Вадим Кондаков
Республіка Комі – це майже півмільйона квадратних кілометрів тайги, тундри і боліт. Один з найзагадковіших регіонів Росії приховує багато таємниць: починаючи з решток Юрського періоду і закінчуючи масовими людськими похованнями XX століття.
Саме цей край став місцем, куди масово засилали репресованих 80 років тому. У липні 1937 року, коли почався Великий терор, уздовж річки Локчим відкрили спецтабори НКВС, які отримали назву «Локчимлаг». А їхньою столицею стало невелике селище, яке в прямому сенсі слова – стоїть на кістках.
Сьогодні табірні поля стали городами, а нащадки ув’язнених та охоронців тут разом гнуть спини. Голоду в Аджеромі більше немає, натомість залишилися люди, які його не можуть забути.
«Я б хотіла, щоб це все у мене минуло, і ніколи не згадувалося. Але іноді є такі хвилини важкі, і думаєш: «Господи! Я тепер живу, все маю. Сита, одягнена». Батьки: мама, вони працювали... за кілограм на добу! Хліб пекли...Корито там подряпають, а іноді і ні – корж випекти! Хліб намочать – воду, солі, хліб цей набухне, а ми – такі раді! Ну, я скажу, це – правда! Це так було, Господи! Так було», – ковтаючи сльози, згадує Марія Казакевич.
Її в Аджеромі всі називають «тіткою Марусею». Вона – одна з небагатьох, хто пам’ятає табірне життя селища. У 5-річному віці Марію разом з сім’єю заслали сюди з України. Її брат давно поїхав, а їй не вдалося.
Радянська влада хотіла зробити «Локчимлаг» показовою виправно-трудовою системою. У його будівництво вклали понад 50 мільйонів рублів. Щоб ціною людських життів вирощувати кавуни біля Полярного кола.
У 1920-30-х роках населення Республіки Комі тільки за рахунок таборів зросло майже в п’ять разів. Тут з’явилися поляки, китайці, корейці, афганці, іранці, латиші та литовці. Всі, кого називали «шпигунами», «ворогами народу» і «неблагонадійними».
Людські кістки тут виявили випадково – коли брали пісок для будівництва дороги. Дві повні труни знайдених останків поховали неподалік, з участю офіційних осіб і з гучними промовами. А потім про кар’єр забули. Але кістки з’являються знову і знову.
Місцевих жителів страшне сусідство з лісовими похованнями не лякає. Вони до цього звикли і навіть збирають тут гриби і ягоди. Щоправда, все більше не для себе, а на продаж.
90-річного Анатоліса Смілінгіса в Аджеромі знають всі. Ентузіаст-історик і краєзнавець, він сам постраждав від сталінських репресій і провів юність на лісоповалах. А тепер вивчає історію «Локчимлагу».
«Клопи, смерті людей, холод, голод. Люди вмирали, в основному, від голоду – не було їжі. Уявіть, в день дають 600 грамів хлібу, хто працює! Хліб – не натуральний. Там навпіл картопля, макуха – тільки смак і запах. Все з’їли – жодних котів, собак. Крім щурів. ‘'їли всіх, самі місцеві жителі», – розповідає краєзнавець.
«Щороку пісок, вітер, дощі вимивають людські останки, кістки. Ось, бачите – людські кістки! І, напевно, доведеться їх знову збирати, щоб поховати. Кожен залишок – це окрема людина. Скільки тут було? Ніхто не рахував, ніхто не знає, скільки тут поховано», – говорить Смілінгіс.
Здається, такого не може бути. І людські останки не можуть так просто валятися під ногами. Але виходить так, що єдині, кому не байдуже – ці двоє: 90-річний Смілінгіс і його дружина Людмила.
Вони могли б давно виїхати на історичну батьківщину – до Литви. Стати шанованими пенсіонерами-європейцями, жити в просторій квартирі і отримувати солідну пенсію. Але Смілінгіс залишається в маленькому помешканні посеред тайги, щоб постійно пам’ятати це криваве минуле. Щоб воно знов не стало теперішнім.
Оригінал матеріалу – на сайті спецпроекту «Настоящее время»
НА ЦЮ Ж ТЕМУ:
