Сто років тому – 25 жовтня (7 листопада за новим стилем) 1917 року – в Петрограді очолювані Володимиром Леніним більшовики повалили Тимчасовий уряд і захопили владу. Цю подію називали по-різному: переворотом, повстанням, революцією. Зрештою, навіть самі більшовики спочатку казали про повстання, а згодом почали вживати благозвучніший термін «революція».
Про тогочасні події у Петрограді, а також про те, як на зміну влади в російській столиці відреагували в Києві, Радіо Свобода розмовляло з істориком Геннадієм Єфіменком.
– Завдяки чому більшовики порівняно легко захопили владу? Адже навіть організаційну структуру перевороту – Військово-революційний комітет Петроградської ради – створили буквально за тиждень до повалення Тимчасового уряду.
– Ще з самого початку Російської революції, після повалення самодержавства, виникло двовладдя: влада Тимчасового уряду і влада рад. Найвпливовішою якраз була Петроградська рада робітничих і солдатських депутатів. Більшовики висунули гасло «Вся влада радам!».
Після Корніловського заколоту – коли військові на межі серпня-вересня 1917 року намагалися встановити диктатуру – більшовики допомогли Тимчасовому уряду придушити цей виступ. Їхній вплив значно зріс. І вже з вересня Петроградську раду, як і чимало інших рад, контролювали більшовики. Тож, їхня влада була і так більш впливовою у самому Петрограді, ніж влада Тимчасового уряду.
– Але у керівництві більшовицької партії ледь не до самого 25 жовтня (чи то 7 листопада) тривали доволі жорсткі суперечки – чи треба захоплювати владу? Проти Леніна виступали такі впливові партійці як Зінов'єв і Каменєв.
– Вони навіть публічно, через пресу, висловили свою незгоду із курсом на збройний переворот. Але цей курс був ухвалений ще у середині жовтня, за старим стилем. У есерівських та більшовицьких газетах постійно говорилося, що буде збройний переворот.
– Чому ніхто особливо не намагався протидіяти більшовикам? У спогадах різних людей про ті події є лейтмотив: більшовики захопили владу, але більш як три тижні вони не протримаються. Чому попервах ніхто всерйоз їх не сприймав?
Першому з’їзді рад у червні 1917 року Микола Чхеїдзе говорив, що немає такої партії, яка б самотужки взялася за розв’язання проблем. Але Ленін відповів, що «є така партія!». Тоді усі сміялися з цих його слів та, як виявилося, дарма сміялися
– Люди зі здоровим глуздом вважали, що покращити ситуацію і вирішити тогочасні проблеми може лише спільна робота різних політичних сил. Ще на Першому з’їзді рад у червні 1917 року Микола Чхеїдзе говорив, що немає такої партії, яка б самотужки взялася за розв’язання проблем. Але Ленін відповів, що «є така партія!». Тоді усі сміялися з цих його слів та, як виявилося, дарма сміялися.
– Олександр Жуковський, який невдовзі після цих подій став міністром оборони УНР, у ці дні якраз у Петрограді – в Генеральному штабі, який неподалік від Зимового палацу. Він згадував, як у Генштабі біля вікна курили офіцери і реготали з жіночого батальйону, який захищав Зимовий палац. Чому вони так байдуже ставилися до того, що відбувалося? Адже невдовзі більшовики дали їм «прикурити».
Ніхто не думав, що більшовики матимуть таку силу, зможуть так усе зорганізувати і залучити на свій бік велику частину активних мас
– Знову ж таки, ніхто не думав, що більшовики матимуть таку силу, зможуть так усе зорганізувати і залучити на свій бік велику частину активних мас.
А головне, згадаймо знамениту фразу Леніна: «Вчора було рано, завтра буде пізно, треба діяти сьогодні». Справа у тому, що якраз тоді з’ясували небажання виконувати накази Керенського у військовому гарнізоні. Тоді вирішили здійснити обмін: той гарнізон, який був у Петрограді, відправити на фронт, а надійні частини – до Петрограда. Будь-яка мотивація виконувати накази Керенського зникла. І військові зіграли вирішальну роль, але вже не як активна сила, а як сила, яка самоусунулась.
– До речі, у складі Військового-революційного комітету, який повалив Тимчасовий уряд, на провідних позиціях були вихідці з України. Наприклад, комітет очолював лівий есер Павло Лазимир – уродженець Полтавщини. А реальні важелі впливу належали трьом більшовикам: Троцькому, Подвойському та Антонову-Овсієнко. Всі вони – з України! Троцький – уродженець Херсонської губернії, двоє інших – з Чернігівської. Це у складі комітету був Микола Скрипник, який згодом став одним із локомотивів українізації. Тобто, це ж усе «наші люди»!
– Наші люди, але, як згодом зазначав Троцький, основну роль в організації цього повстання мали він і Ленін. Ленін як ідейний організатор – людина, яка створила модель повстання, а Троцький як практичний організатор, він очолював Петроградську раду. Він давно був революціонером і не можна сказати, що він себе якось пов’язував із долею України.
– А інші?
Більшовики, як тоді всіма визнавалося, – це «партія російська, українців у ній немає»
– Подвойський і Антонов-Овсієнко добре знали Україну. В 1919 році завдяки цьому вони змогли Україну досить швидко опанувати. Але вони вважали себе більшовиками, а більшовики, як тоді всіма визнавалося, – це «партія російська, українців у ній немає».
– Але ж Скрипник потім був провідним українізатором.
– Це вже потім. У Скрипника десь це все було, але він не був серед тих, хто брав участь в українських мітингах 1917 року в Петрограді, не виступав з промовами на користь українців до Жовтневого перевороту.
– Отже, більшовики порівняно легко захоплюють владу в Петрограді. У Москві почалося антибільшовицьке повстання. Як за таких умов повела себе українська влада в Києві?
– На той час в Українській Центральній Раді переважали українські соціал-демократи та українські есери (соціалісти-революціонери). А на чолі Київської ради робітничих і солдатських депутатів стояв більшовик П’ятаков. Та більшість рішень приймались з урахуванням позиції українських соціал-демократів. Тобто, там були більш-менш лояльно налаштовані до України. Це перший момент. Другий момент – відносини Тимчасового уряду з Центральною Радою були дуже напружені. Існувала реальна загроза арешту членів Генерального секретаріату – українського уряду.
Було несхвалення насильницького захоплення влади. Але при цьому категорично заперечували можливість відрядити війська на допомогу Тимчасовому уряду. Українським есерам та соціал-демократам Тимчасовий уряд вбачався більшою небезпекою, ніж більшовики
Спочатку в Києві був сформований Комітет захисту революції, щоб не допустити до влади більшовиків. Було несхвалення насильницького захоплення влади. Але при цьому категорично заперечували можливість відрядити війська на допомогу Тимчасовому уряду. Українським есерам та соціал-демократам Тимчасовий уряд вбачався більшою небезпекою, ніж більшовики.
– Отже, з одного боку, засудили більшовиків, а з іншого – вирішили не підтримувати Тимчасовий уряд?
– Так, підтримки Тимчасовому уряду не було. А щодо більшовиків – тут не стільки засудження, скільки несхвалення. Пізніше більшовицький Раднарком визнали як суто російський уряд, але заперечили їхні претензії на загальноросійську владу.
Слухач: Чому ви не згадали про німецьке фінансування Жовтневого перевороту? Яку роль це зіграло?
Фінансування без відповідних масових настроїв і передумов не може відіграти головну роль
– Як ми бачимо навіть за деякими сьогоднішніми прикладами, фінансування без відповідних масових настроїв і передумов не може відіграти головну роль. Але фінансування було, наскільки мені відомо. Це була практична потреба тієї ж Німеччини, щоб ослабити супротивника на війні. Але більшовики брали ці гроші не для прославлення кайзера, а на свої потреби.
Слухач: Чув, що штурм Зимового палацу здійснив німецький спецназ.
– Ця версія нічим не підтверджена. Між іншим, тоді газета монархічна «Кієвлянін» часто робила подібні, також нічим не підтверджені, закиди на адресу Грушевського.
– Українська влада несхвально поставилася до методів більшовиків, також не мала наміру захищати Тимчасовий уряд. Але в Києві були війська, які визнавали владу Тимчасового уряду та були місцеві більшовики. В якийсь момент між ними почалися сутички…
– Невдовзі після подій у Петрограді була прийнята резолюція Малої Ради – органу, який постійно діяв між сесіями Центральної Ради – про несхвалення дій більшовиків. Після того з Малої Ради вийшли троє більшовиків, які були в її складі. Й один із них – П’ятаков – сказав, що вони залишають Раду, але якщо переможе Тимчасовий уряд і прийде усіх арештовувати, то ми будемо першими, хто стане на захист Центральної Ради. І це сприйняли оплесками.
– Отже, в якийсь момент у Києві почалися сутички між військами, що зберігали вірність Тимчасовому урядові й силами більшовиків. Як у цей момент повела себе українська влада?
– Українські керманичі певний час вичікували, а потім, спираючись на власні сили, просто взяли Київ під власний контроль. На певному етапі більшовики сильно й не перешкоджали цьому. Вони навіть спочатку визнали Центральну Раду за центральноукраїнський уряд, але при цьому сказали, що на місцях влада має належати місцевим радам депутатів. І навіть після Третього Універсалу, який 20 листопада 1917 року проголошував Українську Народну Республіку, консенсус певний час зберігався. Хоча вже згадуваний «Кієвлянін» тоді передрікав, що рано чи пізно українці й більшовики посваряться.
В українському керівництві усі були великими й переконаними федералістами від самого початку Української революції. Навіть Четвертий Універсал, коли відбулося проголошення незалежності УНР, для багатьох став вимушеним кроком
– Діаспорний історик Іван Лисяк-Рудницький в одній зі своїх праць писав, що мовляв Третім Універсалом могли проголосити незалежність, але не зробили цього, що зрештою мало дуже негативні наслідки. Третій Універсал проголошував Українську Народну Республіку в межах Російської республіки. Чому тоді в українського керівництва не визріла ідея незалежності?
– В українському керівництві усі були великими й переконаними федералістами від самого початку Української революції. Навіть Четвертий Універсал, коли відбулося проголошення незалежності УНР, для багатьох став вимушеним кроком.
Оскільки вони були великими прихильниками федералізму, то більшість з діячів Центральної Ради потім або співпрацювали з Радянським Союзом, як Винниченко, або навіть туди повернулись згодом, як той же Грушевський.
