Більшість людей в Україні не мають у своєму оточенні людей з інвалідністю. Так само рідко вони зустрічають таких людей на вулицях свого населеного пункту або в інших громадських місцях. Водночас, за даними Держстату, в Україні налічується понад 2,5 мільйони людей з інвалідністю, а це принаймні 6% людей. Київський міжнародний інститут соціології на замовлення компанії Be-it дослідив, як українці до них ставляться.
Дослідження показало, що ті, хто хоча б інколи зустрічає людей із фізичними обмеженнями на вулицях чи громадських місцях, при зустрічі переважно відчувають співчуття (85%) і бажання допомогти (42%).
Поширеними також є почуття суму (28%) та відчуття соціальної несправедливості (21%). Близько 9% при зустрічі з людиною з фізичними обмеженнями відчувають безпорадність, не знають, як себе поводити. Значно рідше зустріч із людьми, які мають фізичні обмеження, викликає страх, дискомфорт, подив, в поодиноких випадках – роздратування або злість.
Дмитро Щебетюк, паралімпієць і співзасновник ініціативи «Доступно.UA», зазначає, що більшості людям з інвалідністю дійсно потрібна підтримка, але часто вони бояться про це попросити. Причина – страх отримати відмову. Але відчуття жалю чи співчуття, навпаки, шкодить таким людям.
Коли ви жалієте людей з інвалідністю, то лише тиснете на них. Не варто також героїзувати людину, адже це нормально, коли людина робить те, що й всі іншіДмитро Щебетюк
«Жалість, насправді, людей «притупляє». Коли ви жалієте людей з інвалідністю, то лише тиснете на них і у підсвідомості закладається уявлення: «Я жалюгідний, я нічого не зможу». Або ж: «Мені всі допомагають, я не буду сам нікуди виходити і нічого не робитиму». Не варто також героїзувати людину, адже це нормально, коли людина робить те, що й всі інші», – каже Щебетюк.
Результати дослідження також показали, що ті, хто має людей із фізичними обмеженнями у своєму оточенні або часто зустрічає таких на вулиці, дещо частіше зазначали, що вони відчувають бажання допомогти.
Чому люди з інвалідністю не працюють?
Одне із питань дослідження стосувалося порушення прав людей із інвалідністю. У результаті, 20% усіх опитаних та 35% тих, хто має знайомих із фізичними обмеженнями, відзначили, що вони особисто стикалися із порушенням прав людей із інвалідністю.
Найпоширеніший випадок дискримінації – невідповідна інфраструктура населених пунктів, але не менш важливий аспект – прийом на роботу. Серед усіх опитаних 13% вказали, що їм особисто відомі приклади відмови у працевлаштуванні людині через наявність у неї інвалідності.
В Україні, згідно із законодавством, існує норматив, згідно з яким компанії мають працевлаштовувати людей з інвалідністю. Зазначена система має назву «quota-levy system» (система квотувань-відрахувань) і становить 4%. Якщо на підприємстві працюють від 8 до 25 людей, то для таких людей потрібно передбачити одне робоче місце. Але зазвичай це відбувається лише в документах.
Дмитро Щебетюк зазначає, що найбільшою причиною, чому люди з інвалідністю не працюють, хоча й дуже того хочуть, є проблема в транспортуванні.
Часто люди відмовляються від роботи не тому, що не хочуть, а просто розуміють, як це може бути складноДмитро Щебетюк
«Часто люди відмовляються від роботи не тому, що не хочуть, а просто розуміють, як це може бути складно, – каже він. – Якщо навесні і влітку мені простіше вийти з дому, то в холодну пору року це завдання ускладнюється. Роботодавець має бути готовим перший час допомагати людині з інвалідністю діставатися до офісу. Наприклад, викликати таксі чи залучати волонтерів», – каже Щебетюк.
Під час презентації дослідження група компаній One Philosophy представили соціальний проект «Так має бути». Його створили, аби члени провідних бізнес-асоціацій активізувалися навколо вирішення проблеми працевлаштування людей з інвалідністю, провели у своїх компаніях тренінги з інклюзивності та реально працевлаштували людей з інвалідністю.
Місцевий та всеукраїнський рівень
Директорка департаменту культури КМДА Діана Попова вважає, що до питання інклюзивності потрібно підходити системно. Наприклад, новий театр на Подолі був розрахований на те, аби бути доступним для людей з інвалідністю. Але виникло інше питання – як таким людям дістатися до самого театру.
В останні роки, після Майдану і особливо після початку війни на сході, ми почали усвідомлювати, що людей з інвалідністю стає все більшеДіана Попова
«В останні роки, після Майдану і особливо після початку війни на сході, ми почали усвідомлювати, що людей з інвалідністю стає все більше. На початку 2015-го ми хотіли організувати свято біля головної ялинки для дітей, і не змогли цього зробити. Діти хотіли, але не хотіли батьки – з огляду на проблеми транспорту і холод. Після того ми почали над цим інтенсивніше працювати і започаткували програму «Культура без обмежень», – розповідає Попова.
Проект розпочався з того, що департамент проводив спеціальне навчання для співробітників міських музеїв та бібліотек. Нині у кожному муніципальному музеї є працівник, який знає, як працювати із людьми з інвалідністю.
На думку Попової, абсолютно усі установи та заклади мають працювати над тим, щоб бути доступними.
Лев Парцхаладзе, заступник міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства, каже, що в Україні існує неабияка проблема облаштування адміністративних будівель пандусами.
Часто трапляється так, що формально вони є, але ними ніхто не може скористатися. Навіть архітектори знаходять різноманітні пояснення того, чому вони не можуть спроектувати інклюзивні будівлі.
«Ми у міністерстві визначили 40 направлень стратегії для роботи, і питання доступності ввійшло у топ-5 найважливіших проблем. Оскільки у регіонах часто облаштовують приміщення неправильно, то надалі в інспекції перевірки буде входити представник, який погоджуватиме кожен об’єкт, що вводять в експлуатацію. Стається так, що той, хто цими пандусами ніколи не користувався, формально робить все правильно, а практично – ні», – зазначив Лев Парцхаладзе.
