Які завдання вирішує російський «стратегічний союзник», розмістивши ядерну зброю поблизу російських кордонів і нарощуючи військову міць виключно на російському напрямку.
У січні 2017 року російські інформагентства повідомили, що Китай розмістив свої найновіші та найбільш досконалі міжконтинентальні балістичні ракети (МБР) «Дунфен-41» (Dongfeng-41, DF-41) безпосередньо поблизу кордонів Росії – в прикордонній північно-східній провінції Хейлунцзян. Dongfeng – «Східний вітер»: позначення балістичних ракет наземного базування в КНР. Незабаром з'явилася новина, що до російських кордонів передислокована одна з ракетних бригад, озброєна цими МБР DF-41. Хоча Міністерство оборони Китаю тактико-технічні дані DF-41 не розсекречує, дещо про цей виріб експертам відомо. Це твердопаливна балістична ракета, яка запускається з мобільних ґрунтових чи залізничних установок. Дальність польоту – 10-15 тисяч кілометрів, несе 10-12 ядерних боєголовок у роздільних бойових блоках індивідуального наведення й хибні цілі для протидії системі ПРО.
«Високий ступінь довіри»
Зрозуміло, на своїй території Китай має право розгортати що завгодно і де завгодно. Та все ж не надто приємно, коли сусід розгортає балістичні ракети з ядерними боєголовками прямо біля твого палісадника, незалежно від того, які наміри він при цьому декларує. Досить згадати різку реакцію США на розміщення радянських ракет на Кубі у 1962 році – інцидент ледь не призвів до нової світової війни. Не менш різко відреагувала і Москва, коли на початку 1980-х років США розпочали розміщення в Західній Європі крилатих ракет наземного базування і балістичних ракет середньої дальності «Першинг-2».
Галас, що здійнявся в російських ЗМІ через китайські ракети, приглушили дуже оперативно: немов за командою все стихло через день. Цей єдиний день, щоправда, виявився багатим на коментарі, причому на подив одностайні: китайські ракети біля російських кордонів – це зовсім не небезпечно, ніякої загрози вони не становлять, націлені «не на нас». Адже якби Китай планував завдати удару по Росії, то розмістив би ці DF-41 в Ланчжоуському військовому окрузі – в Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, а не біля північно-східних кордонів з Росією, звідки китайська МБР цього типу «гарантовано дістає до Вашингтона». За версією російських коментаторів, таким чином Китай «вирішує завдання більш гарантованого прицілювання і скорочення шляху польоту від старту до мети», прагнучи забезпечити найбільш вигідний для удару по США напрямок в обхід зон американської ПРО.
Очільник комісії Держдуми з правового забезпечення розвитку організацій оборонно-промислового комплексу Росії Володимир Гутен взагалі заявив, що розміщення Китаєм стратегічних ракет поблизу російських кордонів «свідчить про високий ступінь довіри між країнами». Далекий Схід і Сибір, за версією коментаторів, взагалі розташовані в «мертвій зоні», недоступній для ураження, та й ракети цього типу не призначені для ураження об'єктів поблизу, тож з військової точки зору паніка безпідставна. І взагалі, заявив Володимир Джабаров – у минулому співробітник КДБ і генерал ФСБ, нині перший заступник голови комітету Ради федерації Росії з міжнародних справ – це нормально, коли ракетні комплекси «не групуються навколо Пекіна, а розміщуються в цілому по території країни». Тим паче, запевняє генерал-сенатор, що «в історії Китаю ще не було прикладів, коли країна вела б війни поза своєю країною».
Виходить, що генерал не вважає «веденням війни поза своєю країною» вторгнення величезної армії «китайських народних добровольців» у Корею (1950), захоплення Тибету (1959), вторгнення в Індію (1960, 1962, 1967), захоплення Парасельських островів (1974), атаку островів архіпелагу Спратлі (1974), китайське вторгнення до В'єтнаму (1979), напад китайських ВМС на в'єтнамські військові кораблі біля островів Спратлі (1988) і на філіппінські військові кораблі там же (1996)? А про цілу серію «миролюбних» китайських вторгнень у СРСР у 1969 році, зокрема на острів Даманський і в районі Жаланашколь, генерал, мабуть, взагалі забув. Чи згоден з офіційною позицією Пекіна, що це були «контрудари самооборони проти радянської агресії»?
Висловився і прес-секретар Путіна Дмитро Пєсков, запевнивши, що Кремль не сприймає як загрозу ні розміщення Китаєм своїх міжконтинентальних балістичних ракет поблизу кордону з Росією, ні взагалі «військове будівництво в Китаї»: він же є, за його словами, «нашим стратегічним союзником» і, зрозуміло, «ми цінуємо наші відносини».
Логіка премудрих пічкурів
Дивна логіка: коли США розміщують елементи своєї системи ПРО в Польщі та Румунії, ті ж експерти кажуть про крайню небезпеку для Росії, про можливу протидію та заходи у відповідь. А ось китайські ракети під боком – це абсолютно безпечно. До Вашингтона ці МБР долітають «гарантовано», а до Москви (Самари, Челябінська, Єкатеринбурга) – ні. Хто взагалі має інформацію, що вони націлені не так на Росію, і що заважає китайцям, якщо вони і не націлені на Росію, перенацілити їх у будь-який момент? Не кажучи вже про те, що чудово розвинена вздовж усього кордону з Росією система рокад – залізничних, шосейних, ґрунтових – дозволяє китайцям оперативно перекинути будь-які мобільні комплекси в будь-яку точку, звідки вони можуть зробити залп теж куди-завгодно.
А якщо ракети й націлені за океан, виходить, що Китай пересуває їх у російське підчерев'я, щоб прикритися російською територією і російськими ж засобами ПРО від США? Адже траєкторія польоту цих ракет проходить над російською територією, і хто сказав, що США спокійно сприймуть політ китайських ракет над Росією, байдуже очікуючи прильоту боєголовок? Якщо китайці вистрілять з-під російського «черева», відповідна атака вельми ймовірна. І удар по китайських ракетних бригадах може зачепити і російську територію. До того ж, одну бригаду, оснащену горезвісними новітніми ракетами, дислоковану в тому самому Сіньцзян-Уйгурському автономному районі, звідки, як і запевняли експерти, найзручніше стріляти по Росії. Можливо, китайці прислухалися до «поради» російських експертів?
Після того, як низка російських експертів на чолі з прес-секретарем Путіна запевнили росіян, що розміщення китайських ракет на російському кордоні – це не тільки «не небезпечно», але й свідчить про «високу довіру» між сторонами, своє вагоме слово сказав і Пекін. Китайське МЗС заявило, що збройні сили КНР «останнім часом» не розміщували на північному сході країни ракети DF-41, що це «всього лише домисли користувачів інтернету, здогадки, які не відповідають дійсності». Тоді звідки взагалі взялася ця інформація, яка абсолютно серйозно обговорювалася російськими політиками і експертами?
Її джерелом виявилася стаття «Dongfeng-41 will bring China more respect» («Дунфен-41» принесуть Китаю більше поваги»), надрукована в китайській англомовній газеті Global Times. При існуючому в КНР рівні контролю, важко уявити, що це могло бути газетної качкою. Global Times – структурний підрозділ газети «Женьмінь Жибао», друкованого органу ЦК КПК, його рупор за межами КНР. Отже, китайська влада вирішила довести до зовнішньої аудиторії, що вже розпочала розгортання нових мобільних комплексів балістичних ракет, які здатні дотягнутися куди-завгодно. І місце їхньої дислокації було зазначене не випадково.
«Друга артилерія» Піднебесної
Китай – єдина з п'яти держав, котра офіційно визнана Договором про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року такою, що володіє ядерною зброєю, яка не надає взагалі ніякої інформації про свої ядерні сили. Але час від часу такі дані публікують компетентні американські й російські військові джерела. Наприклад, у цьому питанні можна спиратися на доповіді, які щорічно подаються Міністерством оборони США Конгресу (до 2009 року – Annual Report to Congress: Military Power of the People's Republic of China, з 2010 року – Annual Report to Congress: Military and Security Developments Involving the People's Republic of China), статті та інтерв'ю колишнього начальника Головного штабу – першого заступника головкому Ракетних військ стратегічного призначення (РВСП) Росії генерал-полковника Віктора Єсіна, а також монументальний довідник Костянтина Чупріна «Військова міць Піднебесної: Збройні сили КНР».
За даними генерала Єсіна, стратегічні ракетно-ядерні сили КНР розгорнуті на шести ракетних базах, ракетами з ядерними боєголовками оснащені 19 китайських ракетних бригад. На їхньому озброєнні:
– шахтні ракетні комплекси рідинної МБР DF-5/5А (дальність стрільби – до 12000-13000 кілометрів);
– ґрунтові мобільні ракетні комплекси твердопаливних МБР DF-31 (дальність стрільби – до 8000 кілометрів) і DF-31A (дальність стрільби – до 12300 кілометрів);
– мобільна ґрунтова/залізнична МБР DF-41 (дальність стрільби – 10000-15000 кілометрів);
– шахтні й наземні ракетні комплекси рідинної балістичної ракети середньої дальності DF-4 (дальність стрільби – 4750-7000 кілометрів);
– ґрунтові мобільні комплекси балістичних ракет середньої дальності DF-21 (дальність стрільби – до 2000 кілометрів) і DF-21А (дальність стрільби – 2800-3000 кілометрів);
– балістичні ракети середньої дальності DF-3/3А (дальність стрільби – 2650-2800 кілометрів) і DF-25/25A (дальність стрільби – до 1700 кілометрів);
– ґрунтові мобільні ракетні комплекси оперативно-тактичних ракет DF-15/15А/15Б (дальність стрільби – до 620 кілометрів);
– ґрунтові мобільні ракетні комплекси DF-11/11А (дальність стрільби – до 300 кілометрів).
Ядерну бойову частину (БЧ) також несуть тактичні балістичні ракети «тип 8610»/М-7 (дальність стрільби – 150-180 кілометрів). Окрім цього, мобільні ракетні комплекси з ядерної БЧ є і на озброєнні сухопутних військ: не менше ніж 100 балістичних ракет DF-11 і близько 500 крилатих ракет «Дунхай-10» (DH-10, дальність стрільби – 1500-2000 кілометрів). Також на озброєнні є маневруюючі крилаті ракети наземного, морського або авіаційного старту HN-1/CF-1 (дальність стрільби – до 600 кілометрів), HN-2/CF-2 (дальність стрільби – до 1000-1800 кілометрів) і HN-3 (дальність стрільби – до 2500-3000 кілометрів). Окремим рядком проходить морська компонента ядерних сил Китаю – балістичні ракети «Цзюйлан-1» (дальність стрільби – до 2400 кілометрів) і «Цзюйлан-2» (дальність стрільби – до 8000 кілометрів), якими оснащені китайські атомні субмарини. Зараз у строю чотири підводних ракетоносці, на борту яких є в цілому не менше ніж 48 балістичних ракет.
За даними на 2012 рік, китайська авіація – стратегічна (бомбардувальники «Хун-6»: за різними даними, від 60 до 160 одиниць) і тактична (понад 300 винищувачів-бомбардувальників, сертифікованих для виконання ядерних завдань) – мала на озброєнні до 120 термоядерних авіабомб Б-5 (потужність – до 2 мегатонн) і 320 ядерних авіабомб Б-4 (потужність – від 5 до 20 кілотонн). Тож у ВПС Китаю в наявності – не менше ніж 440 одиниць авіаційних ядерних боєприпасів. Також на озброєнні китайської авіації є стратегічні крилаті ракети CJ-10A з ядерною БЧ (дальність стрільби – від 500 до 2500 кілометрів), кількість яких невідома.
Оскільки радіус дії китайської тактичної авіації дозволяє доставити ядерні авіабомби максимум на 1400-2000 кілометрів, то, глянувши на карту, нескладно здогадатися, що призначені вони переважно для російського Далекого Сходу. Знову ж, тактико-технічні дані китайських балістичних ракет, особливо середнього радіусу дії і тактичних, а також особливості розгортання ракетних баз і дислокації ракетних бригад настільки ж наочно демонструють: левова частка китайського ракетно-ядерного потенціалу націлена перш за все на Росію.
Згідно з довідником-щорічником The Military Balance, Китай має в своєму розпорядженні 467 стратегічних балістичних ракет наземного базування, 48 балістичних ракет морського базування і 50 ядерних авіабомб. Але військові експерти вважають ці дані очевидно заниженими. Генерал Єсін стверджує, що ядерний потенціал Китаю недооцінюється, він істотно вищий. За його підрахунками, вже до 2011 року китайські заводи з виробництва спеціальних матеріалів, які розщеплюються, могли напрацювати до 40 тонн збройового урану і близько 10 тонн збройового плутонію. Цього достатньо для виготовлення 3600 ядерних боєприпасів: 1600 уранових і 2000 плутонієвих. Навіть якщо половина вироблених ядерних матеріалів – складські запаси, то, впевнений генерал Єсін, в ядерному арсеналі Піднебесної, налічується не менше ніж 1600-1800 одиниць ядерних боєприпасів. Тож КНР вже є третьою, після США і Росії, ядерною державою. А щодо ракет середньої та малої дальності – ядерна міць Піднебесної, вважає академік Олексій Арбатов, і зовсім перевершує потенціали США і Росії.
За даними військових, у центральних провінціях Китаю силами «Другої артилерії» споруджена мережа величезних підземних тунелів загальною довжиною приблизно в 5000 кілометрів. Найімовірніше, тунелі призначені для укриття значної кількості резервних мобільних пускових установок з балістичними і крилатими ракетами, ядерних боєприпасів. «Іншого
військового призначення таких грандіозних споруд, – констатує генерал Єсін, – просто не можна собі уявити». За найскромнішими оцінками, в цих тунелях розміщені тисячі «неврахованих» світовою спільнотою ядерних боєзарядів і сотні запасних балістичних ракет різних класів.
Зрозуміло, всі ядерні засоби Китаю можуть розгортатися в межах досяжності до Росії – і розгортаються. Нарощування ж китайського потенціалу ядерного удару по європейській частині країни, вважає Олексій Арбатов, блокує переваги Росії щодо ядерних засобів середньої дальності і оперативно-тактичного класу, які поки компенсують перевагу звичайних збройних сил і озброєнь КНР над російськими в Сибіру і на Далекому Сході. Не кажучи вже про те, що нарощування ядерних сил Китаю створює «істотний, хоча і негласний, стимул для розвитку системи ПРО США і їхніх союзників на Далекому Сході».
«Війна – це мир»
Пекін неодноразово заявляв, що не планує застосовувати ядерну зброю першим. Але китайська військова термінологія, м'яко кажучи, своєрідна: терміном «оборона» там запросто можуть позначити власну агресію, як це вже було не один десяток разів. Наприклад, вторгнення 1979 року у В'єтнам офіційно позначається як «випереджувальна оборонна війна проти В'єтнаму» і «контрудар самооборони», була навіть заснована однойменна медаль. Березневі вторгнення 1969 року на острів Даманський офіційно називають «контрударами самооборони проти радянської агресії».
Доктрина «активної оборони» включена в китайський закон про безпеку 2015 року та стратегічні документи Народно-визвольної армії Китаю. Але, власне, про оборону там майже нічого немає, тільки про «оперативно активну в орієнтації» дію: ми, мовляв, самі першими не нападаємо, але «агресивно реагуємо», якщо хтось задумав (!) нас атакувати. Наносимо удар углиб, атакуючи першими, захоплюємо ініціативу, наступаємо і громимо, висаджуємо десанти, але це не агресія, а оборона.
А концепція локальних воєн і зовсім не тільки не виключає свою власну ініціативу в розв'язанні подібних військових конфліктів, але розглядає їх як «законний і ефективний» спосіб для «запобігання» світовій війні. У китайській військовій доктрині є й інші цікаві установки. Наприклад,
«самооборона, спрямована на виправлення помилок історії та усунення несправедливості...»
У рамках всіх цих «самооборон» і «виправлень» є не тільки «активна оборона», але й концепція «швидкого реагування» в межах «стратегічних кордонів і життєвого простору», які повинні переміщатися і розширюватися в міру зростання «комплексної міці держави» до тих геополітичних рубежів, у яких вона буде в змозі реально захищати свої інтереси. Також доктринні установки згадують «обмежений ядерний контрудар з метою самозахисту».
Але ж Росія і Китай – «добрі сусіди», «друзі» й «союзники», як повторюють у Кремлі вже чверть століття? Офіційний Пекін весь цей час чітко і недвозначно давав зрозуміти: ніякого союзу з Росією у нього немає, та й взагалі у КНР військово-політичних союзників немає. І звідки пан Пєсков взяв, що Китай і Росія – «стратегічні партнери», можна тільки здогадуватись.
Бюджет, дислокація, перевага
Про спрямованість стратегії Китаю і його задумів красномовно говорять цифри інвестицій у військову сферу: останні чверть століття темпи зростання військових витрат КНР перевищують темпи зростання ВВП в 1,5-2 рази. У 1996 році Пекін офіційно витратив на військові цілі приблизно 12 мільярдів доларів, реально – від 40 до 59 мільярдів доларів. До 2002 року китайські військові витрати щорічно стабільно зростали на 4-6 мільярдів доларів щороку. Потім був стрибок, і до 2006 року ці витрати збільшувалися вже до 9-10 мільярдів доларів щорічно. Від 2007 року новий ривок – офіційно оголошений військовий бюджет КНР тоді досяг 46 мільярдів доларів, у дійсності ж військові витрати склали до 139 мільярдів. Офіційно 100-мільярдну планку військовий бюджет КНР проскочив у 2012 році – тоді було оголошено про 106,7 мільярда доларів, але, за даними Пентагону, реальна цифра була ближча до 180 мільярдів (офіційний російський військовий бюджет склав тоді ж 61,3 мільярда доларів) . Далі – більше, і в 2017 році військовий бюджет Китаю офіційно зріс до 151,8 мільярда доларів, в реальності він перевищить 215-216 мільярдів доларів – це другий у світі за величиною військовий бюджет після американського.
Величезні кошти йдуть, перш за все, на переоснащення Народно-визвольної армії Китаю новими поколіннями ядерних ракет, мобільними системами ППО великого радіусу дії, сучасними ударними літаками, особливо точними системами озброєння для авіації, сучасними бойовими кораблями океанської зони, десантними амфібними засобами, новітньою бронетехнікою. Саме передове ударне озброєння насамперед отримують частини і з'єднання Пекінського і Шеньянського військових округів, націлені на російський Східний військовий округ. Пекінський округ – три армії: 65, 38, 27-а, п'ять авіаційних дивізій – три винищувальні, транспортна і морської авіації. Всього приблизно 430 тисяч осіб. Шеньянський округ – теж три армії: 16, 39, 40-а, чотири авіадивізії – три винищувальні і штурмова. Усього близько 400 тисяч осіб. Додамо ще й Цзінаньський військовий округ, який слугує як ближній резерв і тилова база для Пекінського, – три армії: 54, 20, 26-а, шість авіаційних дивізій – дві винищувальні, штурмова і три – морської авіації. Усього приблизно 250 тисяч осіб. На дії в напрямку Алтаю і далі (а також через Монголію) орієнтовані війська Ланчжоуського військового округу: дві армії (21 і 47-а), але, можливо, ще й 13-а армія, три авіаційні дивізії – дві винищувальні й бомбардувальна. Усього близько 280 тисяч осіб.
Тобто з 2 330 000 військовослужбовців китайської армії майже дві третини служить в округах, які так чи інакше потенційно націлені на Росію. Саме в Пекінському і Шеньянському округах зосереджені найбільш боєздатні танкові і механізовані частини і з'єднання.
За кількістю танків (взагалі за бронетехнікою) у китайської армії над російськими силами на Далекому Сході, в Сибіру і Забайкаллі перевага величезна. І не тільки чисельна, але і якісна: нові типи китайських танків анітрохи не поступаються російським Т-90, перевершуючи, за твердженням низки експертів, різні модифікації танка Т-72. Та й кількість теж має значення: за оцінками Пентагону, на озброєнні Народно-визвольної армії Китаю – зараз не менше від 7 тисяч танків, а то і зовсім 10 тисяч. У жодного сусіда КНР просто не вистачить протитанкових засобів для такої армади!
У тих же ударних округах зосереджена і велика частина китайської ствольної артилерії (офіційно – 8000 знарядь, реально – понад 13 тисяч) і реактивних систем залпового вогню (РСЗВ). Китайська артилерія – найбільша в світі: до 30 тисяч гармат, мінометів і РСЗВ. Серед них – і РСЗВ, які поки що не мають аналогів в світі: калібром 400 міліметрів WS-2 і WS-3 (дальність стрільби – 200 кілометрів) і калібром 425 міліметрів WS-2D, що оснащується керованими гіперзвуковими ракетами (дальність стрільби – 400 кілометрів). Тож ці РСЗВ фактично можуть вражати об'єкти на стратегічній дальності, в глибині російської території.
Китайські ВМС – тема окрема, досить лише сказати, що за своїм корабельним складом і бойовою потужністю вони в рази перевершують Тихоокеанський флот Росії.
Що форсували
Навчання і маневри, які проводяться китайськими військовими, показують, які найбільш ймовірні напрямки активності Народно-визвольної армії Китаю. Так, у 2006 році в Шеньянському і Пекінському військових округах відбулися масштабні 10-денні навчання, під час яких армійські підрозділи провели 1000-кілометровий кидок. По суті, це було відпрацювання глибокої наступальної операції у відриві від місць постійної дислокації і тилових баз, у гірничо-степовій місцевості й природно-кліматичних умовах, наближених до Забайкалля. Навчання у 2009 році було ще масштабнішим: тоді були задіяні чотири військові округи, а чотири дивізії здійснили комбінований марш – залізницею і своїм ходом – вже на дві тисячі кілометрів. Всього під час тих маневрів китайські частини і з'єднання подолали 50 тисяч кілометрів. Взимку 2012-2013 року війська Шеньянського і Пекінського округів провели серію навчань з широким використанням бронетехніки й самохідної артилерії в умовах екстремально низьких температур і глибокого снігового покриву. У кінці листопада 2015 року Народно-визвольна армія Китаю провела чергові навчання в суворих умовах, випробувавши своїх солдатів на витривалість у бойових діях в легкому одязі при 20-градусному морозі. Навчання відбулися в провінції Хейлунцзян біля міста Хейхе – воно розташоване прямо навпроти російського Благовєщенська, на протилежному березі Амура. У вересні 2016 року з посиланням на китайські інформаційні агентства пройшли повідомлення, що Китай раптово почав масштабні військові навчання на кордоні з Росією – нібито з відпрацювання форсування Амура. Насправді навчання проводилися не на кордоні з Росією, а в центрі Китаю, на річці Янцзи, але, що найістотніше, це було відпрацювання саме форсування річок під час наступальної операції. Якщо поглянути на карту Китаю, то видно, що, крім Аргуна, Амура і Уссурі, на кордоні Росії китайським військам під час наступу форсувати просто нічого і ніде. Для операцій у джунглях Південно-Східної Азії або в горах на кордоні з Індією відпрацювання форсування річок або прориву танкових клинів по засніженій гірничо-лісистій і степовій місцевості не знадобиться. Та й бронетанкових з'єднань китайці на тих напрямках не дислокують.
Повернути «втрачене»
Китайська історична наука і преса вже багато десятиліть стверджує про агресію Росії проти Китаю, про перманентне захоплення китайських територій росіянами, починаючи від ХVII століття, про «нерівноправні договори» з Росією. Комплекс територіальних претензій до СРСР країні представив ще Мао Цзедун. 10 липня 1964 року на зустрічі з головою Соціалістичної партії Японії Кодзі Сасакі він вимовив: «Радянський Союз захопив занадто багато земель.... Вони відрізали все, що можна відрізати... Понад 100 років тому вони відрізали землі на схід від Байкалу, включаючи і Болі (Хабаровськ), і Хайшеньвей (Владивосток), і півострів Камчатка. Цей рахунок не погашено, ми ще не розрахувалися з ними».
Минули десятиліття, укладені договори про врегулювання прикордонних суперечок, але на вищому рівні слова «великого керманича» так і не дезавуйовані. У китайських реаліях це означає, що відмови від територіальних претензій не відбулося. Карти з позначенням «історичних кордонів Китаю» і «втрачених територій» друкуються й донині. Китайські діти вчаться за підручниками, де «своєю територією» називається Сахалін, Приморський і половина Хабаровського краю, Алтай, Тува і Бурятія, значна частина Іркутської області, Єврейська автономна область, Забайкальський край і Амурська область. «7300-кілометровий китайсько-російський кордон, – пише в своїй статті професор Пекінського університету Лі Даньхуей, – сформувався в результаті послідовних дій царської Росії з «обгризання» китайської території, для чого були використані кілька нерівноправних договорів».
Полковник Анатолій Циганок, керівник Центру військового прогнозування Росії, наводив такий красномовний приклад: коли на навчаннях «Мирна місія-2005» російські військові експерти «випадково» зазирнули в китайські штабні карти, то побачили, що «на них жовтим зафарбовані: весь Сибір, Казахстан, Середня Азія – в Китаї ці території вважають захопленими росіянами понад 300 років тому».
Оригінал матеріалу – на сайті Російської редакції Радіо Свобода
