Раніше це було звичайне селище Донецької області, передмістя Горлівки. Щоб пройти або проїхати через нього, не потрібно було нікому нічого пояснювати. Пред'являти документи. Показувати речі. Сьогодні тут живуть, спостерігаючи щоденну чергу: одні простоюють її годинами, щоб потрапити на непідконтрольну територію, інші – щоб пройти на «велику землю». День на пропускному пункті «Майорськ» – у репортажі Радіо Донбас.Реалії.
– Доведеться аж у Росію їхати…
– А у Вас російський чи український паспорт?
– У мене – український.
КПВВ «Майорськ». Дев’ята ранку. Черги на перетин лінії розмежування в обидва боки поступово зростають. Здебільшого люди їдуть, щоб зняти гроші, пройти фізичну ідентифікацію в «Ощадбанку» і купити ліки. Але в кожного, хто перетинає лінію зіткнення, своя історія.
Олександр змушений їхати в Росію до хворого брата. Але хоче зробити це за законом: перетнути кордон з української території, тому й проходить зараз блокпост.
Черга на вхід на підконтрольну територію. Олександр чекає, доки пропустять дружину й сина, скаржиться, що пройти контроль з боку угруповання «ДНР» стало складніше.
Саме з того боку складно проїхати. Там немає законів
«Мені б дуже хотілося, щоб навели лад з того боку. Зараз тут порядок. Раніше було навпаки. Саме з того боку складно проїхати. Там нема кому наводити лад. Там немає законів», – розповідає чоловік.
Дружина з сином їхали, і в них на очах, буквально в семи метрах, застрелили людину, іншу поранили
Олександр майже не вірить у те, що блокпости можуть зникнути, тому сподівається: перетин КПВВ стане безпечнішим.
«Хотілося б, щоб не стріляли. Дружина з сином їхали, і в них на очах, буквально в семи метрах, застрелили людину, іншу поранили», – каже Олександр.
Нарікає на блокпости бойовиків і Людмила, яка їде в Бахмут з непідконтрольної території. Коли запитую, чи є зміни в роботі КПВВ, жінка уточнює, про який бік лінії розмежування ідеться.
Саме «укропів»? Заради Бога, це ж небо і земля! Їх не можна порівнювати з нашими – «ДНРівськими
«Цих? Саме «укропів»? Заради Бога, це ж небо і земля! Їх не можна порівнювати з нашими – «ДНРівськими». Тут і люди хороші, ще й пожартують. Там стоїмо довго. Ви б подивилися, які там туалети», – каже жінка.
На запитання, яких би змін хотілося жінці, вона впевнено відповідає: «Щоб усе це завершилося. Щоб хлопці йшли додому, до дружин. А не стояли тут і вбивали одне одного».
Пройти блокпост – випробування не з простих, тому на КПВВ «Майорськ» стоїть намет допомоги. Тут працівники МНС консультують людей, надають медичну допомогу, пропонують гарячий чай, а інколи й ночівлю. За словами рятувальників, час від часу люди залишаються ночувати в наметах. Хтось не встигає проїхати. У деяких просто не витримують нерви.
Не витримали нерви і в Тетяни з Горлівки. Жінці стало погано в черзі, в неї піднявся тиск, і працівники КПВВ привели її до намету, щоб зарадити і трохи заспокоїти. До Бахмута, куди вона їхала за пенсією і ліками, їй цього разу не вдалося дістатися. Через це жінка починає плакати, розповідаючи про своє життя по той бік фронту.
Квартиру розбомбило. Доньку і чоловіка поховала. Онука сирота
«Хочу, щоб назад усе повернулося (плаче – ред.). Квартиру розбомбило. Дочку і чоловіка поховала. Онука сирота. «На Україні» не платять, тому ми що там не живемо. Мені пенсію платять, а онуці (соцдопомогу – ред.) – ні. Я хотіла ліки там (у Бахмуті – ред.) купити, бо дешевше, ніж там (в окупації – ред.) Але не доїхала. Два інсульти за час війни», – розповіла Тетяна.
Окрім працівників блокпосту, щодня за пересуванням людей спостерігають жителі селища Зайцеве, поблизу якого й розташоване КПВВ. Біля двоповерхівки, двір якої оплетений виноградом, стоїть жінка з мітлою, прибираючи подвір’я. Це Любов Григорівна. Щодня вона виходить надвір, щоб навести лад. Каже: їй це допомагає не думати постійно про війну.
Боїмося, але живемо
«Боїмося, але живемо. Вікна у нас вибито, плівкою позакривали. Вітер порве плівку – знов заб’ємо. Так і живемо. Військові ходять і питають: «чого ви тут живете, тут же стріляють щодня?». А куди нам їхати, старим? Діти наші також тут, страждають разом з нами», – каже Любов.
Поруч з будинком ще дві жінки, Віра та Олена: вони намагалися поїхати, але повернулися в селище.
Я аж зойкаю інколи. Але зараз вже трохи тихіше. А от якби зовсім припинилося – було б добре
«Трошки виїжджали, побули… Але ніде і нікому ми не потрібні. Зараз уже не так страшно. Менше стріляють. А тоді як було… У підвалі сидимо, у нас же двері прострелені. Я аж зойкаю інколи. Але зараз уже трохи тихіше. А от якби зовсім припинилося, було б добре», – розповідають жінки. І вже за звичкою продовжують прибирати на подвір’ї, не звертаючи уваги на озброєних військових і на КПВВ, що одразу за їхніми дворами.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
