Чому через 150 років після закінчення Громадянської війни у США, пам’ятники солдатам Конфедерації все ще є причиною суспільної напруженості? Чутливі питання для американців Радіо Свобода спробував пояснити Джей Толсон, редактор американського наукового журналу The Hedgehog Review (видання Інституту передових досліджень у галузі культури університету штату Вірджинія).
– Громадянська війна в США закінчилася понад 150 років тому. Чому все ще існує так багато пам’ятників солдатам та командирам Конфедерації, і чому вони опинилися в центрі уваги, аж до кровопролиття, саме тепер?
– Пам’ятники Громадянській війни були побудовані не одразу ж після війни, а після так званого періоду Реконструкції (що тривав із 1865-го до 1877 року). Це була спроба перебудувати південні штати та зробити їх повноцінними членами союзу, які дотримуються нових умов, включно з рівноправними умовами для щойно визволених, поневолених до цього людей. Після цього періоду Реконструкції, у 1877–1880 роках, були спроби справді «загоїти рани війни».
Багато з чиновників-«реконструкторів» тоді були саме з півночі, це були військові на пенсії або просто військові. Багато політиків, особливо демократи, які були сильними на півдні, об’єднали зусилля з демократами з півночі, і всі ці «жести зцілення», які включали зведення пам’ятників, продовжувалися до так званого періоду «Джима Кроу» (неофіційна назва законів про расову сегрегацію у США за іменем вигаданого персонажу – ред.). Він тривав із 1880 до 1950 років, коли в різних видах були сегрегація та закони, які обмежували права чорношкірих людей.
І, знову ж таки, стався збіг між спробами «загоїти рани війни» та повторенням до певнорї міри расової нерівності, яка існувала під час рабства. Не настільки сильної, але все ж таки людей дискримінували, вони отримували статус громадян другого класу. Тож, пам’ятники – це частина цього періоду «Джима Кроу», і вони сильно асоціюються з ним.
Тож, чому ми говоримо про цю боротьбу зараз, адже марші за цивільні права 1950-60-х років здавалося подолали спадщину «Джима Кроу»? Та зараз ми бачимо, що це вимога, особливо серед афро-американських громадян, також інших груп, кардинального переосмислення того, як ми пам’ятаємо Громадянську війну. Маю сказати, що пам’ять та історія – це не одне й те саме.
Ця війна зараз – це культурна війна, що триває в нашому суспільстві. Вона почалася не минулого тижня в Шарлотсвіллі. Вона тривала роками
Як зауважив виконавчий директор Американської історичної асоціації для New York Times, «коли ти зносиш пам’ятники, ти не змінюєш історію. Ти змінюєш те як ми пам’ятаємо історію». То ж, ця війна зараз – це культурна війна, що триває в нашому суспільстві. Вона почалася не минулого тижня в Шарлотсвіллі. Вона тривала роками, вона про те, як ми пам’ятаємо Громадянську війну та спадщину тієї війни.
– Як США пам’ятають ту війну?
– Дуже по різному, залежно від того, хто ти і звідки. Дехто скаже, що деякі жителі півдня чи так звані білі націоналісти засмучені тим, що ці статуї знесли, що вони просто намагаються оберігати свою спадщину. І деякі з них сказали б, що Громадянська війна була жахливою подією, але, мовляв, не всі жителі півдня воювали за рабство, вони воювали за права штатів, за конфедерацію.
Зазвичай науковці вважають, що така позиція – це щось на кшталт виправдання, тому що права штатів фундаментально стосувалися саме збереження рабоволодіння. І не тільки в південних штатах, а й у нових штатах на заході. Тож, історично, це ввважають окозамилюванням. Тим не менше, багато людей, деколи з гарними намірами, вірять у те, що треба пам’ятати та зводити пам’ятники учасникам Громадянської війни з південних штатів – так званим героям Конфедерації, що вони заслуговують на те, щоб їм ставили пам’ятники як героям. Така точка зору наражається на критику з боку афроамериканців з різних частин країни. Ці люди пам’ятають Громадянську війну як боротьбу за визволення, вихід із рабства. Більшість американців сьогодні приймають саме таку позицію.
Коли наш власний президент має подекуди заплутану позицію, то це змушує поцікавитися, якою все ж таки є основна позиція американців з цього приводу
Отож, коли наш власний президент має подекуди заплутану позицію, то це змушує поцікавитися, якою все ж таки є основна позиція американців з цього приводу.
– Чи стала расова напруженість у Сполучених Штатах сильнішою, ніж вона були протягом багатьох років, чи ЗМІ спотворюють картину?
Отже, це культурна війна з певними економічними вимірами, ознаками класової війни. Не тієї, про яку говорив Карл Маркс, а класова війна, яка має культурний вимір
– Я не думаю, що расова напруженість обов’язково сильніша серед усіх американців. Та є деякі люди, які думають, що це так. Я б сказав, що люди, яких називають прихильниками вищості білих, старими правими, неонацистами, вони кажуть, що расове питання використовують афроамериканці та інші представники меншин для того, щоб просунути власні інтереси. Ці білі американці вважають, що їхні власні позиції послаблюються. Особливо, їхні економічні умови. І що їхню культуру не поважають, їхню культуру, включно з емблемами Конфедерації. Отже, це культурна війна з певними економічними вимірами, ознаками класової війни. Не тієї, про яку говорив Карл Маркс, а класова війна, яка має культурний вимір.
– Хіба президентство Барака Обами не було ознакою того, що Америка подолала свої расові розбіжності?
Ні Обама чи його обрання не усунуло расизму. Це все ще є силою в суспільстві, в будь-якому суспільстві
– Я не думаю, що сам Обама колись так вважав. Я думаю, що він усвідомлював те, що расизм існує. У суспільних науках це можна пояснити по-різному, як «трайбалізм», етнічний конфлікт тощо. Але, ні Обама чи його обрання не усунуло расизму. Це все ще є силою в суспільстві, в будь-якому суспільстві. Деколи він сфокусований на кольорі шкіри, але деколи на релігії та етнічній приналежності. Так що, ні. Та я думаю, що те, що ми спостерігаємо, ця інтенсивність почуттів та дій – це глибше питання, ніж питання расової приналежності.
Переклад Тетяни Савчук
