Бауер – 79 років, Олександру Бауеру – 83 роки. Вони живуть у двокімнатній квартирі в російському Красноярську, доглядають за дачею – вирощують овочі. У них дві дочки і четверо онуків.

Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода

ВИБІР ЧИТАЧІВ

XS
SM
MD
LG