У Празі, столиці Чехії, успішно пройшов «Тиждень українського кіно». Закінчився він у переповненій залі кінотеатру «Атлас» показом фільму Зази Буадзе за романом Андрія Кокотюхи «Червоний» – про воїна УПА, який підняв повстання в концтаборі. Протягом тижня – із 27 листопада по 1 грудня у празьких кінотеатрах «Атлас» і «Понрепо» чеські глядачі дивилися сучасні фільми українських режисерів і мали змогу ознайомитися й з культовими кінострічками української класики. На кожному сеансі глядачі бачили банер #FreeSentsov – у такий спосіб організатори тижня висловили свою символічну підтримку українському кінорежисеру з Криму Олегу Сенцову, одному із 56 політичних в’язнів, якого у серпні 2015-го Північно-Кавказький окружний військовий суд у російському Ростові-на-Дону засудив до 20 років колонії суворого режиму за звинуваченням у «терористичній діяльності» на території окупованого Росією українського Криму.
«Тиждень українського кіно» відкрили привітанням і подякою організатори й режисери фестивалю, зокрема посольство України в Чехії спільно з Національним чеським кіноархівом, начальник відділу Державного агентства України з питань кіно Мар'ян Лукань, генеральний директор Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» Андрій Халпахчі.
Відкрила фестиваль повнометражна стрічка «Стрімголов», яка вже відома чеському глядачеві, оскільки брала участь у кінофестивалі в Карлових Варах у липні 2017 року. Загалом до програми показів увійшли п’ять нових українських фільмів, що створені за підтримки Держкіно і мають міжнародний фестивальний успіх або популярність у національному кінопрокаті. Серед них документальний фільм «Рідні» російського режисера українського походження Віталія Манського, фільм Юрія Речинського «Січень – Березень», що отримав приз за найкращу операторську роботу на австрійському кінофестивалі Diagonale, і соціальна драма «Припутні», знята Аркадієм Непиталюком.
За словами директора фестивалю, чеської україністки Ленки Віхової, головним імпульсом для такого відбору фільмів та бажанням показати їх чеському глядачеві виявилася позитивна реакція критиків на українську кінопродукцію на восьмому міжнародному фестивалі в Одесі.
Обличчям на плакаті фестивалю обрали акторку Юлію Врублевську, котра виконує роль Свєтки у фільмі «Припутні». Молода акторка, яка вперше знялася у кіно, завітала до празької штаб-квартири Радіо Свобода.
– Знайомство з фестивалем починається практично зі знайомства з Вами – адже світлина кадру фільму саме з Вами є титульною на фестивалі українського кіно в Празі. Як Ви себе почуваєте при цьому – впізнають на вулиці?
– Як Ви для себе особисто характеризуєте жанр «Припутнів»? Чи це комедія, чи це соціальна драма? В якому фільмі Ви грали?
– Ми вирішили з усією групою, я так думаю, спочатку продюсер з режисером це узгодив, і я в принципі абсолютно згодна з ними, це жанр – трагікомедія, бо не можна сказати, що це чиста комедія, це смішно, але й подумати є про що, і посумувати є за чим.
– А яке у Вас скалося враження – багато чехів цікавляться українським кіно, та ще й таким особливим жанром?
– У цьому фільмі всі майже говорять суржиком, крім Вас. Чи це так задумано?
– Ні, чому? У мене теж суржик. Але, напевно, не такий яскраво виражений, як у решти персонажів, оскільки я… «Я ж (героїня Свєтка – ред.) поїхала навчатися в місто. Я більше тяжію до міської культури. Я хочу бути з молоддю. Я хочу бути сучасною. І це виражається і в мові».
Чесно кажучи, з усіх акторів у мене суржик був у найгіршому стані. Саме цей, ніжинський. Бо в Луганську я знала інший. Він більш російськомовний
– Чесно кажучи, з усіх акторів у мене суржик був у найгіршому стані. Саме цей, ніжинський. Бо в Луганську я знала інший. Він більш російськомовний.
– Наприклад?
– «Ну шо, сказать шота на луганском суржике?»
– «Да…»
– «Ну от я сказала уже». Це б мені було легко досить. Варто тільки згадати шкільні роки. До речі, українську я теж так само вивчила в Києві. А потім вивчила вже суржик ніжинський. Бо Аркадій (Непиталюк, режисер фільму «Припутні» – ред.) мені начитував мій тест, мої репліки в аудіоформаті, надсилав, я їх слухала й повторювала.
– Ви щойно сказали, що Ви з Луганська. Коли Ви виїхали звідти?
– Виїхала приблизно 9 років тому. Коли поїхала на навчання в Київ у Карпенка-Карого, в театральний університет.
– До початку подій на сході України, до початку військових дій.
– Так, так.
Треба було прописатися, виписатися з попереднього місця проживання, тобто з Луганська, для того, щоб заселитися в гуртожиток
– Я була прописана в гуртожитку (в Києві – ред.). Треба було прописатися, виписатися з попереднього місця проживання, тобто з Луганська, для того, щоб заселитися в гуртожиток. І в мене була київська прописка до того, як я закінчила університет. А по закінченні для того, щоб підписали мені обхідний і не було ніяких проблем, треба було виписатися. І якраз у цей час почалася війна на сході. І мене було виписано. І, на жаль, прописатися мені нема досі де. І я так і живу без прописки, на жаль. Це насправді дуже болюча тема. І коли я думаю про це всерйоз, то сумно стає.
– Я читала в одному з інтерв’ю з Вами, що Вам навіть довелося якийсь час працювати прибиральницею?
Я нічого кращого не знайшла, як піти прибирати, бо це єдине, що я могла, окрім акторства. Це досвід також. І я надивилася на таких цікавих персонажів! Це все мені тільки здобуток
– Так, я сиділа три роки без роботи акторської. І в мене така почалася депресія… Я не знала, що мені робити. А гроші потрібні були. За щось їсти, треба було знімати хату. Я нічого кращого не знайшла як піти прибирати, бо це єдине, що я могла, окрім акторства. Це досвід також. І я надивилася на таких цікавих персонажів! Це все мені тільки здобуток.
– Чи після успіху цього фільму і, зокрема, Вашої ролі у Вас є можливість далі зніматися в кіно, чи є якісь нові пропозиції?
– Ще поки немає.
– Але Ви запитували, чи впізнають мене на вулиці. Не впізнають і навіть в Україні не впізнавали. Я пам’ятаю, як я прийшла в гості до Марисі Нікітюк, якщо Ви знаєте, це молода режисерка, вона знімала короткий метр «Сказ». І в неї було в гостях дуже багато знайомих режисерів, продюсерів. І вона, коли мене знайомила, вона каже: цю дівчинку ви бачили в фільмі «Припутні». І вони не вірили. Вони перепитували, чи дійсно я.
– Як Ви гадаєте, режисер Аркадій Непиталюк зміг розкрити ті Ваші якості актриси, про які Ви навіть самі не знали?
– Я його дуже полюбила. Мені багато хто каже, що таке трапляється з першими режисерами. Але мені здається, що це не просто перший режисер. Він мені дав свободу, якої я раніше не могла собі уявити, не могла уявити, що таке може бути. Коли ти не є скутим, не «зажимаєшся», а просто існуєш так, як ти існував у запропонованих обставинах.
– Бути самим собою?
– Так. Якщо ти от ця людина Свєтка. Це акторські суто штучки. Просто відпускаєш себе й існуєш. Він саме так і працює.
– А ось якби Ви радили тому, хто ще не подивися цей фільм, як би Ви аргументували, чому його треба побачити?
Це – кіно України, яке розвивається, і за ним варто слідкувати, бо це – початок шляху. І це ж цікаво, коли щось тільки починає зростати, от на початках
– Я запрошувала цього разу( у мене в Празі є двоє знайомих, хлопчик і дівчинка) я їх запросила, вони також з Луганська. І вони сказали, що в них була така ностальгія, коли вони побачили ці образи провінційні, справжні. І вони так засумували за Батьківщиною. Будь-яким людям загалом, будь-якому глядачеві я можу сказати: це комедія, і це кіно України, яке розвивається, і за ним варто слідкувати, бо це початок шляху. І це ж цікаво, коли щось тільки починає зростати, от на початках. Це цікаво.
– Чи у Вас є роль, яку хотіли б зіграти в театрі і кіно – і з яким режисером світового масштабу хотіли б попрацювати ?
– Багато говорять, пишуть останнім часом у світі кіно (а почалося все в Голлівуді) про сексуальні домагання на кастингах, на пробах, під час зйомок фільмів. Чи, на Вашу думку, в Україні також є схожа проблема? Чи актори говорять про це між собою?
Щоб хтось домагався або там пропонував тобі щось таке провокативне, я думаю ні. Принаймні я цього не бачила і не можу собі уявити таке
– Напевно, в Україні таке не практикується, бо немає сенсу. Принаймні я не стикалася ніколи з цим. У нас, можливо, є інша проблема, коли до тебе ставляться трохи зверхньо, якщо ти новенький і не дуже впевнений у собі. І тебе так сприймають не зовсім доброзичливо. А так, щоб хтось домагався або там пропонував тобі щось таке провокативне, я думаю – ні. Принаймні ,я цього не бачила і не можу собі уявити таке.
