Минулого тижня відзначали 73-ю річницю депортації кримськотатарського народу. Це трагічна дата, яку щосили намагається замовчувати підконтрольна Росії влада півострова. Проект Радіо Свобода Крим.Реалії вже публікував деякі історії сімей, які пережили сталінський геноцид. Свою родинну історію нам розповів і кримський татарин Джеміль Сідеман, який отримав політичний притулок у Сполучених Штатах.
Джеміль зазначає: доля його родини не відрізняється від безлічі схожих.
«У моєї бабусі було п’ятеро дітей: двоє від першого шлюбу і троє від другого, всього три дівчинки і два сини. У першому шлюбі 1914 року народився хлопчик, а 1916-го – дівчинка. Чоловік бабусі був мобілізований на фронт ще в Першу світову війну й буквально через три місяці повернувся звідти калікою. Прожив він тільки до 1916 року. Потім бабуся вийшла заміж удруге», – розповідає кримський політбіженець.
Джеміль Сідеман зазначає: в його родині не було нікого, кого можна було б назвати «зрадником».
Мамі 1941 року було сімнадцять років, і вона пам’ятала, як у ніч початку війни під час випускного вечора почали бомбити Севастополь, який був усього лише за 20 кілометрів від її школи
«Мій дядько, який народився 1914 року, в шістнадцять років поїхав вчитися до Ленінграда. Там він закінчив кораблебудівний інститут і навіть під час блокади продовжував будувати кораблі. Коли місто звільнили, він важив 45 кілограмів за зросту 185 сантиметрів. А потім він ще й дійшов до Берліна, брав участь у його захопленні 1945 року, був поранений і контужений на фронті. Мамі 1941 року було сімнадцять років, і вона пам’ятала, як у ніч початку війни під час випускного вечора почали бомбити Севастополь, який був усього лише за 20 кілометрів від її школи, через гори. Син моєї бабусі від другого шлюбу, який народився 1920 року, теж воював у лавах Радянської армії», – перераховує Джеміль.
Однак наявність двох ветеранів війни не врятувала сім’ю від депортації. 1944 року родичів Джеміля Сідемана, як і багатьох інших кримських татар, загнали до вагонів і заслали углиб Росії.
У старшої дочки бабусі дорогою померла дочка семи років. Її тіло просто скинули на полустанку на повільному ходу потяга
«У старшої дочки бабусі дорогою померла дочка семи років. Її тіло просто скинули на полустанку на повільному ходу потяга. Поїзд на таких полустанках навіть не зупинявся. Їх усіх повезли не до сонячного Узбекистану, а до Костромської області, на кордон із Уралом, де розселили в бараки, як ув’язнених, і послали на примусові роботи – валити ліс. У мами до кінця її життя залишався шрам на голові. Жінки не змогли втримати одне дерево, воно почало падати і, вдаривши по дотичній, частково здерло скальп з голови моєї мами. Добре, що серед депортованих виявилися лікарі. Вони звичайними нитками пришили шкіру назад. Наглядачем спецпоселення був кульгавий інвалід, який начебто пройшов війну. Як би там не було, він виявився на рідкість жорстоким. За спогадами мами, він кожного дня приходив до бараку й виганяв її на роботу палицею, постійно бив її. Рана почала загнивати, і тільки якимось дивом урешті-решт зажила. До речі, наглядач через місяць страшно напився й замерз у лісі», – ділиться спогадами Джеміль.
Невідомо, чим би закінчилася для сім’ї життя й робота на костромському лісоповалі, але 1947 року дядько Джеміля, який жив у Ленінграді, пробився на прийом до Калініна й попросив перевести родичів до Середньої Азії. Калінін прохання задовольнив. (Джеміль Сідеман не уточнив, про якого Калініна йдеться, і, можливо, тут у чомусь помилився: найвідоміший носій цього прізвища, голова Президії Верховної Ради СРСР Михайло Калінін помер 1946 року – ред.)
«Таким чином, мої двоюрідні брати й сестри, як і я з братом, народилися вже там. Із боку мого батька відбувалося приблизно те ж саме, з тією лише різницею, що його сім’я потрапила до Сибіру ще раніше, при розкуркулюванні 1929 року. Таким чином, і батька, і його братів мобілізували на фронт уже з Сибіру, і всі вони воювали, за винятком наймолодшого, який народився 1929 року. Двоє братів батька зникли безвісти на війні, а батько повернувся з фронту покаліченим і помер 1952 року, коли мені було всього 11 місяців. Мені не хочеться називати прізвищ, щоб не «випинатися» перед своїми земляками, бо всі ми тоді страждали однаково. Тим, хто зараз перебуває в Криму, мабуть, доведеться знову пережити все це пекло. Така російська влада», – підсумував Джеміль.
Оригінал публікації – на сайті Крим.Реалії
